Книга Льва Копелєва «И сотворил себе кумира» видана в Харкові у 2010 році (перевидання від 1978 року, «Ардис»). Книга Дмитра Гойченка «Сквозь раскулачивания и голодомор» видана «Всеросійською мемуарною бібліотекою» в 2006 році. Обидва автори були активними комсомольцями, свідками і виконавцями Голодомору 1932–1933 рр. То був тільки короткий період у їхньому житті. І були вони лише знаряддями злої волі Кремля. Власне, слухняними помічниками старших організаторів «класової боротьби». Від них вони перейняли безбожну рішучість і жорстокість до українських хліборобів, насправді позбавлених усіх людських прав, загнаних у гетто без можливості втечі й задушених голодом у власній хаті. Вони бачили пекло, організоване кремлівською владою для людей «нижчої раси», і взагалі, навіть не раси, а — матеріалу для ліквідації «не менше шести мільйонів людей» (обидва автори називають ту цифру).
До цього варто долучити разюче свідчення Ісаака Бабеля, який був лише пасивним свідком: «Спостеріг я в Громадянську потасовку, чимало принижень, топтань та унищівлень людини як такої, але все це було фізичне приниження, топтання і унищівлення. Тут же, під Києвом, добротного, мудрого і міцного чоловіка перетворюють у бездомного, шолудивого й паскудного собаку, якого всі цураються, як чумного. Навіть не собаку, а щось «не млєкопітающеєся...». Усе це вони бачили і пережили, Гойченко і Копелєв. Вони дали правдиві свідчення про себе і час. У наших очах вони неосудні.
Але є вищий суддя, як говорив Лермонтов: «Ему судья лишь Бог да совесть». Кожен з нас має безпосереднiй стосунок до того другого судді — совісті. Вона не давала спокою обом авторам до самого кінця життя. Лев Копелєв ліберальніший, і в тому, що він описав, здавалося б, більше сорому за людину, схильну опускатися до інструкції. Але совість пам’ятала все і не прощала. Дмитро Гойченко морально суворіший. Він теж був лише прислужником, проте визнає, що «прийняв на себе подобу сатани».
Комсомольським придуркам з міста ще нічого: пограбували село, покалічили людські долі, поруйнували сім’ї і вернулися собі до міста зализувати подряпини. Гірше було сільським комсомольським і партійним придуркам: вони залишалися на руїнах і на смітниках. Роберт Конквест у «Жнивах скорботи» наводить свідчення про такого активіста з буксирної бригади. Кампанія закінчилася — і він уже нікому не був потрібний. Міські колеги знову з ним зустрілися в селі. Вони пам’ятали, як він щоранку підбадьорював себе партійним гімном:
Вставай,
проклятьєм заклєймьонний,
Вєсь мір голодних і рабов...
Тепер він лежав край дороги з безтямно виряченими очима і не впізнавав людей. А декотрі казали: «Гей, Матвію, вставай, прокляттям зайклєймьонний». Ще гірший випадок згадує Петро Розумний з села Пшеничного Сорочинського району на Дніпропетровщині. Учасник буксирної бригади, після того як його використали в грабунках, був уже без діла. Він ходив, як побитий пес, по хатах жебраком.
— Федоре, дай кусень хліба. Я ж знаю, що у вас є, бо вся сім’я вижила... І тоді, коли ми у вас зі щупами шукали, я бачив у виходку непереварене зерно, тільки ж тоді ми не змогли його знайти...
І тут, в образі здеморалізованого активіста, вимальовується колосальне узагальнення. Хіба після усіх своїх жорстоких злочинів не зверталися вони знов і знов до замученого народу то за позиками державі, то за кров’ю у війні, то зі словами похвали за жертовну працю і витривалість.
Обидва автори начебто спокутували свій гріх: вони були в ув’язненні (звичайно, звинувачені в шпигунстві). Гойченка люто катували. Але що особливо важливо: вони вважали, що заслужено терплять муки за свої гріхи, про які нагадує їм совість... По–різному доля викинула їх за кордон, де вони й дали свої свідчення... Гойченко опинився в православному монастирі в Сан–Франциско, де прожив без рідних і знайомих, навіть без імені. У пориві каяття він писав довгу свою сповідь митрополитові. Але не відіслав. Потім вирішив написати про своє життя і про те, як комунізм калічить людські душі, що шукають правди і добра. Його повість не пробила бар’єрів православного монархізму на Заході, де є свої політичні табу (до речі, в Москві книгу Копелєва теж не видали). Але їм було суджено дати своє свідчення про геноцид, про своє боговідступництво, щоб сказали словами псалма: «І гріх мій повсякчас переді мною».