«Одинадцята заповідь Христа — «Не бійся!»

«В очах «беркутівців» читався страх»

— Я особисто знав Гію Гонгадзе — ми познайомилися ще 1993–го під час боїв за Сухумі, — розповідає Тополя. — Після початку «касетного скандалу», який викривав роль влади у зникненні Гонгадзе, в багатьох небайдужих з’являлися думки: «щось треба робити». Вирішили виходити на майдан із наметами, як студенти в 1990–му.

Попри численні провокації, наметове містечко розросталося вздовж Хрещатика, залишаючись центром опозиційного руху. Воно простояло із 15 грудня аж до 1 березня, коли його знесли. Багатьох затримали, мене протримали дві доби. Після того я вийшов із дочкою погуляти по зачищеному Хрещатику. «Менти» як стояли, так і лишилися. Казали мені навздогін: «Ну от, нормальна людина, гуляє собі з дитиною...»

— А потім настало 9 березня. Передчуття якісь були в той день?

— Передчуття були — не страху чи невизначеності, а чогось нового, щось мало відбутися.

Коли я вийшов на «Театральній» і підійшов до парку Шевченка, відзначив: було мало людей, зате дуже багато міліції — суцільні щити, маски, шоломи, ніде ні щілинки. Підтягнулися люди і захотіли пройти до пам’ятника. Почався офіціоз — приїхав Кучма. А тут навіть депутатів не пускають. Валентина Семенюк отримала в голову від сержанта. Ми вирішили прориватися. «Беркутівці» гупали кийками об щити — тиснули психологічно...

Жаги крові не було — протистояння почалося, коли правоохоронці намагалися нас роз’єднати — розбивати по квадратах, локалізовувати. Хлопчики із внутрішніх військ відчули владу — почали зі своєї шеренги вириватися. А ми їх відкидали назад. Кілька наших намагалися пробратися до пам’ятника через боковий дах університету. Їх звідти стягли, потовкли й «запакували» в «автозак».

Гідно себе тоді проявили народні депутати й колишні політв’язні, які йшли в перших рядах: Степан Хмара, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко. Складно було сержантові перти проти того ж Лук’яненка, коли значно старша людина каже: «Я політв’язень, відсидів більше 20 років. Що ж ви, хлопці, робите, кого ви захищаєте?» «Беркутівці» мовчали, але по очах було видно, хто «дерев’яний», а на кого діє.

— Що ти відчував у цей момент?

— Було відчуття психологічної переваги над системою. Ти бачиш, що «беркутівці» бояться втратити плече напарника, що в них немає конкретної мети. Вони — просто гвинтики машини і відчувають свою силу, поки разом. Якщо ж їхня колона розривалася, в очах читався страх.

...Міліція розступилася, коли Кучма вже поїхав. І біля пам’ятника почався мітинг. Після Кучми тротуар символічно позамітали віниками. І раптом нам кажуть: хлопців, які пішли пити каву, заарештували автоматники. Ми побігли виручати, але не встигли. Сформували колону і рушили вимагати звільнення затриманих — спершу до міського управління міліції, потім — до МВС. До нас вийшли полковники, котрі запевнили, що всіх звільнили і вони вже на Майдані. І колона вирушила туди по Лютеранській.

— Після цього на Банковій і сталися головні події «УБК». Розкажи про своє бачення.

— Андрій Шкіль (тоді — керівник УНА–УНСО, тепер — депутат від БЮТ. — Ред.). наказав унсовцям іти всередині колони. До адміністрації лишилося метрів 60, коли здійнявся крик: «Бійка почалася!» Ми рвонули вперед. А там уже загородження розтягують, міліція натискає з усіх боків — звужує колону. Не зрозуміло, хто її зупинив, хто спровокував бійку.

За «дивним» збігом обставин турнікети, якими загородили адміністрацію і які раніше неможливо було зсунути, тепер розтягувалися з легкістю. А далі понеслося...

Турнікети, каски, щити, летіла якась арматура... Ніхто нічого вже не контролював: у колону можна було занести й підкинути все, що завгодно. Хтось кричав, що Кучма втік і його генерали повтікали. Ось зараз ми прорвемося, доможемося дострокових виборів... Натовп ошалів! Але дуже швидко стало зрозуміло, що все це спланована провокація. Микола Карпюк, я, Руслан Зайченко намагалися вгамувати людей, але це вдалося лише хвилин за двадцять.

