Прибулець з Ечміадзина

Він лише недавно переступив піввіковий поріг і далі живе за напруженим бізнесграфіком. Є надія, каже, що в майбутньому, ближче до старості, йому таки вдасться відпочити — неквапом пройтися з мольбертом плаями Карпат. Перенести на полотно красу тутешніх краєвидів — одне з бажань, відкладених на потім. Він блискуче закінчив художню школу і в 1976 році на міжнародному конкурсі малюнків у Празі здобув друге місце, поступившись лише ровесникові з тодішньої НДР.

Його умиротворяють м’які карпатські пейзажі, проте сумує за кам’яною красою Вірменії. «Подібних яскравих скель — природного фіолетового, помаранчевого, оксамитового кольорів з неймовірною кількістю відтінків — немає більш ніде, — мовить із ностальгією. — Мої емоційні друзіархітектори з Італії, побачивши таке гранітно­мармурове різнобарв’я, ледь стримували сльози. Мовляв, чого Господь так несправедливо зосередив це диво лише на невеликій території Вірменського нагір’я?».

Пам’ятна табличка про колишнє багатство

Вартан виріс у традиційній системі радянських координат, проте принципово відмовився стати комуністом, хоча цього вимагали кар’єрні перспективи. Десь у глибині душі таїлася генетична образа на перевернутий більшовиками з ніг на голову хід історії, яка, між тим, не визнає умовного способу. Та хто, оглядаючись у минуле, подумки не моделював сценарій власного життя з багатообіцяючим сполучником «якби»?

Отже, якби не трагічні події 1917го, Вартан Оганян, поза сумнівом, мав би зовсім інший стартовий майданчик у доросле життя. Його предки по батьковій лінії мешкали в Азербайджані й були дуже заможними та освіченими людьми. Вони успішно вели бізнес, передусім — з голландцями. У Країну Тюльпанів із морського порту Батумі доставляли власним кораблем нафту, звідти привозили дефіцитне мило та знамениті тверді сири. Вміли рахувати гроші, але не були скнарами. У їхній родині вважали за правило сідати за великий обідній стіл разом із численною челяддю, був ще й обов’язок — фінансувати навчання дітей усіх своїх найманих працівників, поки вони не вийдуть у люди.

Центр Баку дотепер прикрашає вишуканий чотириповерховий будинок, де в радянські часи розмістилася національна картинна галерея Азербайджану. Лише збоку біля парадного входу пам’ятна табличка тепер нагадує про колишніх власників — родину Оганових (так на російський манер, за імперським повелінням, тоді звучало їхнє прізвище). Будинок та іншу нерухомість комерсанти Оганови залишили, рятуючись від підбуреної бакинськими комісарами голоти. Розбіглися, хто куди.

Гостинний двір в інкубаторі

Вартанові пощастило народитися у древньому місті Ечміадзин. Там розташовані резиденція католикоса — глави Вірменської церкви — та один із най­древніших християнських храмів, збудований на початку ІV століття. Батько хлопчика, маючи управлінський хист, очолював відомі в Араратській долині радгоспи, які спеціалізувалися на вирощуванні відбірних овочів та фруктів для кремлівської номенклатури. Після закінчення архітектурнобудівельного факультету Єреванського політехнічного інституту Вартан керував у рідному Ечміадзині будівництвом школи, дитсадка, хлібокомбінату та кількох житлових будинків. Далі почалася ланцюгова реакція розпаду Радянського Союзу.

Задавнений конфлікт між Азербайджаном та Вірменією щодо Нагорного Карабаху на початку дев’яностих років переріс у масштабну кровопролитну війну, в яку втягнулася значна частина Закавказзя. Саме в цей час товариш­галичанин запропонував Вартанові приєднатися до реалізації цікавого проекту в готельноресторанному бізнесі. Так він із дружиною Наріне, сином Гарігеном та донькою Маріам опинився на Прикарпатті. Тут вірменські купці та ремісники ще у ХVІІ—ХІХ століттях зажили слави підприємливих, порядних і законослухняних громадян.

Один із занедбаних куточків, перетворених Вартаном Оганяном на затишний відпочинковий комплекс, розташований на північній околиці ІваноФранківська. Що тут було до цього, можна образно уявити, зваживши на колишню спеціалізацію об’єкта — курячий інкубатор. Тепер тут — оаза. На території гостинного двору площею лише 15 соток росте півтора десятка видів моху та понад 300 видів рослин, з’явилися рукотворні озеро, водоспад та невеликі кам’янисті розсипи. Коли все це починає цвісти, пахнути, вигравати тугими струменями води, через хвилину­другу забуваєш, що поруч — висотки спального мікрорайону й пожвавлена автомагістраль.

Крок уперед, два назад — до природи

— Люблю працювати з ландшафтами, яких ще не торкалася рука дизайнера, — пояснює Вартан Григорович. — Там більше можливостей для фантазії при максимальному збереженні природних умов. Бажано мати хоча б невеличкий перепад висот. Якщо місцина рівна, як стіл, треба робити штучні підвищення. Ще потрібне каміння й нестандартні гілки та стовбури дерев. Далі — гармонійне поєднання флори за кольором і черговістю цвітіння, аби мати привабливий вигляд із ранньої весни до піз­ньої осені. І неповторність у кожному елементі. Це для мене — як картина.

