Свято захисника міфу

23 лютого в Україні, а також Росії, Білорусі та невизнаній Придністровській Молдавській Республіці відзначають День захисника Вітчизни. Попри те, що українці мають як мінімум дві інших дати для цього, офіційний День Збройних сил України 6 лютого та козацько–повстанське свято Покрови Пресвятої Богоматері 14 жовтня, традиція святкувати «День радянської армії та Військово–морського флоту» виявилася такою стійкою у старшого покоління та пострадянського керівництва країни, що «реабілітація» 23 лютого як державного свята виявилась неминучою. Так, 23 лютого 1999 року Президент України Леонід Кучма видав лаконічний указ «Про День захисника Вітчизни». «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді постановляю установити в Україні свято — День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого», — йшлося в указі. Так з’явилося, чи то пак, повернулося, ще одне — третє свято захисників вітчизни. Націонал–патріоти не святкують його, проте з його існуванням усі змирилися. Та чи знаємо і чи замислюємося ми, що святкуємо і чому саме сьогодні?

«Як гартувалась...»

Як відомо, після більшовицького перевороту 25 жовтня (7 листопада) у Петрограді більшовицька Рада народних комісарів (Раднарком) оголосила про вихід Росії з Першої світової війни. Було укладене перемир’я з Німеччиною, почалися переговори про укладення мирної угоди.

Однак 18 лютого 1918 року німецькі та австро–угорські війська припинили перемир’я і почали переможний наступ, який майже ніхто не стримував. Хоча просувалися вони повільно і малими загонами, проте у колишній російській армії панувала така дезорганізація, викликана переворотом і «вакуумом» командування, що опору практично не чинили. Хоча «Декрет про створення робітничо–селянської Червоної армії» з’явився ще 15 (28) січня 1918 року, але нечисленні й погано організовані червоні частини й Червона гвардія були практично небоєздатні, давали катастрофічний відсоток дезертирства. У Раднаркомі панувала паніка.

У цих умовах 23 лютого 1918 року Раднарком видав відомий заклик «Соціалістична батьківщина в небезпеці». Червоний Військовий головнокомандувач російської армії Микола Криленко також видав своє звернення, яке закінчувалося словами «Усі до зброї. Усі на захист революції. Поголовна мобілізація для риття окопів і висилка окопних загонів доручається радам iз призначенням відповідальних комісарів iз необмеженими повноваженнями для кожного загону». Однак це не допомогло. Того ж дня Німеччина висунула Раднаркому ультиматум і в ніч на 24 лютого його прийняли.

Таким було перше 23 лютого для радянської влади і радянської армії. Оскільки німці не припиняли наступу і під загрозою опинився сам Петроград, там спробували організувати масовий запис до Червоної армії. Проте вже 3 березня більшовицький уряд змушений був підписати Брестський мир, на цілком німецьких умовах.

Час святкувати?

Минув рік. Наприкінці 1918–го держави Антанти та Німеччина уклали Комп’єнське перемир’я, за яким скасовувалися умови Брест–Литовського миру, а через два дні радянське керівництво денонсувало Брестський мир. Німецькі війська почали здавати захоплені раніше території колишньої Російської імперії. 10 січня 1919 року голова Вищої військової інспекції Червоної армії Микола Подвойський запропонував логічну дату для річниці створення робітничо–селянської Червоної армії (РСЧА) — 28 січня, день коли був виданий відповідний декрет. Однак Усеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК) відповів відмовою, бо пропозиція прийшла із запізненням. Але річницю РСЧА таки призначили — на 17 лютого, сумістивши її з ще одним тодішнім святом — Днем червоного подарунка. Але 17 лютого припало на понеділок, тому обидва свята перенесли на найближчу неділю — 23 лютого. Так уперше день фактичної капітуляції РСЧА відзначали як її свято.

Варто додати, що відбувалося все це у зовсім іншій країні. Під час описаних вище подій початку 1918 року Україна — Українська Народна Республіка — та її уряд — Центральна Рада — перебували у стані війни з радянською Росією та її Червоною армією. 22 січня Центральна Рада у Четвертому Універсалі проголосила самостійність УНР, 29 січня відбувся героїчний бій під Крутами, а 9 лютого червоні війська Муравйова захопили Київ і вчинили горезвісну різанину за українське слово та вишиванку. 2 березня німецькі та українські війська звільнили Київ від більшовиків, якраз напередодні Брестського миру. Так само в лютому 1919 року, коли Москва святкувала річницю РСЧА, ця сама РСЧА в Україні воювала з армією УНР та Українською галицькою армією (УГА), які робили останні відчайдушні спроби відбити свою країну у «червоної орди». Тож чиїми наступниками ми є, коли святкуємо «День захисника вітчизни» 23 лютого?

