Сергій Якутович: Сьогодні до Шевченка ставляться, як до стогривневої купюри

      Синдром однієї ролі знайомий чи не всім відомим акторам. Поцілив у яблучко на екрані — і тебе тільки з нею й асоціюватимуть. Щось подібне трапилося i з династією художників Якутовичів. Батька, Георгія В'ячеславовича, пересічні поціновувачі мистецтва знають, насамперед, як художника-постановника параджанівських «Тіней забутих предків». Син, Сергій Георгієвич, відомий своїм авторством декорацій до «Молитви за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, яких він намалював півтора кілометра. «За кадром» залишаються тисячі графічних робіт, сотні проілюстрованих книг, виставки, відгуки, емоції тих, хто про Якутовичів знає не лише завдяки «Тіням» та «Мазепі»... Цьогоріч Сергій Якутович став лауреатом Державної премії імені Шевченка і відкрив художню галерею «Я». Ці дві події можна ідентифікувати як повернення до свого глядача. Глядача не лише такого, який скучив за якісними, глибокими роботами, а й того несвідомого неофіта, що сучасне мистецтво уявляє винятково примітивно-розмитою, безликою плямою.

      — Сергію Георгієвичу, як виникла ідея галереї з такою нескромно-викличною назвою — «Я»?

      — Це свого роду продовження виставки, яка у мене була в Києво-Могилянській академії у листопаді минулого року. До цього я не виставлявся в Україні 13 років. І під час тієї виставки відчув свою провину перед шанувальниками мистецтва. Мені здавалося, що те, що я роблю, нікому не потрібно. Але тоді я зрозумів — це не так. Така велика пауза позначилася і на свідомості глядачів, і на мені. З одного боку, дуже важко було знайти контакт, з іншого — ця відсутність здетонувала зацікавленість до того, що я роблю. Я продовжую робити те, що робив мій батько, те, що робили митці 60-х. Тоді ми переживали певне відродження, відродження не завдяки — а всупереч.

      — Ваша творча «парафія» — це книги, яких ви проілюстрували більше ста двадцяти. Чому саме книги?

      — У мене є різні роботи. Книга ж — це дуже маленька галузь мистецтва. Але вона невичерпна. Особливо за своїм впливом на свідомість. Зараз, коли люди перейшли на комп'ютери, вони починають губити свою індивідуальність, починають ставати схожими на комп'ютер. Вони багато знають, але це не знання, а інформативність. А книга виховує у людині відчуття особистості. Галерея називається «Я», звісно, не лише тому, що моє прізвище починається на цю літеру. Я — це Я. Це особистість. Хочеться вести розмову з особистістю, хочеться взаєморозуміння та взаємоповаги. Щоб у цьому діалозі для кожного співбесідника пролунав яскравіше особистісний монолог. Для того, щоб відчути себе, щоб відчути себе самим собою. Недаремно ми зробили цю галерею в книжковому супермаркеті «Буква», наповненому книжками. Але ці книжки для глядача зачинені, всі бачать лише палітурки, ми показуємо книжку зсередини. Адже ілюстрації — це також текст і смисл тексту.

      — Регулярні виставки — єдине призначення галереї «Я»?

      — Це має бути галерея-клуб. З одного боку. А з іншого, вона така маленька, що великий клуб тут і не зробиш. І ми б хотіли, щоб ті люди, які сюди приходять, приходили б ще, приводили своїх друзів, дітей. У мене дуже багато робіт, які я не показував — близько тисячі... І тематично вони можуть підкладатися під що завгодно. З іншого боку, я не хотів би, щоб цей простір заповнювали винятково мої роботи. Є така ідея — зробити у галереї театральну виставу. Але не просту, а щоб єдиний актор грав для єдиного глядача. Я коли таке запропонував одному акторові, то він сказав, що з одного боку — це божевілля, а з іншого — мрія... Тому що рівень такої відповідальності навіть важко собі збагнути. Я хочу також, щоб тут відбувалися презентації книжок. Уже є деякі плани, узгоджені презентації, так, саме в галереї «Я» Лариса Брюховецька презентуватиме свою книжку про Івана Миколайчука. Буде презентація книги Корогодського про Параджанова. Тут буде те, що для мене найдорожче, і я його віддаватиму. Я маю це, і цим треба ділитися. Що стосується мене, то я зробив книги «Трістан та Ізольда», «Пісня про Роланда», у мене є незавершений величезний проект «Три мушкетери». Разом із Французьким культурним центром хочу зробити виставку, що продемонструвала б, як українець бачить давню французьку літературу. Нещодавно повернувся з Парижа і бачу, що у цю ідею я точно попадаю.

      — Сучасне мистецтво не соромиться називати себе комерційним, а галереї, власне, одним із головних пояснень свого існування вважають рентабельність. Галерея «Я» підтримує чи заперечує такі умови існування мистецьких осередків сьогодні?

