Ростислав Бабійчук, який нещодавно відсвяткував 100–річчя, стверджує, що на власні очі бачив Скоропадського, Денікіна і Махна. Тоді, в роки так званої громадянської війни, його сім’я жила в Умані, в кімнатці, що розташовувалася практично на залізничному вокзалі. Тож малим він любив спостерігати з вікна за пасажирами, серед яких були й вищезгадані історичні постаті. «Але хіба тоді, хлопчаком, я задумувався, яких великих людей бачу?», — каже Ростислав Володимирович. Власне, із залізниці, де працював батько, й розпочалася трудова біографія самого Ростислава. А закінчилася — у кріслі міністра культури Радянської України. Всі віхи свого життя ювіляр, попри поважний вік, чудово пам’ятає: легко називає дати, прізвища, посади, події... Про життєву дорогу довжиною у сто літ та про секрети довголіття ми й розмовляємо з Ростиславом Бабійчуком у його затишній квартирі на вулиці Інститутській, яка досі потопає у розкішних букетах квітів. Адже вітати ювіляра приходили й посадовці, й митці, й колишні колеги по роботі.
— Ростиславе Володимировичу, у вашій біографії написано, що ви народилися в Кишиневі. А на Україну як доля закинула вашу родину?
— Справді, я народився у Кишиневі. Але не в місті, а на станції Кишинев, що належала до Південно–Західної залізниці. Мій батько, він сам киянин, працював там заступником начальника колії.
— Ви теж потім за прикладом батька стали залізничником?
— Так, спочатку працював на залізниці молотобійцем. На будівництві. Сьогодні це станція «Шевченкове», а тоді була «Уманська». Будували другу колію «Шевченкове—Миронівка». У 1929 році я закінчив робітфак. У той час багато займався спортом. Ось подивіться (дістає фото, на якому він зображений 18–річним).
— То ви були гарним хлопцем!
— Славним був, хлопцем, славним (сміється). Пригадую, виступали ми в залізничному клубі з гирями. Ми ними «гралися» і так, і сяк. А опісля я взяв гирю і довго тримав її під кутом 45 градусів — а це ж два пуди! У залі сидів начальник будівництва «Шевченкового». Питає: що за хлопець. Та у вас же працює, кажуть йому. Наступного ж дня він мене знайшов: «Ростику, давай закінчуй курси будівельних майстрів, матимеш фах». Сподобався я йому. Після курсів він направив мене у Христинівку керівником–десятником будувати бомбосховище. Робота в мене горіла! Через два місяці вже й старшим десятником став. Тож мені доручили й казарму будувати. Закінчив — до виконроба підвищили. А було ж мені всього 22 роки! Відправили будувати залізничний вузол у Фастові: депо, електростанцію, вокзал, водонапірну вежу... Поїхав. Там я й одружився, там народився мій син. Але повернувся у Христинівку, де залишилася хата батька дружини. Його, машиніста, тоді саме заарештували і на п’ять років засудили за антирадянську агітацію, але після смерті Сталіна реабілітували. У тій глинобитній хаті ми й жили. Незабаром я перейшов у паровозне депо інженером–будівельником, став там комсомольським вожаком...
— На вашу долю випало багато історичних подій — дві війни, голод. Що найбільше закарбувалося в пам’яті?
— У громадянську війну ми жили в Умані. Пригадую, почався наступ і артилерійський обстріл. Я був удома, раптом забіг батько, вхопив мене на руки і виніс. А за хвилину в нашу квартиру влучив снаряд. Я дивом уцілів — ще мить і мене б не було...
У 1941 році, на початку війни, нашу станцію повністю відрізали від своїх: німці пішли на Умань і перетнули залізницю. А ми ж вивозили все в евакуацію! Тоді з фронту відкликали танкову дивізію, яка два дні билася і відкинули ворога на 30 км. А на ранок німці розбомбили колії. А вагони ж повні стоять! Що робити? Я за зчіплювача, а черговий по станції — за стрілочника. Я підповзав до палаючих цистерн і вагонів, від’єднував їх. Так вдалося витягти чотири потяги. Я прославився. Полковник Федунець представив мене і чергового по станції до ордена «Червоної зірки». Але німці вдарили так, що відрізали й цю армію — 100–тисячне військо потрапило в полон! Так там і загубилися документи на представлення мене до нагороди.
— Але навіть після війни з культурою вас мало що пов’язувало. Як же ви опинилися в кріслі міністра?