Не сходиться

Та повернемось до нашого свята — 23 лютого, дня РСЧА. Після 1919–го його на кілька років забули, і вдруге відзначали аж четверту річницю Червоної армії у 1922 році, а наступного, 1923 року 5–річчя РСЧА відзначали вже з помпою. З’явилося природне запитання — чому саме 23 лютого? У 1923 році це пояснювали тим, що в цей день «робітничо–селянський» уряд закликав усіх ставати на захист революції. Це було реальне пояснення, проте не достатньо вагоме, тож почала потихеньку включатися міфотворчість. Радянські газети і журнали писали, що саме 23 лютого 1918 року була сформована перша червоноармійська частина, що, звісно ж, не відповідало дійсності. Також публікувався текст «Декрету про створення робітничо–селянської Червоної армії», проте датований не 28 січня, а 23 лютого.

Та все це було не те. Навіть через десятиріччя, у страшному для України 1933 році, нарком з військових справ СРСР Клим Ворошилов у своїй статті «15 років Червоної армії» в газеті «Правда» писав: «До речі, приурочення святкування річниці РСЧА до 23 лютого має досить випадковий і важко пояснюваний характер, і не збігається з історичними датами».

Псков і Нарва

«Єдино правильне» пояснення для цього придумали вже в 1938 році. За офіційною радянською версією, яка ввійшла до «Короткого курсу історії ВКП(б)» і яку приписують особисто Йосифу Сталіну, 23 лютого 1918 року радянські війська дали відсіч «німецьким окупантам» у битві під Нарвою і Псковом. Ця історія писалася вже в зовсім інших історичних умовах, у Німеччині до влади вже прийшли нацисти, світ і СРСР стояв на порозі Другої світової. Іншою була і стилістика сталінського міфу. «Озброєна інтервенція німецьких імперіалістів викликала потужний революційний підйом у країні... Молоді загони нової армії, армії революційного народу, героїчно відбивали натиск озброєного до зубів німецького хижака. Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам була дана рішуча відсіч. Їхнє просування на Петроград було рішуче зупинене. День відсічі військам німецького імперіалізму — 23 лютого — став днем народження молодої Червоної армії», — гласив «Короткий курс».

Насправді такого не було. Документи свідчать, що жодних боїв 23 лютого 1918 року під Псковом та Нарвою не було. Німецькі війська взяли їх досить незначними силами. 26 лютого вони взяли Псков, а вранці 4 березня — Нарву.

У Пскові стояла 12–та російська армія, проте вона була деморалізована і з наближенням німців почала масово тікати. Місто обороняли кілька рот червоногвардійців та 2–й червоноармійський полк із добровольців 12–ї армії. Спочатку їм удалося призупинити просування німців, проте ті обійшли червоноармійців із флангів. Відступаючи з Пскова, червоногвардійці підірвали невеликий склад вибухівки, якраз коли повз нього проходили німці, вбивши таким чином 270 німецьких солдатів. Для німців це були більші втрати, ніж ті, яких вони зазнали протягом 250–кілометрового наступу на Псков.

Нарву захищали збірний червоноармійський загін, група угорців–інтернаціоналістів на чолі з Белою Куном, загін Володимира Азіна та загін моряків під командуванням народного комісара у морських справах Павла Дибенка, якого і призначили комендантом Нарви. 3 березня їм удалося зупинити німців на кілька годин за 5 кілометрів від Нарви, проте витримки червоноармійців вистачило лише на кілька годин. Увечері того дня вони втекли з міста. Німці не знали про це, тож вступили до Нарви лише наступного ранку. «Нарву взяв дуже невеликий загін німців, усього близько 40 чоловік, які приїхали на мотоциклетках о 8–й ранку. Втеча з міста почалася ще напередодні, біля 12–ї дня. Першими тікали солдати і комітети, кидаючи все напризволяще», — писала про ці події газета «Народне слово». Павло Дибенко, побоюючись відповідальності за втечу з Нарви, «пустився в біги». Його знайшли аж у Самарі й звідти відправили до Москви, де віддали під трибунал і звільнили з посади наркома.

Післямова

Кому потрібне 23 лютого в сучасній Україні. Звертаючись то того ж указу Леоніда Кучми, з’ясовуємо, що ветеранам і молоді. Безперечно, ветерани Великої Вітчизняної війни,учасники бойових дій, мають своє свято. Воно називається «День перемоги» і святкується 9 травня. Так само на державному рівні відзначають і день «воїна–інтернаціоналіста» — 15 лютого, у день виведення радянських військ з Афганістану. «День захисника Вітчизни» потрібен для патріотичного виховання молоді? Навіщо виховувати її на відвертій брехні й історичній неправді? Чому б молоді не святкувати Покрову й День Збройних сил України — цілком патріотичні свята?

Лише три з колишніх радянських республік продовжують відзначати «День Радянської армії і флоту» під новою личиною «Дня захисника Вітчизни», натомість решту цілком влаштовують дні своїх національних армій.