Катерина Десницька із сином та сіамським принцом.
Багато років тому в одній зі своїх повістей колишній киянин Костянтин Паустовський розповів зворушливу романтичну історію про київську гімназистку Марусю Весницьку, однокласницю його сестри Галі. Маруся чудово каталася на ковзанах, і коли вона в парі з ровесником–гімназистом танцювала вальс на льоду Шато–де–Фльор, публіка розступалася і аплодувала. На той час у Києві перебував сіамський принц. Він навчався в Англії і повертався додому суходолом, тому що не зносив морських подорожей. Дорогою принц захворів і змушений був залишитися у Києві на цілих три місяці. Там, на ковзанці, вони й зустрілися: грав духовий оркестр, пливла мелодія вальсу й пара ковзанярів, розліталися дві Марусині коси, а слідом летіли палкі погляди принца. Кохання завершилося одруженням, і принц повіз Марусю на свою батьківщину. Так киянка Маруся Весницька стала сіамською принцесою.
Як писав Паустовський, сіамський королівський двір не прийняв європейку. До того ж Маруся намагалася запровадити при азійському дворі деякі здобутки цивілізації,зокрема й електричне освітлення. Це переповнило чашу, і придворні вирішили позбутися іноземки. Зробили вони це по–азійські підступно — щодня Марусі в їжу підсипали порошок із битих електричних лампочок. Лікарі не могли визначити хворобу, і Маруся померла у страшних муках. На ії могилі принц начебто звелів поставити незвичний пам’ятник: по коліна в зеленій траві стоїть чорний мармуровий слон із золотою короною як символ великої печалі. Ось так, за легендою, закінчила свої дні київська гімназистка Маруся Весницька.
Доскіпливі києвознавцi довідалися: така історія і справді була, але дівчину звали не Маруся Весницька, а Катерина Десницька, і вона дійсно вчилася у київській гімназiї. Працюючи в Державному архіві Києва, я заглибилась у фонд Києво–Фундуклеївської жіночої гімназії, так вона звалася офіційно. І ось що знайшла: «Десницкая Екатерина Ивановна, православная, дворянка, родилась 27 апреля 1886 года, поступила в 5–й класс в 1898 году». Цей запис зроблено в документах гімназії у той рік, коли Катя мала одержувати атестат зрілості — 1904.
Як уже писала «УМ», луцькі дослідники встановили дату смерті Катерининого батька, викарбувану на пам’ятнику — 1888 рік. Отже, дівчинка втратила батька, коли їй було лише два роки. Де і коли Катя одержала початкову освіту, невідомо. Можливо, вона вступила до гімназії в рідному Луцьку, а можливо, її вчили вдома, як це бувало нерідко у дворянських сім’ях. Також не відомо, коли сім’я переїхала до Києва. Але канцелярські книги Фундуклеївської гімназії зберігають цікавий запис під №71: «Август 23, 1897. Десницкая Екатерина Ивановна». І примітка: «Метрическое свидетельство №281, копия формулярного списка отца. Документы временно получила 19 мая 1898 Мария Десницкая». Отже, Катя вже 1897 року ніби була у Фундуклеївській гімназії. А як тоді запис про те, що вона вступила до 5–го класу 1898 року? Хто така Марія Десницька? Можливо, мама Каті.
Перший навчальний рік, 1898—1899, для гімназистки 5–го класу І відділення Десницької Катерини виявився дуже невдалим. За І чверть у неї добре було лише зі знанням Закону Божого (10 балів) і німецької мови (11 балів), непогано давалася математика і французька (9 балів). Усе інше, в тому числі російська мова, географія, чистописання, малювання, йшло незадовільно. У ІІ чверті справи пішли ще гірше — з російської та географії Катю не атестували. Третя чверть була зовсім катастрофічною: 275 пропущених уроків з усіх предметів. Результат не забарився наступного навчального року, 1899—1900, Десницька Катерина, 13 років, вчиться знову ж таки у п’ятому класі. Разом iз нею у першому відділені навчається і Галина Паустовська, її ровесниця. Справи з навчанням тепер незрівнянно кращі.
І от, нарешті, випускний, перший, 1903—1904 навчальний рік. Для сімнадцятирічної Катерини він став трагічним. Уже в першій чверті запис у класному журналі свідчить — «инфлуэнца», «ангина», 90 пропущених уроків. Настає трагедія наприкінці жовтня — смерть матері, як свідчить запис у класному журналі. Це сталося 26 або 27 жовтня, з 27 по 29 у Каті стоїть «нб» у журналі.
Це горе підірвало здоров’я дівчини, вона часто хворіє, все частіше з’являються позначки «нб», а у примітках пояснення: «бронхит», «кровоизлияние из носа», «катар бронхов», «голова болела», «домашние обстоятельства», «зубная боль» і навіть «отказ от уроков (записка сестры)». Звичайно, разом зі здоров’ям занепало і навчання. У щоденному табелі класу проти прізвища Десницької Катерини у березні з’являється запис: «Ничего не знала из грамматики французской». Але, очевидно, гімназійне начальство зважило на всі обставини, і атестат зрілості у 1904 році Катерина Іванівна Десницька одержала.
Із атестатом Катя вирушила до Петербурга. Мабуть, це було родинне рішення: у Петербурзі мешкав двоюрідний брат. Це про нього говорив влітку 1917 року Максим Горький. Історію Катерини Десницької він розповів Максиміліану Волошину, теж киянину, в Коктебелі: «А у нашего хроникера сестра сиамской принцессой стала». В. А. Десницький (iніціали російською) дійсно співпрацював iз Горьким.