— Доля моя взагалі складалася дивовижно. Коли закінчилася війна, мене призначили другим секретарем Христинівського райкому партії. Пропрацював рік, і мене вирішили відправити в Городище секретарем райкому партії. Я відмовився. Тоді питання вирішили так: нашого секретаря відправили в Городище, а мене призначили першим секретарем Христинівського райкому партії. Через рік отримую шифровку: приїхати у ЦК (секретарем ЦК Компартії України тоді був Хрущов) у зв’язку з поганим ходом хлібозаготівель. А мій агроном каже: врожай поганий, план не виконаємо. Щоб не було неприємностей, треба обмолотити весь хліб і здати державі. Ми так і зробили. І от на пленумі після гострого виступу Хрущова викликають по черзі всіх керівників районів, а їх тоді в Київській області було 52. І кожен клянеться: Микито Сергійовичу, ось ще два тижні і план буде. Брешуть, звісно. Дійшла черга до мене, я й кажу, що молотьбу закінчили, але виконали тільки 60 відсотків плану. Голова виконкому перепитує, коли план виконаємо. Я знову повторюю те ж саме. А він: припиніть дурня клеїти, коли план зробите? Я розвертаюся, дивлюся Хрущову в очі і кажу: «Що ви з мене хочете? Я перед партією чесний і обманювати державу не буду. Якщо маєте сумнів, перевіряйте. Знайдете бодай кілограм зерна захований, виключайте мене з партії!». Всі аж заклякли... Оголосили перерву... Я ні живий ні мертвий. Але нічого, не чіпають мене. А вже пізніше дізнався, що потім Хрущов підійшов до голови виконкому і каже: «Ну що, одержав по мордам? Чого ти до нього вчепився? Він же закінчив молотити»...
— Надалі з Хрущовим добре складалися стосунки?
— Так, цей випадок зіграв, вважаю, не останню роль у моєму подальшому житті. Район мій входив до п’ятірки кращих. Через рік мене викликали до Хрущова. Заходжу, він встав, потиснув руку. Розмовляємо про те–се. Така тепла розмова... І він каже: «Думаємо вас висувати». Куди? В мене ж тільки робітфак за плечима! Почав благати його, що не засидівся, що тільки почав освоювати цю роботу, вона мені подобається, дайте можливість і далі тут працювати. Хрущов змінився в обличчі. Каже: «Ступайтє». Офіційно так, незадоволено.
Поїхав я додому, через три дні дзвінок: завтра бути в Жулянах, викликають до Москви, в ЦК КПРС... Три години летіли, стомилися. Приводять мене до Жданова. Він мене доброзичливо зустрів. Став питати, де вчився, працював. А потім цікавиться: «А іноземну літературу читали?» — «Яка іноземна література? — кажу. — У мене 45 тисяч гектарів орної землі, дві МТС, поламані трактори, боронуємо людьми! Хіба мені до літератури?». Він як розрегочеться: «Ну нічого, їдьте, даємо згоду на обрання вас третім секретарем Київського обкому партії». Я потім цікавився: чому саме мене? Виявилося, що коли начальство в район приїжджало, то побачило, що живу в хаті тестя — кімната та кухня, а свій секретарський будинок віддав під дитячий притулок. Їм це сподобалося... Відтоді я два роки працював із Хрущовим. Щосуботи ходили до нього. Бувало, засідання відбувалося з чаєм і бубликами. А бувало такий рознос влаштовував Микита Сергійович! Виходимо похнюплені. А він услід: «Ви чого носи повісили? Працювати треба!».
— Виходить, на той час у вас навіть вищої освіти не було?
— Так отож! Робітфак тільки! Через два роки направили мене вчитися в Московську вищу партійну школу. Я успішно склав іспити. Мене зарахували. Провчився рік. А потім вищу партшколу відкрили в Києві. Я попросив, щоб мене перевели. Хрущов допоміг, і доучувався я вже в Києві.Після закінчення партшколи направили мене в Житомир, потім — у Львів другим секретарем обкому партії з ідеології. А одного разу повертаюся з відпустки, а мені перший секретар каже: «Що ж ви не сказали, що їдете в Київ?» — «Як у Київ?» — «Та ось рішення: призначити вас першим заступником міністра культури». Я образився, мені ж нічого не сказали!
— Навіть вашої згоди не спитали?