...Вони (ініціатори провокації. — Ред.) усе прорахували: коли людина заведена, то діє на емоціях. Ми не планували 9 березня силової акції — спрацював їхній варіант. Перед тими подіями була нарада РНБО, де (за даними опозиції. — Ред.) затвердили план, за яким 9 березня відбудуться силові акції, сутички, будуть поранені. Працівники «швидкої» мали надавати допомогу, але ніде в документах не фіксувати постраждалих...

Ми думали, що обійдеться лише мітингом. Але ми пішли в ті двері, які спеціально для нас відчинили...

Тоді біля адміністрації нікого не затримали. Ми спустилися на Майдан, де зустрілися з хлопцями, котрих випустили. Відбувся мітинг, після чого всі розійшлися. Ми пішли до свого офісу. Таке емоційне піднесення було — ми ж себе непогано показали, постояли за себе, з голими руками вийшли проти міліції.

«Дружина казала доньці: я в клітці, бо працюю в зоопарку»

— А потім вас затримали?

— Саме так. В офісі (на вулиці Димитрова. — Ред.) ми визначили, які в кого пошкодження. Я пішов з трьома хлопцями в аптеку по «зеленку» й бинти. А нам назустріч — автобуси з «Беркутом», із них посипались спецназівці, почали шикуватися. Забігаю в штаб: «Хлопці, «Беркут», будуть брати!». А вони якраз бутерброди розклали. Шкіль по телефону говорив, я йому: «Андрію, автобусів десять «Беркута»!», — а з вулиці вже: «Стоять!..» Нас — на землю, луплять ногами. Один почав було вже вилазити на диван — хотів стрибати на мене ногами. Але зайшов полковник Савченко й зупинив його: «Не треба! Виводьте їх!».

Заламали руки, ведуть. Один дубцем мені по голові: «Ти мені вже три місяці кров п’єш! Пам’ятаєш, як ти мене на Майдані перед людьми чмирив? Всьо, сядеш!».

Картина ще та: когось із хлопців під парканом б’ють по печінках (потім були й струси мозку, і ребра переламані), когось за ноги по землі волочать до автобусів... Дівчат під стінку поставили, біля мене — Наталка з Троєщини. Почалося брутальне обмацування. Кажу: «Їй же 16 років!». А «беркутівець»: «Та нормальна баба вже!».

Покидали в автобуси на підлогу, дехто ще й на спину хлопцям став. І розвезли по райвідділах, де кидали чоловік 30—40 в одну кімнату, і почали тягати на допити.

— Били й там?

— Вони більше душу відводили. Напевно, розуміли, що ударами нічого не доб’ються. Вони отримали команду: аби ми давали свідчення проти конкретних народних депутатів. Казали: ви — рядовий член акції, дасте свідчення — буде 15 діб, а депутатам кримінальні справи — по два–три роки умовно. Могли й посеред ночі висмикнути на допит — одні й ті самі питання. Кодексом лупонуть по голові, вдарять під ребра. Полковник із тобою говорить наче поважно: «Ну не хочете говорити — піду перекурю». А натомість заходить пара дядьків — бамц! — тебе додолу. Краще зразу встати зі стільця, бо його одразу вибивають. Деколи буває, що молотками, а в нас просто каблуком — по наручниках (Ігор потирає кисть руки, де лишився чималий шрам. — Авт.). Розтовкли добряче — три тижні не стихала.

— І що вам «приписували»?

— Нам казали, що інкримінують статтю, яка передбачає ув’язнення до 15 років. І під час допитів тиснули: «Двоє вбитих міліціонерів, вони — на твоїй совісті! А ви депутатів своїх бережете!».

— Чи в той час чинили тиск на ваші сім’ї?

— У колишньої дружини були проблеми на роботі. Вона працювала тоді в МНС, і їй погрожували, що звільнять, якщо вона поділяє мої погляди. Хлопців виключали з інститутів. Навіть у школі на дітей тиснули: вчителі казали, що їхні батьки — зеки. Нас тоді багато показували по телевізору, і моя трирічна донька все питала, чому тато в клітці. Дружина казала, що я поїхав далеко, працюю в зоопарку, колись повернуся.

