Півстоліття Куренівської трагедії

У неділю виповнилося 50 років Куренівської трагедії — найбільшої техногенної аварії столиці, яку замовчувало радянське керівництво. 13 березня 1961 року в районі Бабиного Яру прорвало греблю, за якою понад 10 років накопичувалися стічні води з Петровських цегляних заводів. О 9.30 ранку пульпа дісталася Куренівки і залила 30 гектарів долини. Цього року в роковини тієї трагедії голова КМДА Олександр Попов разом із киянами взяв участь у поминальній літургії, а поблизу Подільського трамвайного депо та на Лук’янівському кладовищі, де встановили нові пам’ятні знаки, відбулися мітинги–реквієми.

За даними «УМ», працівники «Київпастрансу» до дати готувалися в останню ніч: лагодили і приводили до ладу трамвайні вагони, перефарбовували трамвай–пам’ятник у cиньо–жовті кольори, а найбільш аварійний транспортний склад зняли з вулиці Фрунзе, де проходив мітинг, і перекинули на інші маршрути. У неділю біля депо було людно: прибули і чиновники, й очевидці трагедії, і журналісти та інші кияни.

«Влада робила все можливе, щоб приховати справжні масштаби трагедії, — розповідає історик Олександр Анісімов, який довгі роки досліджував Куренівську трагедію. — На підприємствах було заборонено громадянські панахиди. Ховали загиблих на всіх київських цвинтарях, у тому числі й закритих. Заборонялося встановлювати таблички із чіткою датою смерті. Навіть змусили літаки «Аерофлоту» облітати місце трагедії, щоб люди не бачили дійсних масштабів катастрофи. У перші дні в Києві не працював міжміський і міжнародний зв’язок, усю кореспонденцію ретельно перевіряли, а «сумнівна» просто не доходила до адресата. У повідомленні урядової комісії про розслідування причин аварії було вказано: «В районі аварії загинуло 145 людей». У свою чергу очевидець катастрофи, нині 81–річний мешканець Філадельфії (США) Бертольд Винокур, пригадує: «У будинку, де жила моя теща, мешкала жінка, яка працювала кондуктором у трамвайному парку ім. Красіна. Вона вранці поїхала на роботу і не повернулася. Розповідали, що за кілька днів до трагедії підвал лікарні на вулиці Фрунзе почало затоплювати водою. Її відкачували дві машини, які теж згодом потрапили під пульпу. У підвалах будинків Бабиного Яру теж з’явилася вода. Але ніхто на такі «дрібниці» не реагував. Валом накрило два трамваї з причепом, пару тролейбусів і автобусів, наповнених пасажирами. У кожному вагоні в годину пік було до 120 людей. Тому офіційній версії про 145 загиблих ніхто не вірив. Вал пульпи, що розбився об будівлі трамвайного парку ім. Красіна, не досяг взуттєвої фабрики — якби це сталося, загинуло б значно більше людей. Ходили чутки, що мер Києва Давидов був родичем Хрущова, тому він плював на всіх і нічого не боявся».

А от до Лук’янівського кладовища, де поховано жертв катастрофи, у неділю виявили бажання їхати не всі: гендиректор «Київпастрансу» та очільник Подільського травмайного депо у відкритті на кладовищі пам’ятного знаку участі не брали. Що вже й казати про діячів високого рангу — Прем’єра чи Президента, який сам же в лютому й підписав розпорядження про заходи щодо вшанування жертв катастрофи. Однак, як завжди, проявила активність київська громада — вшанувати жертв прийшло зо дві сотні людей.

ДОВІДКА «УМ»

Куренівська трагедія сталася у Києві 13 березня 1961 року, коли потужний селевий потік iз Бабиного Яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку і призвів до численних жертв. 1950 року виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів, розташованих поблизу. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у відроги Бабиного Яру. Намив виконувався на висотах від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва — Куренівки, але замість бетонної дамби було споруджено земляну, яка не відповідала ані проекту, ані нормам безпеки. Пульпа мала подаватися в Яр лише впродовж восьми годин на добу, щоб вода встигла вчасно потрапити до водозбірного колодязю, але насправді цегельні заводи працювали у три зміни, і при цьому колодязь чистили лише одного разу — 1959 року.

Ще 11—12 березня 1961 року через дамбу переливалися струмочки води, що ставали дедалі сильнішими, однак заходів для термінового зміцнення дамби чи евакуації людей з небезпечної зони вжито не було. О 9.20 13 березня дамбу прорвало, і маса рідкої пульпи рвонула вниз. Початкова висота валу сягала 14 метрів, а швидкість — 5 метрів за секунду. О 9.30 пульпа дісталася Куренівки та залила площу близько 30 гектарів. В районі вулиці Фрунзе висота валу зменшилась удвічі. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями досягла трьох метрів.

Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електромереж, рвав дроти. Один із автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав. Пульпою було практично повністю знищено трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули. Куренівська катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки. За офіційними даними, Куренівська трагедія обірвала життя 147 осіб, за неофіційними — 1,5—2 тисячі.