— Так. Тільки з часом, уже на пенсії, я дізнався, як відбулося те призначення. У Кончі–Заспі прогулювались ми з секретарем ЦК з ідеології, а він: «Знаєте, я перед вами винен». І розповів: на одному із засідань політбюро йому доручили мені подзвонити і натякнути, що хочуть мене заступником міністра культури призначити. «А в мене тоді неприємності з дружиною були, — каже цей чоловік. — Я й забув. Наступного тижня запитує мене: «Ну що, дзвонив?» — «Дзвонив» — «Дав згоду Бабійчук?» — «Дав». А що мені залишалося робити?».
— У 60 років ви пішли на пенсію, хоча могли б ще працювати. Чому вирішили звільнитися?
— На знак протесту. Певну роль зіграла в цьому дружина Шелеста, Аріадна Павлівна, вона скрізь любила втручатися. Петро Шелест за натурою був свавільним. Він привселюдно міг принизити, образити. І от Аріадна Павлівна запросила на гастролі Театр на Таганці. Я був проти, бо тільки–но було накладене стягнення на директора і художнього керівника театру за репертуар. Йшлося про п’єсу «10 днів, які потрясли світ». Це нічого спільного не має з твором Джона Ріда. Суцільна порнографія: ширма, а крізь неї просвічуються оголені силуети. І от мені кажуть, що Аріадна Павлівна запросила театр, а ви, мовляв, не даєте згоди. Будете мати неприємності. Я саме був у Москві, йду до Катерини Фурцевої, міністра культури СРСР, з якою мав непогані стосунки, розповідаю їй. Вона й каже: «Вам із цим держимордою (так вона назвала Шелеста) ще працювати, я дам вказівку сама — нехай їдуть». Приїхали. Прийшов я на відкриття, подивився виставу. А коли вона закінчилася, розвернувся й пішов. Зранку телефонує мені секретар ЦК КПУ з ідеології Федір Овчаренко й каже: «Я думав, що ви культурна людина. Як ви могли, Аріадна Павлівна залишилася, а ви розвернулися й пішли». Я відповів, що в такому тоні розмовляти не буду. І повісив слухавку. Я розумів, що вже завтра мене звільнять, тож вирішив їх випередити і написав заяву за станом здоров’я. І 9 листопада 1971 року пішов на пенсію.
А той секретар з ідеології — та ще була падлюка, вибачте на слові. Його чудово характеризує, наприклад, такий випадок. Поїхав наш ансамбль бандуристів у Японію. А коли повернувся, Овчаренко каже, мовляв, звільняйте керівника делегації, кажуть, він уже глухий, його не визнають. Я проти, бо через місяць людині буде 70 років, кажу, давайте почекаємо, хай чоловік допрацює. «Я знаю що роблю. Звільняйте», — наполягає Овчаренко. Мені нічого не лишалося робити, поговорив я з тим чоловіком, сказав, що він буде почесним художнім керівником ансамблю. А через якийсь час дзвонить мені Шелест: «Як ви могли? Звільняєте людину перед ювілеєм!». Розповів я про той випадок Щербицькому, а він: «Не дивуйтеся, я сам був свідком, як за обідом Шелест звертається до Овчаренка і каже: «Що там Бабійчук робить? Людині через місяць 70 років, а він його звільнив». А той: «Нічого не знаю, розберуся». Уявляєте?
— З кимось із колишніх колег чи творчої інтелігенції продовжуєте спілкуватися?
— З багатьма. От приходили мене вітати керівник хору імені Верьовки Анатолій Авдієвський, директор ансамблю імені Вірського Мирослав Вантух, міністр культури у 90–х роках Лариса Хоролець, гендиректор філармонії Дмитро Остапенко, артист Анатолій Паламаренко. Був і Петро Тронько. Це йому належала ідея створення Музею архітектури і побуту в Пирогові, який започаткували при мені.
Із Дмитром Павличком у мене дружні стосунки ще зі Львова. Я його хотів звести з композитором Людкевичем, аби вони спільно щось створили. Якось запросив обох до себе, домовилися, що Павличко зробить лібрето. Вдарили по руках, попрощалися. Тільки вийшли, через хвилину дзвінок від Павличка: «Ви знаєте, ми тільки ліфтом спустилися, а Людкевич мені: йди ти під три чорти»...
— У сусідньому з вашим будинку жив Анатолій Солов’яненко. Ви, бува, не товаришували зі своїм знаменитим сусідом?
