Мітинг біля пам’ятника козакам у селі Вороньків. (Фото автора.)
У лютому цього року представники національно–демократичних сил столиці та Київщини вшанували пам’ять героїв на місці нерівного бою Вороньківської козацької сотні Переяславського полку із більшовицькими російськими військами. В далекому 1919–му повстанці тут, біля мосту через річку Трубіж між залізничними станціями Баришівка та Березань, перекрили шлях військовому потягу з дивізією російського війська, що на своїх багнетах несла до Києва більшовицький уряд. Ціною своїх життів вороньківські повстанці затримали поїзд на дві доби. І лише кілька років тому ця героїчна битва була вписана в історію волі України.
У дев’яностих роках минулого століття колишній вчитель із села Іванків Бориспільського району, один із шанованих бориспільських рухівців Андрій Свирид, після копіткої дослідницької праці, численних зустрічей зі свідками, вивчення архівних матеріалів відкрив дивовижну сторінку історії краю.
4 лютого 1919 року повстанська Вороньківська козацька сотня Переяславського полку, очолювана сотником Іваном Черпаком, вступила в нерівний бій із більшовицькими російськими військами, що забезпечували збройний супровід перевезенню з Харкова до Києва маріонеткового більшовицького уряду. Це була так звана Українська дивізія під командуванням Антонова–Овсієнка, що наступала на Київ. Повстанці перекрили їй шлях біля мосту через річку Трубіж між Баришівкою та Березанню. Загін Івана Черпака мав лише гвинтівки, коли московська дивізія — бронепоїзд і кулемети.
У жорстокому бою полягла половина сотні. Ціною свого життя герої на деякий час затримали ворога на підступах до столиці, що дало змогу уряду Української Народної Республіки евакуювати державні установи. Сотника Івана Черпака, який пішов у підпілля, згодом заарештували й дорогою до Борисполя вбили біля села Глибоке. Про бій над Трубежем та подальші трагічні події розповідали Марія Чорнойван із села Іванків, Марія Денисюк, Катерина Григор, Олександра Сніжко, Ольга Черпак, Ніна Швидченко та Марія Черкунова (мешканки села Вороньків). Жінкам запам’ятався похорон сотника Івана Черпака. Вони тоді ще були дівчатками, проте дитячі враження закарбувалися на все життя.
«Наш обов’язок — вшановувати пам’ять полеглих героїв так, як підкаже наше сумління і серце», — закликав свого часу Андрій Свирид.
— Нині покійний Андрій Свирид хотів скромний хрест поставити неподалік мосту через Трубіж. Але хто його там побачить? — розповідає бориспілець, будівельник за фахом, ентузіаст і патріот Віктор Швагрун. — Цей пам’ятник мав би виконувати і виховну роль. І тоді в мене виникла ідея встановити пам’ятник героям у велелюдному місці. Мій добрий знайомий, координатор товариства «Відродження української нації», редактор газети «Клич нації» Іван Любас забезпечив задум відполірованою плитою житомирського граніту. А художник Тарас Пушкар вигравіював напис: «Вічна слава і пам’ять героям Вороньківської і Баришівської сотень Переяславського полку, полеглим за вільну Україну в бою з більшовиками на берегах Трубежа...».
Потім почалися поневіряння по кабінетах київської обласної влади. «Ми з наганом у руці і з Леніним у довбешці», — писав колись поет Володимир Маяковський. У сучасних послідовників більшовизму маузерів у руках, може, й немає, але Ілліч міцно сидить у їхніх головах. Стосується це й декого з керівників Баришівського району Київщини. 29 липня 2005 року газета «За нашу Україну» писала: «Щоб відновити історичну справедливість щодо загиблих героїв–козаків, ініціативна група у складі Андрія Свирида, Віктора Швагруна та Олега Шеремета звернулася до голови Баришівської райдержадміністрації Сергія Васильківського з проханням виділити в районі привокзальної площі станції Баришівка 16 квадратних метрів землі для встановлення пам’ятної плити героям. Грошей у керівника місцевості не просили. Виготовили її власним коштом. Але можете уявити собі здивування ентузіастів, коли представник «нової» влади відмовив їм. Товариш Васильківський, виявляється, — нащадок дідів–більшовиків, тому, за його словами, він нікому не дозволить встановлювати пам’ятники петлюрівцям».
