Сергій Бичко: Я тут лише диспетчер

Півтора десятка маленьких театрів iз власною концепцією і своїм баченням світу тут натхненно реалізовують своє право на вільний творчий політ і бажання бути іншими. Подібний експеримент уже сам по собі заслуговує на повагу, тому квитки у касі Харківського будинку актора розкуповуються задовго до початку репертуарних вистав, а кожна прем’єра стає головною новиною мистецького життя Харкова і предметом гострих дискусій. Як уживаються під одним дахом усі його невгамовні «квартиранти» і за якими правилами живуть? Це питання напередодні Дня театру, який відзначається 27 березня, «УМ» адресує директору Будинку актора Сергію Бичку.

«Вдала вистава — це свого роду політ»

— Сергію Анатолійовичу, ви часто називаєте Будинок актора «злітною смугою» для молодих колективів, а себе у цьому «господарстві» — «диспетчером»...

— Так і є. Дивіться, у нас у місті є два ВНЗ, що готують акторів і режисерів. У радянські часи, коли я був студентом, нас розбирали по театрах ще задовго до кінця навчання. Країна була величезна, скрізь можна було знайти роботу. Зараз же акторів випускають багато, театрів не більшає, гуртожитків немає, виникає певний вакуум. Але творча людина завжди шукатиме вихід, шукатиме подібних собі. Зрештою виникають ідеї, проекти, для реалізації яких потрібен майданчик, дах над головою. Кажуть, працювати можна було б і на вулиці, постеливши на землю килимок, якби не люті морози взимку. Тому я й говорю, що Будинок актора — це свого роду злітна смуга, де колектив може отримати шанс для самостійного польоту. Адже як би там не було, а вдала вистава — це свого роду політ. Без нього нічого немає.

За великим рахунком, у нас тут усе створюється лише власними руками — і декорації, і спектаклі. Актори самі готують сцену, самі грають, самі прибирають за собою. Це процес копіткого становлення, і, я б навіть сказав, подвижництва, бо великих грошей тут немає — сцена невелика, актори — не медійні особи, здатні збирати великі аншлаги. До того ж, багато хто з них працює у великих державних театрах, використовуючи наш майданчик для того, аби зробити щось своє. І вони, ущільнюючи свій час, все одно намагаються віддавати себе творчості. Хтось приходить і йде, хтось залишається. Постійно у нас тут працює від 12 до 17 колективів. Буває, що хтось бере на місяць паузу, а потім знову проситься до розкладу. У цілому ж ми маємо більш ніж півсотні вистав. Будинок працює щодня. Зараз ми вже дійшли до того, що я кажу: «Не ставте більше вистав, бо немає куди подіти декорації». Будинок просто переповнений.

— А як ви всі тут розміщуєтеся й уживаєтеся? Керівники великих театрів часто скаржаться на складні стосунки всередині театральних труп. Мовляв, у акторів свої амбіції, чітка ієрархія, у зв’язку з чим театр нерідко нагадує такий собі тераріум друзів. А у вас не один колектив, а цілих 17, та ще й не в просторому маєтку, а на маленькому п’ятачку у звичайному міському житловому будинку?

— Складно, але уживаємося. У кожного є свій невеликий простір. Але бувають такі ситуації, коли заходиш до Будинку — і ніде пройти, бо репетирують скрізь: у коридорі, під сходами, на великій і малій сцені, по всіх кутках. Намагаємося прописувати якісь речі, робимо розклад, розставляємо пріоритети. Є, наприклад, таке поняття, як зелена вулиця. Це коли театр виходить у репетиційному процесі на прем’єрну хвилю і треба зробити усе необхідне для того, аби він протягом десяти днів завершив свою роботу. Тоді їх ніхто не чіпає на великій сцені, їм надається усе необхідне. І самі режисери домовляються між собою і через мене. Не скажу, що у нас усе мирно і добре, але таких конфліктів, через які ми завтра б не бажали розмовляти один з одним, у нас немає. Ми всі прекрасно розуміємо — якщо почнемо влаштовувати тут війни, у нас узагалі нічого не вийде. Це, слава Богу, розуміють усі. За великим рахунком, це вже не Будинок актора, а Будинок театрів.

— На вашій сцені нерідко можна зустріти не лише молодь, а й акторів, які вже мають ім’я і серйозні ролі у державних театрах. Тобто злітна смуга, як така їм уже в принципі й не потрібна. Що вони шукають і, очевидно, знаходять у вас?

— У людей виникає бажання створити щось своє, власними руками, відчути себе творцем. Для мене це найважливіше, бо коли помирає бажання що–небудь творити, тоді закінчується і театр. У великих колективах із цим складніше, тому що там існують певні вимоги до репертуару, там є провідні актори, на яких ставиться основний репертуар. Звідси проблема самореалізації, що частково вирішується у нас.

«Глядач голосує ногами»

— Чи завжди йде на користь вашим театрам повна свобода? Іноді складається враження, що на сцену Будинку актора проникла вулиця з властивою їй вульгарністю, а хочеться ж навпаки чогось глибокого, світлого, чистого...