— У долі Солов’яненка я навіть зіграв певну роль.Пригадую, іде прогон концерту в Жовтневому палаці. Приходить директор театру Віктор Гонтар (це зять Хрущова) і каже: «Знайшов тенора, такого в нас ще не було! Послухайте». Солов’яненко вийшов, артистичний такий з вигляду. А почав співати — голос чудовий, але на високих нотах у нього обличчя некрасиво перекошується. Не можна його так випускати на сцену! Я попросив Фурцеву відправити Солов’яненка та Євгенію Мірошніченко на навчання за кордон. Через три роки він повернувся — все гаразд! Я йому відразу призначив зарплату 400 карбованців, бо народний артист тоді отримував 500 карбованців, як міністр, — саме така в мене тоді була зарплата.
Але розійшлися ми з Солов’яненком недругами. Він був нахабною людиною. Дзвонить мені якось Шелест: «Чому Солов’яненко одержує 400 карбованців, а не 500, як Гнатюк, Мірошниченко, Гуляєв?» Я одразу зметикував, у чому річ, і кажу, що це не я вирішую, а міністр культури СРСР, хоча це й була моя безпосередня справа. А через деякий час Солов’яненко приходить і каже, що ще раз хоче поїхати за кордон, але вже з дружиною. Я сказав, що цього разу рекомендувати його не буду. Такі в нас вийшли тертя...
— Якби ви зараз були міністром культури, що б змінили в сьогоднішній культурі?
— Мене дуже обурює, що мистецтво сьогодні, особливо музичне, зводиться до Поплавського з його голими дівками. Багато несмаку, халтури, безголосся. Але ми вже маємо Закон «Про культуру», а отже, є шлях, щоб робити кроки вперед.
— Останні 40 років, відколи пішли на пенсію, чим займалися?
— Був пенсіонером.
— Але ж для душі мали якесь заняття?
— Я дуже багато читав. Та й зараз намагаюся бути в курсі подій. Регулярно дивлюся новини і політичні програми, іноді можу подивитися якийсь фільм.
— У мене й замолоду була добра пам’ять. Я ніколи ніде не читав доповіді з папірця — ні на пленумах, ні на засіданнях ВР, усе по пам’яті — і цифри, і факти. Але парадокс: вивчити вірш для мене завжди було проблемою!
— А у вашій родині ще були довгожителі?
— Ні, не було. Мій старший брат, який працював начальником шахти, помер у 50 років. Серце підвело. Був сам удома, «швидку» зумів викликати, але коли приїхали лікарі, він сидів за столом уже мертвий... А от мене серце взагалі не турбує. Я на нього ніколи не скаржився і не скаржуся. Батько теж помер рано — мені ще й 20 не виповнилося. А мати покинула нас, коли мені було 11 років. Вийшла заміж за начальника дистанції. Батько залишився сам, iз двома дітьми. З тих пір ми з матір’ю й не спілкувалися, тож нічого не знаю про її подальшу долю...
— Власний рецепт довголіття маєте?
— Це праця і відмова від алкоголю.
— Навіть символічно з нагоди свята?
— Чому ж, трішечки пригубити можна. Я був головою національної комісії
ЮНЕСКО і кожні два роки на півтора місяця їздив у Париж. Щовечора різні делегації влаштовували прийоми. З випивкою. Якби я мав до цього діла бажання, то спитися можна було запросто! Але мене зовсім не тягнуло до спиртного.
— І не курили ніколи?
— Ні. Закурив лише одного разу. Було мені років 12, старші хлопці скрутили з коров’ячого сухого кізяка самокрутку. Викурив я ту цигарку, мене знудило. Потім ще днів три хворий ходив. Відтоді (сміється) охоти до курива я вже не мав.
— У харчуванні ви вибагливий?
— Зовсім ні. Каші люблю, узвар, кави можу випити. Якось було набрав 90 кг, а потім за три місяці схуд, зараз важу 84 кг. Правда, худнути вже не вдається — менше рухаюся, ноги не хочуть слухатися. На вулицю вийти проблематично. Але зарядку сидячи все одно продовжую робити! Отак борюся зі старістю.
Народився 14 лютого 1911 року на ст. Кишинев Південно–Західної залізниці.
Із 1929 по 1939 рр. працював будівельником–залізничником, у 1939—1955 рр. — на партійній роботі. Після закінчення Вищої партійної школи ЦК КПУ був першим секретарем Житомирського обкому партії, потім — другим секретарем Львівського обкому з ідеології.
У 1955 р. призначений на посаду заступника міністра культури, а в 1956–му очолив міністерство. Перебував на цій посаді до 1971 року.
Заслужений працівник культури, нагороджений чотирма орденами Трудового Червоного Прапора, орденами князя Ярослава Мудрого IV і V ступенів, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Виростив сина, має 2 онуків, 2 правнуків, 2 праправнуків.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
