Як переконують реалії сучасного театрального процесу, український драматург і український театр сьогодні — наче дві окремі субстанції, що мандрують різними системами координат. Вистави за п’єсами нинішніх послідовників Шекспіра в репертуарах наших театрів майже не з’являються. І поки молоді драматурги стукають у двері театрів, розуміння та надія на затребуваність почали вимальовуватися зовсім з іншого боку.
Днями Україну відвідала керівник міжнародної програми лондонського театру Royal Court Еліз Доджсон. І анонсувала проект Royal Court для молодих українських драматургів. Принцип цієї ініціативи пані Еліз Доджсон пояснила на прикладі співпраці з мексиканськими драматургами. «У Мексиці ми, у першу чергу, знайшли театри, які нам близькі за духом, — розповіла пані Доджсон. — Потім відібрали 14 драматургів, зустрічалися з ними, проводили майстер–класи... Через два роки шість із них запросили до Лондона. Опублікували книгу «Мексиканські п’єси» англійською мовою, а згодом одну п’єсу поставили у нашому театрі. Зараз ми працюємо уже з третьою групою мексиканських драматургів. Хотілося б так само зорганізувати нашу роботу і в Україні».
Зайве говорити про те, що долучитися до такого проекту не лише корисно для власного досвіду, а й престижно. Театр Royal Court, заснований у 1956–му, у перший же рік своєї роботи «підірвав» консервативну Англію постановкою знакової для британського театру п’єси Джона Осборна «Озирнись у гніві», яку театрознавці називають символом напрямку «драматургії молодих розсерджених людей». Спершу Royal Court сповідував принципи класичного репертуарного театру, наприкінці 80–х почав активно експериментувати з жанром verbatim (п’єси, створені на основі документальних інтерв’ю з представниками певних соціальних груп), а близько десяти років зосередився лише на сучасних п’єсах. І вже двадцять років як Royal Court асоціюється із лабораторією сучасної п’єси: впродовж сезону тут випускають близько двадцяти прем’єр, поставлених за творами сучасників.
Для українських драматургів, які братимуть участь у цьому проекті, Еліз Доджсон висловила такі побажання: «Ми шукаємо авторів, які не бояться експериментувати з формами, нам цікаві п’єси оригінальні, провокаційні, ті, що примушують думати, у цих творах повинне звучати запитання: «Хто ми?».
— Те, що Royal Court, театр iз багаторічним досвідом програм роботи з молодими авторами, звернувся до нас з такою пропозицією, дуже важливо. Це не лише можливість навчання, а й можливість введення наших авторів у світовий контекст. Адже наша держава не робить нічого для підтримки та популяризації сучасної драми не лише за кордоном, а навіть на Батьківщині. Зокрема минулого року нова влада знищила щорічні закупки уже поставлених п’єс — забито «останній цвях» у фінансову підтримку нової драми (як української, так і перекладів з іноземної). Саме в цій ситуації Україна потребує досвіду вироблення моделей «промоушну» драматургічних проектів, незалежних вiд «доброї волі» чиновників. Крім того, досвід Royal Court важливий для нашої театральної ситуації в цілому — показати консервативно налаштованим театральним діячам в Україні, що Шекспіри готовими не народжуються, що сучасна драматургія — це ноу–хау, вона потребує підтримки і дбайливого плекання, насамперед iз боку практиків. А для драматургів — це приклад того, що автори можуть і мають створювати власні театри, як це робили Лорка, Брехт, Іонеско, Пінтер... Цей процес уже почався в Україні.
Досвід співпраці з Royal Court має український драматург та кіносценарист Наталя Ворожбит. Вона брала участь у російській програмі Лондонського театру. Кілька років тому на його малій сцені поставили п’єсу Ворожбит «Хроніка сім’ї Хоменко». Потім Royal Court порекомендував Ворожбит Королівському театру, де поставили виставу за її п’єсою «Зерносховище». Зараз Наталя на замовлення Royal Court працює над новою п’єсою. Театр співпрацював також і ще з однією нашою землячкою, Анною Яблонською, що загинула у «Домодєдово». «Це два найцікавіші й найзахопливіші іноземні автори, яких ми зустрічали впродовж наших міжнародних програм, — сказала Еліз Доджсон в інтерв’ю українським ЗМІ, — тому ми переконані — у вас є багато голосів, що потребують відкриття».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