А тепер повернімося до принца. У його долі відіграла свою роль висока політика. Король Сіаму шукав союзників серед великих держав світу, щоб протистояти можливій експансії котроїсь з них. Тому він послав свого другого сина в Європу. Там принц мав удосконалюватися у військовій справі. Для навчання у Росії принцеві знайшли вчителя — це був російський учений, який на той час працював у бібліотеках та архівах Парижа. За дивним збігом обставин, цей учений згодом став викладачем Київського університету святого Володимира.
У Петербурзі Чакрабон був прийнятий до Пажеського корпусу, а згодом зарахований офіцером до російської армії.
Як ми пам’ятаємо, 1904—1905 роки — час російсько–японської війни. Закінчивши курси сестер милосердя, Катерина Десницька їде на фронт. За деякими даними, за мужність і хоробрість її було нагороджено Георгіївським хрестом.
Ось тут я маю перервати розповідь про далеку минувшину і розповісти майже детективну сучасну історію. Влітку 2006 року до Києва приїхала у гості до племінниці жителька Невиномиська. Якраз на той час наше телебачення показувало сюжет про київську гімназистку Катю Десницьку. Гостю Києва Маргариту Георгіївну передача дуже схвилювала, адже героїня сюжету — двоюрідна сестра її батька. Всі ми на схилі літ починаємо цікавитися своїм корінням, родинними зв’язками і переказами. Маргарита Георгіївна з племінницею Тетяною Миколаївною почали пошуки по слідах телепередачі. Ці пошуки врешті привели їх до Державного архіву Києва. Співробітники архіву, знаючи про мої дослідження, порадили звернутися до мене. На жаль, на той час мене не було в Києві, ми не змогли зустрітися, і Маргарита Георгіївна повернулася до Невиномиська, залишивши в архіві телефон племінниці.
І от, нарешті, я в гостях у затишній квартирі Тетяни Миколаївни. П’ємо чай iз домашнім печивом, розмовляємо, а потім я читаю лист, залишений мені Маргаритою Георгіївною. Вона розповідає, як згадував її тато про останню зустріч зі своєю двоюрідною сестрою Катею Десницькою. Ця зустріч відбулася випадково на пероні Казанського вокзалу 1905 року. Брат і сестра їхали у протилежних напрямках. Сестра милосердя Десницька супроводжувала ешелон iз пораненими, який iшов iз Далекого Сходу до Петербурга. У столиці імперії на честь георгіївських кавалерів, учасників російсько–японської війни, був даний бал. На цьому балу і познайомилися скромна сестра милосердя Катерина Десницька і принц Чакрабон iз далекого Сіаму. Такою була листовна розповідь Маргарити Георгіївни, племінниці легендарної сіамської принцеси.
Після одруження у Константинополі молоді провели медовий місяць у Єгипті. Але треба було залагоджувати непросте питання з королем Сіаму, позаяк він нічого не знав про одруження сина. Залишивши дружину в Сінгапурі, Чакрабон відбув до Бангкока.
Для короля і королеви, налаштованої прояпонськи, вість про мезальянс сина була шокуючою, але зробленого не повернеш, і за невісткою послали. При дворі її не прийняли, але молодій парі надали палац Пароскавон. Тільки народження онука Чули 1908 року розтопило лід у серцях королівської пари.
За два роки король Чулалонгкорн помер, і престол посів його старший син Вачпровуд. Він офіційно визнав шлюб свого брата, а Десницька одержала титул принцеси Сіаму вищого рангу. Чакрабон після повернення на батьківщину був начальником Військової академії, а з 1912 року став на чолі Генерального штабу сіамської армії.
У 1911 році Чакрабон приїздив до Росії, де одержав чин полковника гусарського полку і орден Андрія Первозваного, найвищу нагороду Російської імперії. Щоправда, Придворний календар за 1911, 1912, 1913 роки не називає Чакрабона серед кавалерів цієї високої відзнаки. Я неодноразово зверталася по роз’яснення до фахівця — завідувача медальєрного відділення Ермітажу пана Вілінбахова, але відповіді не одержала.
На початку 1917 року Чакрабон і його дружина одержали від Миколи II запрошення відвідати Росію, але долю країни круто повернула Лютнева революція.
Ніщо не є вічним у цьому світі. Чакрабон захопився дочкою принца Роді, свого далекого родича, і у 1918 році вони з Катериною Іванівною офіційно розлучились. Їхнiй син Чула Чакрабонс залишився у Сіамі, а Катерина Десницька поїхала до свого брата–дипломата у Китай. За два роки Чакрабон помер, а його брат під іменем Рами VI правив ще п’ять років.
Доля Катерини Іванівни була не такою романтично–трагічною, як у повісті Паустовського. Померла вона 1960 року на схилі літ. За деякими повідомленнями, її син Чула Чакрабонс у 50–ті роки ХХ століття був коментатором лондонського радіо. Він написав історію сіамської королівської династії Чакрі, до якої належав сам, де розповів про долю своїх батьків.
Уже немає країни з назвою Сіам. Збереглися лише найменування «сіамські близнюки» та порода «сіамські» кішки, тварини дуже своєрідної породи. Сьогодні існує Королівство Таїланд, справжній туристський рай, розповідаючи про який журнал «Международный туризм» згадав, що на початку ХХ століття королевою країни була колишня київська гімназистка.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
