Скільки ми з Андрієм розмовляли, Настя постійно намагалася до нього пригорнутися, хоча батько й присвячує доньці практично весь вільний час. Дівчинка зізнається, що так само любить і бабусю, татову маму, з якою вони живуть. Про рідну матір я Настю не розпитував, бо вона вже тривалий час iз дитиною разом не живе. Але і в спокої залишити не хоче.

Досі мені ще не доводилося бачити, щоб на презентаціях фільмів чергували лікарі. Проте коли під час перегляду документальної стрічки «Жінки Чорнобиля» навіть чоловіки почали втирати сльози, я зрозуміла, навіщо тут медики. Цьогоріч виповниться 25 років від того дня, як сталася катастрофа на ЧАЕС. А Чорнобиль і досі болить. Особливо тим, хто втратив своїх рідних, хто був змушений покинути рідні домівки і вчитися жити заново десь далеко від рідного порогу. «Кожна жінка — героїня нашого фільму, згадуючи ті події, починала плакати. 25 років пройшло, а вони досі плачуть, — каже режисер стрічки Микола Бурнос. — Ми знаємо про 300 спартанців, про гусей, які врятували Рим, але незаслужено чомусь забуваємо про тих, хто врятував світ вiд чорнобильської бiди. Я кланяюся людям, які здійснили цей величезний подвиг».