Проводили обшуки. У моєї дружини був суто жіночий підхід: вона заховала в першу чергу гроші. А фотокартки з Кавказу, мій архів, списки фан–клубу збірної України з футболу, який я очолював, — усе вилучили. Потім ще й погрожували, що другу кримінальну справу будуть «шити».

— А як батьки відреагували на твоє затримання? Ти якось казав, що вони ніколи не знали про твої війни...

— Моя мама як жінка переживала протягом усієї акції. Коли я телефонував із майдану, завжди казала: «Давай, додому повертайся». Батько взагалі нічого не знав. І коли його викликали на допит, він навіть не вірив, що я міг бути організатором тієї акції.

— За судовим процесом над вами стежила вся Україна...

— Загалом у нас було 149 судових засідань. 42 слідчих вели 19 осіб — мабуть, не мали чим займатися. А судові засідання і справді збирали багато людей: у кінотеатр «Загреб», де проводили слухання, бувало, приходило понад 400 осіб. Ми одягали вишиванки, починали засідання із Гімну України, а закінчували «Реквіємом» Василя Лютого на слова Івана Франка. Судді чекали, «доки ми наспіваємося». Цікаво, що конвоїри часто самі просили нас заспівати.

— Ти чимало часу провів у СІЗО — СБУ та Лук’янівському №13. Які спогади лишилися про ті тюрми?

— Спершу нас завезли в СІЗО СБУ. Там діяли по–хитрому: пішов шантаж уже з приводу моєї участі в подіях на Кавказі, а «трупи міліціонерів» десь зникли. Однак «пришити» вони так нічого й не змогли — не було доказів.

У СІЗО СБУ побутові умови кращі: там навіть у коридорах лежали килимки, «продольні» конвоїри ходили в капцях. Пам’ятаю, один — дядько років 50 — веде по коридору й каже: «15 років тому я тут Хмару водив на допити, тепер він — депутат, а я тебе веду. Ось ти вийдеш, може, теж депутатом станеш, а я так тут і лишуся сидіти». «Так ви ж самі себе сюди посадили», — кажу йому.

У СІЗО ми оголосили голодування з вимогою звільнити нас на підписку про невиїзд — ніхто ж із потерпілих міліціонерів не загинув, у двох правоохоронців були тріщини в пальцях, струс мозку. І на 17–й день голодування мене випустили. Потрапив одразу до лікарні, а потім знову занурився у політичну атмосферу: мав приїхати Папа Римський, ми пообіцяли надати охорону, щоб не було ніяких провокацій з боку «русского міра».

А коли через два тижні я йшов на прямий ефір, мене знову заарештував спецназ СБУ. Кинули в камеру–одиночку. Пройшов тиждень, другий. Я питаю: «Де ж сусіди? Чому я сам?» А мені кажуть: «Знаєте, стільки мало лишилося затриманих. Будете сидіти по одному». Це був відвертий психологічний тиск: коли ти в чотирьох стінах, відеокамера, за тобою постійно слідкують...

— Ви якось тримали зв’язок з іншими ув’язненими?

— Після того, як ми відсвяткували Новий рік, нас перевели на Лук’янівку. Знаходили своїх по «дорогах» — це натягнуті нитки між камерами, якими передають записки. Писали: «Я такий–то в такій–то камері. У вас унсовці є?»

...У Лук’янівці є так звані «прес–хати», де ламають людей. Щодо нас це не застосовували, бо в Європу вже пішла інформація про події «УБК». Але постійно закидали провокаторів, щоб зачепитися, здійняти бійку. Підселяли «курок», які мали «пробити» на душевні розмови.

У Лу’янівському СІЗО я захворів на туберкульоз — через умови утримання: вологість, переповнені камери, брак повітря. Тому після винесення вироку мене відправили на 17–ту туберкульозну зону — у Харківську область.

«На зоні я був мало не легендарною особистістю»

— Багато хто з твоїх товаришів розказував, що на зоні до вас ставилися шанобливо, навіть із захватом. І у вас була окрема «масть» — «унсовець».

— Було таке. Коли ми заїхали в Лук’янівське СІЗО, наступного дня про нас усі знали. Зі мною та деким із моїх товаришів у камері були хлопці з «топ–сервісу», яких обвинувачували у вбивствах. І хоча вони були кримінальні, але й вони ставилися з повагою.