— У нас є колективи (наприклад, «Котелок», «Нова сцена»), які тяжіють до драматургії, що отримала назву «нова драма». Тобто матеріалу, більш співзвучного часу. Часто я не у захваті від обраних ними п’єс. Там може лунати ненормативна лексика. Зрозумійте мене правильно, я не ханжа і сам частенько вживаю гострі слівця, бо так склалося моє життя. Перед тим, як вступити до театрального інституту, навчався в електромеханічному технікумі транспортного обладнання. По завершенні працював у Карелії та Казахстані з контингентом, де менше 10 років узагалі ніхто за ґратами не сидів. А мені виповнилося лише 17 років. Треба було вчитися жити — борщ варити, шкарпетки прати, бо вдома у мене був цілий жіночий батальйон — мама, бабусі, сестри, і я нічого цього не вмів. Це процес становлення. У житті все це є, ми не можемо на такі речі заплющувати очі. Але, попри все, мені здається, що зі сцени таке не повинно лунати. Театр завжди існував за рахунок того, що трішечки піднімався над побутом, давав можливість людині піднестися над собою, над тим кріслом, у якому вона сидить, над тим стільцем, у якому вона перебуває щодня.

— Тобто, настільки я розумію, вам частенько доводиться приміряти на себе образ цензора?

— Так. Причому іноді у дуже жорсткій формі.

— До вас прислухаються?

— Рiч в іншому. Це ж якась внутрішня потреба у людей існує, і я не можу її ламати. Це по–перше. А по–друге, мені здається, що тільки час може точно визначити, хто правий: я чи мої опоненти. Вони ж теж стануть старшими. Мені колись також здавалося, що треба бути більш революційним і що театр повинен бути, як тепер кажуть, провокаційним. Але ось недавно побачив виставу «Примадонна» у нашому театрі імені Т. Г. Шевченка і був страшенно вражений з реакції залу на досить просту сцену. Вийшла у довгій білій сукні дуже красива актриса, до неї підійшов кавалер, заграла прекрасна музика, і вони починають повільно вальсувати. Здається, нічого такого не трапилося, але зала просто вибухнула бурхливими оплесками. І за цим усім я раптом починаю розуміти, як ми скучили за чистими емоціями, за якимись простими речами, які залишаються, не минають...

Люди іноді кажуть, що хочуть прийти і побачити щось легке, комедійне, розважальне, бо від складнощів втомилися й на роботі. Але повірте мені: у театрі від глибокої п’єси мозок не втомлюється. Швидше, навпаки, вийдеш із зали просвітленим і не таким утомленим. Тому вибір драматичного матеріалу надзвичайно важливий. А для нас особливо, тому що наші засоби вираження (світло, декорації) дуже мінімальні, а помилки надто помітні. Якщо ти помиляєшся з п’єсою, з вибором акторів, публіка одразу ж голосує ногами. Тобто не йде на виставу. Прийти можуть перші 200—300 людей, а далі просто спрацьовує безпровідне радіо.

— Відверті провали траплялися?

— Звісно, але реагувати на все треба сміливо. Прорахунок може бути у всьому. Тоді треба прибирати цю виставу і ставити нову. А якщо і на нову не ходять, то, може, тоді треба змінювати професію. Кажуть, якщо можеш не писати, не пиши. У театрі точнісінько така ж ситуація: якщо у тебе ось тут не болить (показує на серце. — Авт.), то спектаклі ставити не можна. Тоді виходить брехня. Тоді доводиться вбудовуватися в певну ситуацію п’єси і нібито щось грати. Але це вже гра у піддавки. Глядач одразу ж відчує підтасовку.

«Найголовніше — збагнути, з ким ти і навіщо»

— У Будинку актора вже досить тривалий час проходить щорічний фестиваль недержавних театрів «Курбалесія», а цього року ви започаткували ще один — фестиваль малих форм «Театронік». Як гадаєте, він приживеться?

— Ну «Курбалесія» ж тримається, хоча, можливо, і не так, як мені хотілося б.

— А що вас не влаштовує?

— Через брак грошей до нас мало приїжджає театрів, тому довелося зробити акцент на лабораторній частині. Там читають п’єси, обговорюють їх... Це добре, але хотілося б більше спектаклів. Що ж стосується «Театроніка», то я вважаю, що кожен актор за життя повинен зіграти бодай одну моновиставу. Це трапляється тоді, коли він або не може оминути цей матеріал, або коли навколо нього немає людей, з якими він міг би грати разом. Я на моновиставу вийшов після того, як розпався харківський Молодіжний театр, у якому я прослужив не один рік. Не міг нічого не робити, а навколо не було людей. У мене тоді запитували: «Чому не створиш собі трупу?». Але ж я не режисер.

— Чи не шкодуєте, що саме так склалося життя? Адже ваших акторів глядачі засипають квітами, а вам доводиться, як ви самі кажете, на цій злітній смузі бути усього лише диспетчером?

— У мене немає амбіцій, які спонукають актора перебувати на сцені до смерті й навіть померти на ній. У житті найголовніше — зрозуміти, з ким ти і навіщо. Якщо ти цього не збагнеш, значить, ти взагалі так нічого і не зрозумів. Мені іноді кажуть: «Даремно ти пішов, ти ж добре грав». А я відповідаю: «Кожному овочу — свій час». Я тут тому й успішний, що нікому не належу. Я над сутичкою.