      — Тут презентуватимуться некомерційні проекти. Деякі з моїх проектів попередніх років гальмувалися чи розвалювалися, але вони лежать, і, як показує час, вони досить життєдіяльні і можуть бути цікавими. От і наразі я знову повертаюся до Мазепи. Ми хочемо зробити «Мазепіану» так, як треба. Окрім художніх творів, будуть текстові матеріали про все те, що вписується у цю тему. Від висловлювань Вольтера до висловлювань Пушкіна, які є протилежними. Цей проект не має літературної основи і, можливо, її й не треба. Коли ми починали працювати з Романом Корогодським, там була літературна основа. Але я вийшов за її межі. Мій Мазепа — це відчуття людини «лихо з розуму». Це абсолютно бароковий тип.

      — Дуже несподіване визначення як для цього героя...

      — Ну чому ж? Людина відчула себе майже Ікаром, злетіла, опалила крила, і вона падає — оцей момент падіння і є бароковість, є екзистенціалізм. Момент падіння для мене дуже цікавий. Ми тут увесь час в Україні кажемо «ми», «ми, українці». Дай Боже, щоб ми це говорили з відчуттям гідності. А трагічність людей-лідерів, таких, як Мазепа, Шевченко, у тому, що їх не зрозуміли. І вони самі себе не розуміли. Я усвідомлюю, що про Кобзаря такого не можна казати, але сьогодні, перепрошую, до Шевченка ставляться, як до стогривневої купюри. Кажуть про його велич, але ж не усвідомлюють, бо не читають. Не розуміють... Але якщо дві, три, чотири людини почнуть сприймати ту інформацію, про яку ми говоримо, це вже буде перемога. Люди сьогодні інформацію не сприймають, а ковтають, як гамбургер у фаст-фуді.

      — Ви так категорично про це говорите...

      — Нещодавно ми з дружиною приїхали з Парижа, де працювали — кожен день йшли в музей. А коли зрозуміли, що всі музеї ми не охопимо, то сконцентрувалися на Луврі, тому що це — першооснова. І вчилися. Я побачив величезну кількість людей, які ходять туди, приводять своїх дітей. По Лувру повзають маленькі японці — вони ще ходити не вміють. Це інше сприйняття культури. Він стане на ніжки, буде виростати з цим і знатиме, куди йому потрібно буде вести вже своїх дітей. Зрозуміло, що переважна більшість іде дивитися на «Джоконду» — це такий акт маскультури у Луврі. Але я бачив людей, які прилетіли з Австралії, щоб побачити набагато більше, ніж одну «Джоконду». І вони витратили для цього гроші — до речі, квиток від Сіднея до Парижа коштує всього на 50 євро дорожче, ніж з Києва. Це абсолютно космополітична ситуація, яка будується на глибокому розумінні особистої національної причетності. І якщо говорити високими словами, то ми намагаємося і хочемо тут зробити маленьку Європу. У нашому розумінні. Все має бути логічним, доцільним і добре зробленим: ілюстрація, подача, територія, магазин, інформація, контакт. Усе має бути не як декларація — «Я хочу». А просто це нормально. Просто, тоді можна почуватися вільним. Знаєте, як кажуть англійці, не буває поганої погоди, а буває поганий одяг. Якщо в кожній галузі звучатиме «Я хочу» — от тоді ми будемо «Ми». Про великого французького трагіка Тальма казали: «Коли він виходив на сцену — то перед ним сидів натовп, а коли він йшов зі сцени — то в залі вже сиділа нація». Мені здається, у цьому і полягає завдання мистецтва.

      — А ті, хто каже, що це недоцільно, немодно...

      — ... глибоко помиляються. Колись я прочитав відгук про художню виставку. І автор пише, що вона підійшла до друзів художника, що виставлявся, і запитала: «Ну як вам виставка?». А вони: та нормально... «Це ж такий жах, — гнівається автор. — Це ж найгірше, що може бути для художника!» Але ж треба спочатку уяснити, що ми приймаємо за норму. Якщо Нагорну проповідь Христа — то це одна норма, а якщо в магазині продається черствий хліб — це зовсім інша норма. Ми беремо вищу норму. Я недарма витратив свою премію для того, щоб поїхати у Францію не просто як турист, прогулятися. А попрацювати, подивитися, ще один раз себе спроектувати на цю культуру. І багато навчився. Можна було б уже нічого не хотіти, а наїдати черево і ходити в костюмі. Але я тішуся з того, що я досі хочу і що досі залишаюся ідеалістом. Адже в основі всього того, про що я розповідав, лежить величезний ідеалізм. Непевне, для декого це нереально. Але якщо знати зазделегідь, що це нереально, то нічого не буде. Треба просто працювати. І ділитися всім, що у тебе є.

      — Сьогоді, здається, можливе все — ні тобі цензури, ні табу, одна лише свобода творчого польоту...

      — Табу є в кожній людині. І чим би вона не займалася — вона не руйнує, вона будує. Вона має побудувати храм у своїй душі. А якщо не можеш — хоча б намагайся. Ну принесеш ти купу лайна, обізвеш це мистецькою акцією, кому від цього буде добре?

      — Можливо, тому самому художнику, автору цієї мистецької акції, який самовиразився у такий спосіб?