І на зоні про мене вже знали. Пригадую, привезли нас на Харківщину, вивантажили з вагона–«столипіна». Конвоїр каже: «І кого це я тут везу?» Гортає мої документи: «Ні фіга собі, 72 потєрпєвших міліціонера!» За законами кримінального світу це — мало не подвиг. Тож я був легендарною особою (сміється).

У зоні знали, що наша справа на контролі в Києві. Була команда: створити нам суворі умови, але без «безпрєдєлу».

Були ситуації, коли я доводив, що вмію за себе постояти. Бувало, й інших захищати доводилося. Дехто просив через адвоката слово замовити, допомогти написати скаргу, касацію. До мене ставилися як до «еліти зони». «Братва», яка мала свою комірчину — «шушу», — кликала мене на чай, поговорити.

Коли наш барак перетворили на будівельну бригаду, до нас «гоп–команда» не приходила, бо в нас були ломи, молотки, зубила, кувалди.

— Руслан Зайченко розповідав, що в тюрмі особливу увагу викликали ваші вишиванки, а один зек навіть просив тебе її подарувати. Ти і на зоні вбирався у вишиванку?

— Одягнув на День Незалежності. Народ на мене витріщився, як на незрозуміле явище. По–перше, на зоні не дозволяється нічого світлого носити, а в мене біла вишиванка. «Хазяїну» зони повідомили, мене викликав начальник оперчастини й каже: «Скидай». Я відповідаю: «Буду у вишиванці — День Незалежності сьогодні. Хочете — закривайте на ШІЗО». Вони порадилися — і махнули рукою. Правда, у «чорні» списки потрапив. Але після цього до мене з бараку почали всі прибігати — я ж проти адміністрації пішов.

— А як тебе на зоні називали?

— Так само був Тополею. Як після Абхазії прив’язалося, так і лишилося.

— Умови, певно, були далекі від санаторних...

— Не санаторій, точно! Наприклад, на зоні в одному бараці по 300 чоловік. А загалом п’ять бараків. Один із них «титанік» — туди «туберкульозників» відправляли помирати, вони вже кров’ю харкали.

Методи тиску теж були різні: наприклад, у штрафний ізолятор саджали, в «холодну»: кімната, де є лише матрац, дають одну баланду, на ліжко вдень сідати не можна. Гупнути можуть, водою вночі облити. Або на підлогу взимку води з хлоркою линуть — дихай на здоров’я.

Дуже важко було влітку. У Харківському СІЗО, де я був етапом, нас застала страшна спека: кімнатка маленька, усі перуть речі, сушать їх, пітніють, а вікна — з подвійними пакетами. Люди, які мали слабке серце, помирали. Були такі, що різали собі вени, аби їх вивезли на «больнічку». А ще курять усі біля вікна: із 20 чоловіків, які там були, лише я не курив.

До речі, курити я кинув через дев’ять днів після затримання — у день народження, коли мені виповнилося 28. Зробив собі такий подарунок. І от уже буде десять років, як не курю.

Хоча мені передавали цигарки, вони були своєрідною валютою. Якось на день народження передали сигари. Я хлопців пригостив: їдемо в «автозаці», усі — з сигарами, як дядьки (сміється). Тільки в мене слина тече, але тримаюся, щоб не закурити.

«Час у тюрмі був одним із найпродуктивніших періодів мого життя»

— А тобі не прикро за те, що стільки відсидів? Три роки випало з життя...

— «Прикро» — не прийнятне слово для людини, яка «правильно» сиділа. Як казала одна пані, «справедливість є, за неї потрібно боротися». Питання справедливості — так, воно порушене. Але чоловіки ж не ображаються, як відомо, а засмучуються. Як казав відомий кіноперсонаж: «Не за себе прошу. За державу прикро». Нам прикро за тих «вождів», які не виправдали народних сподівань. А щодо тюрми... Я ні про що не жалкую. І нам не соромно за ту акцію. Час, проведений в ув’язненні, вважаю одним із найбільш продуктивних періодів свого життя: я набрався неоціненного досвіду, прочитав понад сотню книжок. Дуже цінний час для того, щоб розібратися в собі, зробити висновки.

— І якщо виникне потреба, підеш знову на барикади?

— Ось учора був (інтерв’ю відбувалося 23 лютого. — Авт.) на акції протесту біля адміністрації Президента на підтримку «тризубівців». Для українців поняття «наших б’ють» повинно діяти завжди. Ми пам’ятаємо 11–ту заповідь Христа — «Не бійся!»