Дві слави Кобзаря

«До такого проекту можна готуватися все життя, але, не знайшовши підтримки, так його і не реалізувати», — представлення своєї нової роботи, вистави «Тарас: слава» режисер Сергій Проскурня розпочав саме в такій компліментарній тональності. Проскурню можна зрозуміти: без підтримки міської влади Черкас його задумка про сценічне життя поеми–тетралогії Богдана Стельмаха «Тарас» так і залишилася б красивою мрією режисера, оскільки держава на неї не відгукнулася жодною копійкою (до речі, у неї, держави, ще є час «виправитися» — фінальна крапка у цьому проекті буде поставлена у 2014 році). Тож, приєднуючись до подяки меру Сергію Одаричу, цю подяку варто адресувати й тим меценатам, які підтримали виставу фінансово. Не розраховуючи на жодні, навіть іміджеві дивіденди. Як справедливо зауважив Сергій Олегович, ситуація в країні зараз така, що меценати висловили бажання залишитися невідомими... Щоправда, сам Одарич на дивіденди стратегічного характеру таки сподівається. Мовляв, усі знають, що Прага — місто Кафки, Аусбург — місто Бертольда Брехта, Зальцбург — Моцарта, а визначальною для Черкас у цьому контексті має стати постать Тараса Шевченка.

Зіграти Кобзаря у виставі «Тарас: слава», яка є першою частиною майбутньої театральної тетралогії, Сергій Проскурня запросив актора Національного театру імені Франка, заслуженого артиста України Петра Панчука. У нього з Тарасом Григоровичем давня, творча і просто людська, симпатія: ще в дитинстві йому, шестирічному хлопчакові, голова колгоспу подарував «Кобзар», згодом Панчук грав у «Божественній самотності», у драмі «Оксана» і навіть записав аудіокнигу творів Шевченка. Незважаючи на стислі терміни роботи над виставою — Панчук щільно зайнятий у репертуарі «франківців» і відлучатися надовго просто не може — акторові вдалося вибудувати образ, який зачіпає. Не занурюватися у хрестоматійні канони, бачити людину, поета, громадянина і дотримуватися стилю епічного театру — так сформулював своє бачення роботи над спектаклем Сергій Проскурня. Актори, за винятком того ж Панчука, цей принцип зрозуміли не так буквально, як того б хотілося режисерові. Після прем’єри він визнав, що робота над виставою ще триватиме, деякі образи актори мусять «дотягувати». Водночас Сергій Проскурня заявив, що представлений варіант вистави — лише ескіз, який iз часом доповнюватимуть новими фарбами, елементами, інтонаціями. (Ідею ескізу підтримали художники Сергій та Наталя Ридванецькі — костюми і декорації, на які проектуються пейзажі та малюнки, витримані у білому кольорі, а об’єктом натхнення для команди спектаклю став звичайний білий акруш).

«Наша вистава — не «законсервована», це не статичний, застиглий спектакль у класичному розумінні, тут щоразу буде багато імпровізації, щоразу це буде такий собі перформенс», — продовжує описувати перспективу вистави режисер. На цю ідею завжди охочі до імпровізацій актори відгукнулися із задоволенням. Скажімо, є тут дві цікаві героїні — Добра слава (Анжеліна Іванова) та Погана слава (Наталя Вігран). Адвокат і прокурор, класичні образи, які театр полюбляє і активно експлуатує. Одна вказує на недоліки Шевченка, інша виправдовує його, говорить про його талант і унікальність... Згори до них спускається дошка, де зафіксовані факти з життя Кобзаря та факти, які пов’язують Шевченка iз сьогоденням: кількість пам’ятників Шевченку, кількість театрів імені Шевченка, переклади творів Шевченка... На місці цих написів, які жінки стирають на очах у глядачів, з’являються прізвища Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович... Якої слави зажив Шевченко за цих правителів і якої заживе за інших — на дошці з’являється величезний знак питання. За словами пана Проскурні, ця сцена щоразу вирішуватиметься по–іншому і написи на дошці будуть інші. У залежності від того, які питання потрібно ставити перед собою і перед тими, хто бере на себе зобов’язання піклуватися про свій народ.

Вистава щедро здобрена епізодами, що здатні зачепити за живе як театральних естетів, так і просто вразливих людей (посмертна маска, яку, як виявляється, Кобзар постійно носив у своїй валізі; померлі родичі кличуть Шевченка на той світ: вони вже заспокоїлися, їм там добре, і вони хочуть, щоб і йому було з ними добре; Кобзар залишає земне життя, але не поспішає перейти в іншу реальність, він, мов титан, тримає земну кулю на своїх руках...) Але першість за емоційним накалом я б віддала сцені, де родина сидить за столом і їсть вареники. Проста земна радість бути разом: перед глядачами — ніби уповільнена зйомка фільму, коли хочеться насолодитися кожною миттю і відтягнути мить прощання...

Випускаючи щороку нову виставу, Сергій Проскурня сподівається, що у 2014 році, до 200–річчя з дня народження Кобзаря, Черкаський театр імені Шевченка матиме готовий епічний проект під назвою «Тарас», що триватиме шість годин. У кожному наступному спектаклі роль Шевченка виконуватиме інший актор.