      — Художник має відчувати задоволення від своєї творчості. Але не від того, що він зробив те чи інше. А від того, що він зміг осягнути істину, усвідомити якусь ідею і зміг про неї розповісти іншим за допомогою таланту, яким обдарував його Бог. І найкраще це виходить у тих, хто не відділяє життя від творчості. Модний московський художник Нікас Сафронов любить повторювати: «Коли я пишу на замовлення — це одне, а коли я працюю в сюрреалізмі...» Не можна працювати в сюрреалізмі — потрібно у ньому жити, потрібно бути сюрреалістом. Хоча коли його показують по телевізору — всі бачать стовідсотковий успіх, і мало хто намагається зрозуміти, а що це, власне, за успіх. Сидить людина і розповідає, де у нього і які замки, з якими президентами він зустрічався, з якими жінками він спав... Це весь час було і буде. Як було і буде справжнє мистецтво. Той же Ван Гог, який вухо відрізав для того, щоб показати своєму другові, як він його любить... А потім ще й зміг це намалювати у кожному натюрморті. Оце справжній успіх. Те, що він помер божевільним чи жебраком — це не має значення. Тому що це партикулярне життя. А те, що він зробив, це має значення. Тому що воно має і матиме вплив на прийдешні покоління. Сучасне ж мистецтво у більшості своїй робиться сьогодні на сьогодні. І в житті, і в мистецтві є дві категорії людей, про які сказав Станіславський — любити себе в мистецтві або мистецтво в собі. От і все, все дуже просто.

      — Але ж і все геніальне — просто...

      — Так. Просто, як холодна вода. Ми хочемо запровадити у галереї «Я» таку штуку. Кожен, хто приходить сюди, отримує склянку холодної води. Це — просто. Але — на рівні естетики. Білий одяг, чиста вода, чисте повітря, чистий розум... Це вже не склянка червоного, часто не найкращого вина, яке розливають на презентаціях.

      — А чим іще, крім галереї «Я», живе сьогодні художник Якутович?

      — 10 травня розпочався один цікавий проект на замовлення каналу «1+1», над яким працюватиме режисер Ростислав Плахов-Модестов. Iз цим режисером ми працювали над картиною «Ще як ми були козаками». Так ось він має зробити три фільми для «Документа» Юрія Макарова. Першим буде фільм про гетьмана Скоропадського. Потім — про Петлюру, і ще одна стрічка — про Махна. У фільмі про Скоропадського мені доведеться перед камерою малювати, оператор усе фіксуватиме. Тут треба бути, як спортсмен, бо камера є камера, час є час. Полотно — шість на дванадцять метрів, це має бути три сюжети: заколот, революція, обрання гетьмана. Треба все вмістити, хоча простір наче й чималий, але це буде непросто. А ще там будуть великі фігури, які я переставлятиму, гратиму ними, тобто, буду там і актором. Маємо це зробити за два тижні.

      — А такими стратегічними планами, як відродження української графіки, ви переймаєтеся? 

      — 17 червня відбудеться перший Всеукраїнський конкурс графіків імені Георгія Якутовича. Ми хочемо попрацювати спільно зi Спілкою художників. Тому що колись, за радянських часів, українська графіка вважалася чи не найпотужнішою в Радянському Союзі. Графіка українська та зроблена українцями була особиста, вона замикалася на особі мого батька, потім — трішки на моїй особі, було ще дуже багато цікавих і талановитих людей. Але все ж таки це виглядало, як піраміда: був Якутович, який брав на себе все. Зараз він пішов. А я... Знаєте, він стояв, як Атлант, і тримав оцю графіку. Тепер місце порожнє. Коли валиться гіпсовий атлант — залишаються руки. І я в ці руки гіпсові вставив свої. Я не такої статури, як батько, але я намагаюся втримати те, що ще не завалилося.

      — Невже художні вузи не справляються з поповненням лав художників-графіків?

      — Багато інститутів випускають дипломованих спеціалістів, але графіки, як такої, немає. Графіка, на відміну від живопису, дуже демократичний, доступний вид мистецтва. Разом з тим графіка може нести велику духовну інформацію, історичну, емоційну інформацію... Буде конкурс, потім хочемо тут зробити виставку лауреатів. Графіка мусить іти далі.

      — Сергію Георгієвичу, а чому ви, як правило, ілюструєте лише стовідсоткову класику, речі, художня спроможність яких доведена часом? Сучаснішу літературу ви сприймаєте так само, як і сучасне образотворче мистецтво, яке «сьогодні на сьогодні»?

      — Ви думаєте, я не читаю, наприклад, Картасара? Читаю, і не лише його одного. Просто я вважаю, що все сказано в Євангелії і народних казках. Це як мистецтво двадцятого століття: є великий живопис, а потім його починають ділити на шматочки. Пікассо, наприклад, грав у мистецтво: розламував ціле, якісь частинки десь губилися, він складав щось зовсім інше з того, що залишалося. Нині настав час шукати і збирати втрачене. Тому що весь час жити у зруйнованому світі неможливо.