Землі під зведення пам’ятника не дали. Невдовзі дозвіл спорудити пам’ятник на площі біля вокзалу начебто дали керівні баришівські залізничники. Але потім, вочевидь, і з ними «попрацювали» і заборонили встановлювати пам’ятник. Так і залишились лежати компоненти пам’ятного знаку в дворі підприємства з виготовлення надмогильних брил.
Останнім часом, коли «регіонали» разом із комуністами взялися переписувати історію України на власний лад, те, що зробили вороньківські ентузіасти, можна прирівняти до подвигу. Минулого року на День Незалежності земляки таки встановили пам’ятник козакам, які 1919 року зі зброєю виступили проти встановлення більшовицької влади. У сквері в центрі села Вороньків на щойно насипаному кургані постав чотириметровий обеліск. Мешканець Воронькова Павло Петренко сказав тоді на мітингу:
— За часи комуно–радянської влади у Воронькові від голодоморів, репресій, влаштованих комуністами, загинули тисячі людей. За те, що брав участь у бориспільському повстанні 1920 року, в бою на Трубежі, арештували мого діда Дмитра Опанасовича Пащенка. 1937–го закінчив він свій земний шлях у концтаборі у Забайкаллі. Вважаю цей монумент пам’ятником і йому, і всім іншим жертвам більшовизму.
Неподалік — пам’ятник воїнам Червоної армії, які загинули в роки Другої світової війни. Солдатська могила і цей, щойно встановлений, монумент пам’яті жертв тоталітаризму логічно об’єднує сільський пантеон пам’яті.
Проте пам’ятник у Воронькові став кісткою в горлі для декого з активістів комуністичної ідеї. «Група товаришів» заходилася агітувати і збирати підписи за ліквідацію пам’ятника. На їхню вимогу це питання внесли до розгляду на відкритій сесії сільради. На підмогу місцевим із Борисполя прибув відомий комуністичний активіст, колишній районний військовий комісар Микола Єжков. Він погрожував, мовляв, «ми самі снєсьом етот памятнік бандітам». Опонентів комуністи закричали й затупали.
Врешті, депутати більшістю голосів прийняли рішення затерти на пам’ятнику слова про те, що він встановлений борцям iз більшовиками. Сповідники комуно–більшовизму під покровом ночі закреслили чорною фарбою весь напис на пам’ятнику. До речі, заодно пошкодили й викарбуваний Державний герб України. Наруга ж над державним символом карається кримінальною відповідальністю, ув’язненням до трьох років або штрафом до 150 неоподаткованих мінімумів доходів громадян та арештом на термін до шести місяців. Вороньківський лікар, член КУНу Василь Ільчишин подав заяву до міліції з вимогою виявити злочинців і відкрити кримінальну справу.
На тлі антиукраїнської вакханалії в лютому цього року з ініціативи Бориспільського міського осередку товариства «Просвіта» і його голови Анатолія Ковальчука вперше яскраво і масово було вшановано героїв — козаків Вороньківської сотні. Довкола монумента козакам у центрі Воронькова зібралося чимало люду.
Сільський голова Ігор Заборний закликав берегти пам’ять про земляків. Голова спілки офіцерів України Євген Лупаков сказав, що козаки йшли на смертний бій не заради порятунку свого власного добра, а на захист земляків, і нині знову постала загроза втрати всього того, що вдалося здобути за роки Незалежності. Вперше у вшануванні героїв–козаків взяли участь керівники району на чолі з головою райдержадміністрації Іваном Шкиртою.
Після мітингу в центрі Воронькова його учасники вирушили на сільський цвинтар до могили отамана Вороньківської сотні Івана Черпака. А на місці бою біля залізничного мосту через річку Трубіж неподалік села Коржі Баришівського району учасники заходу кинули перші жмені землі там, де буде насипано символічний курган на честь вороньківських козаків.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