— Вашими порадами, мабуть, могли б скористатися українські селяни, аби зробити свої подвір’я ошатнішими й комфортнішими.

— Ой навряд чи. Українці багато довколишньої краси отримали від Бога і зазвичай більше думають про господарські будівлі для живності, ніж про ландшафтний дизайн. Хоча невдовзі, сподіваюся, і він перестане бути чимось дивовижним в українському селі. Вже тепер трапляються зі смаком облаштовані обійстя, ще частіше — подвір’я, що тонуть у квітах. Хочу — на перспективу — застерегти від бездумного копіювання модних європейських зразків індивідуальної забудови. Треба більше зважати на національні традиції. Хтось із насмішкою дивиться на так звані шевченківські хати. Але ж які там шикарні дахи, вкриті соломою! Їх у сучасній стилізації неодмінно треба повертати в будівництво котеджів, особливо в сільській місцевості. Це — оригінально й екологічно вмотивовано.

— Нині люди, принаймні заможна їх частина, прагне облаштувати своє житло з переважанням природних матеріалів і їсти чисті, нехімізовані харчі. Ви як ресторатор теж зважаєте на ці тенденції?

— Я й так ніколи від них не відмовлявся. На Закавказзі з давніх­давен існує особлива культура харчування. Якщо хтось думає, що сучасна техніка й нові технології відкривають безмежні можливості в кулінарії, то він помиляється. У нашому ресторані, приміром, готують супи з поєднанням великої кількості овочевих інгредієнтів. Мабуть, ніхто не здогадується, що цим рецептам — близько тисячі років. Зате ми повністю відмовилися від картоплі, борошняних та інших кулінарних виробів, що смажаться у фритюрі. Вони, м’яко кажучи, небажані в раціоні харчування.

У меню гостинного двору є страви різних народів світу, вірменського зокрема. У них переважає м’ясо, приготоване над вугіллям з деревини, тобто оброблене природними інфрачервоними променями. Закавказці традиційно їдять м’ясо з овочами, сухофруктами та зеленню у пропорції 1 до 4 на користь вітамінізованих продуктів. Залюбки вживають у великій кількості їстівні трави, яких нараховується зо три сотні. Цим багато в чому пояснюється феномен кавказького довголіття. Майже всі мої родичі жили до 90—95 років. Тому відвідувачам нашого ресторану пропонуємо переважно такі ж страви й багато зелені. Якщо українці й у домашніх умовах віддаватимуть перевагу подібній системі харчування, то зустрінуть глибоку старість у гарному настрої.

— В Україні ви оселилися надовго?

— Думаю, що назавжди. Зізнаюся щиро: я щасливий, що доля привела мене на цю благодатну землю, котру я полюбив як свою другу Батьківщину. Зі мною моя сім’я — це найбільша цінність. Син і донька отримали тут якісну освіту. Мрію відкрити студію, де передаватиму свої знання і вміння молоді. Вірю, що нинішні труднощі в нашій державі — тимчасові. В України, якщо її громадяни передусім керуватимуться Божими законами, — світле майбутнє. Вона має всі об’єктивні передумови вийти на високі темпи соціально­економічного розвитку, й тут усім буде жити краще, ніж будьде в іншому куточку планети.

СМАЧНІ СЕКРЕТИ

І шашличок під коньячок

— При згадці про кавказьку кухню неможливо оминути тамтешні шашлики. В чому особливості їх приготування?

— Передусім — у технології. Нанизані на шампури кусочки м’яса, промаринованого з додаванням духмяних трав, поміщають у глиняні печі — тандири, в яких також випікають лаваші. У такій печі підтримується однакова температура, тому м’ясо рівномірно підсмажується з усіх боків, стає ароматним і соковитим. Щодо сировини, то можна брати й свинину, проте баранина, як значно здоровіша їжа, — поза конкуренцією. Вівці пасуться на екологічно чистих луках і з людських рук нічого, крім шматочка хліба, не візьмуть. Чим на промисловому рівні годують свиней, ви й самі добре знаєте.

— Може, ви розкриєте ще й секрети вірменського коньяку?

— Із задоволенням. Відомо, що для виробництва добротного коньяку використовують лише вісім спеціальних сортів винограду. Їхні ягоди — невеликі за розмірами, неапетитні на вигляд, зате густо «обсідають» гроно. Так ось, усі ці сорти чудово плодоносять в Араратській долині, схожій на величезний котлован, оточений горами висотою до 4 тисяч метрів. Такої ідеальної місцевості більше немає ніде, навіть у Франції — родоначальниці коньяку. У долині — багато сонця й особливий клімат. Нагріте за день довколишнє каміння вночі повільно віддає тепло, вберігаючи плоди від різких перепадів температур та високої вологості, що унеможливлює процеси гниття. Якщо до цього додати безумовне дотримання технології, виробленої впродовж кількох століть, та умови дозрівання коньяку у фортечних підвалах, то й отримаємо особливий напій. Його різновиди, смак та аромат залежать від пропорцій змішування коньячних спиртів, отриманих із різних сортів винограду та різного віку витримки. Між іншим, великим шанувальником вірменського коньяку, як ви, певно, знаєте, був Уїнстон Черчілль.