По тому, як перервано всеукраїнський тур презентацій нової книжки Ліни Костенко, склалася ситуація нетерпимості до будь–якої критичної аналітики. Не лише окремі відомі літературознавці, а й цілі медії (як–от газета «День») дають знати, що єдиний прийнятний дискурс обговорення — апологетика. Схоже, яку б демократію ми собі не плекали, а виходить автомат Калашнікова: хто не з нами — той проти нас. Або, як каже персонаж «Записок українського самашедшего» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА): «Все. Dixi. Я сказав. Хто зі мною не згоден, хай звертається до психіатра».

У столичній галереї Brucie Collections відкрилася виставка молодої британки Еллі Дейвіс. Як стверджують організатори експозиції, у Британії Дейвіс уже встигла завоювати відносну популярність, тому пишаються, що перший сольний виступ художниці за межами Туманного Альбіону відбувся саме в Україні. «Ми прагнули знайти автора, який нестандартно і по–новому фотографує природу. Шукали серед лауреатів міжнародних конкурсів (Дейвіс стала переможницею конкурсу PX3 Paris Photo Prize 2010 року в категорії «Пейзаж». — Ред.) і таким чином вийшли на Еллі», — пояснила «УМ» куратор виставки Леся Прокопенко.

Перше, значно скорочене, українське видання книжки «Бесіди з Томашем Масариком» побачило світ у 2001 році, до 150–річчя з дня народження Масарика. Тепер нарешті маємо повне видання: ошатна 460–сторінкова книжка побачила світ у львівському видавництві «Астролябія» за сприяння Генерального консульства Чеської Республіки у Львові та Міністерства закордонних справ Чехії. Приємно, що Україна продовжує пізнавати своїх сусідів.

Задумуючи чергову виставу, кожен театр намагається закласти в неї обов’язкову родзинку, яка гарантовано притягуватиме глядача і вирізнятиме її серед інших театральних пропозицій. Молодий театр у цьому питанні вирішив скористатися послугами постановника з Угорщини. Бо подивитися на іншу режисерську школу — це завжди цікаво, спектаклів «в імпортному виконанні» у нас одиниці. Режисер Белла Меро з Уягорщини до Києва прибув через Херсон, там він поставив п’ять вистав і ось тепер дебютував у столиці. Преамбулою до цієї події була участь художнього керівника Молодого театру Станіслава Мойсеєва у проекті «Центральноєвропейське театральне коло» та його постановка спектаклю «Одруження» в угорському Театрі ім. Йокая. Слідом за Мойсеєвим Белла Меро також вирішив вивести на театральну сцену свого земляка, обравши для дебюту в Молодому театрі п’єсу Іштвана Еркеня «Сім’я Тотів».

Для України Богдан Задура — фігура знакова. Познайомитись з ним мені поталанило рік тому у Варшаві. А шістьма роками раніше полякам пощастило познайомились з українською поезією в його інтерпретації через антологію «Вірші завжди вільні». Досить перелічити імена, котрі потрапили під «перекладацьку руку» Богдана Задури, аби осягнути всю його «україноприхильність»: Дмитро Павличко, Микола Холодний, Емма Андієвська, Наталка Білоцерківець, Микола Рябчук, Кость Москалець, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Василь Махно, Володимир Цибулько, Сергій Жадан... Багато це чи мало? Істотно. Принаймні цілком досить, аби поляку скласти уявлення про сучасну українську поезію — а це вже не абищо. Бесідувати з Богданом Задурою цікаво на будь–яку тему, але ми говоримо про літературу і про роль письменника в цьому світі.