«Хто говорив, що на війні не страшно...»

Шукати в театральних афішах вистави, присвячені Великій Вітчизняній війні, сьогодні справа марна. Пам’ять про події тих далеких часів — цьогоріч минає 70 років від початку війни — тепер зберігається хіба що в музеях. Тож першою реакцією на запрошення «Сузір’я» переглянути прем’єру «Ти пам’ятаєш, Альошо...» було щире здивування: невже театрові сьогодні важлива ця тема? Але режисер–постановник спектаклю Ігор Славінський вважає: війна — це не лише статистика втрат і перемог, а й привід поговорити про майбутнє.

Задумуючи виставу «Ти пам’ятаєш, Альошо...» за героїчною баладою білоруського драматурга Олексія Дударєва, Ігор Славінський запропонував своїм студентам почати... з музею. З того самого, що береже пам’ять про війну. Зараз їх прийнято називати музеями бойової слави: ящики для боєприпасів, військова атрибутика, інтер’єр, який нагадує бліндаж. Сюди заходять хлопці і дівчина — типові представники «покоління пепсі», безтурботні обличчя, кеди, футболки... Пройнявшись атмосферою і антуражем, герої одягають поверх своїх модних футболок гімнастерки і розчиняються у житті, про яке їм раніше доводилося хіба що чути на уроках історії. Режисер, як і драматург, не педалює на темі героїзму, якою так відверто зловживала радянська пропаганда. Делікатно і водночас аргументовано герої вистави говорять про правду, яка звучить у розмові двох командирів, і правду, рекомендовану для поширення. Про нерозтрачену жіночність і бажання бути коханою (під гімнастеркою у телеграфістки Зої (Тетяна Зеленська) — вишукана білизна, але командир не поспішає наближати дівчину до себе — не та ситуація...). Про часом такі безглузді рішення, на зразок того, як коньяк, що транспортували до Німеччини, виливали на рейки — його ж можна випити!... Велика війна була поруч — гриміли канонади, розривалися бомби, а солдат Золотарьов виявився не таким стійким, як того вимагало партійне начальство, і, побачивши, як на нього біжить німець iз відірваною головою, просто втік iз місця бою... (Віктор Марвін у цій ролі напрацював на пристойну порцію компліментів, особливо зважаючи на те, що у виставі він ще й — Пауль Шмідт, повна протилежність Золотарьову).

Ідею вза­ємопов’язаності сучасності та минулого підтримала й авторка музичного оформлення вистави Катерина Тижнова. Живе виконання пісень у супроводі гітари, губна гармошка і тут же — імітація нелегкої роботи діджеїв, які зі своїх заяложених платівок «дістають» будь–які звуки. Цей елемент сучасної культури аж ніяк не дискредитував поезію Костянтина Симонова. Вона у цій виставі звучить, як завжди, пронизливо.