Діаліз цинізму

Життя людей нічого не варте для деяких спритних бізнесменів та корумпованих чиновників, коли йдеться про непоганий зиск. Це засвідчує схема щодо запровадження приватних діалізних центрів, яку вони проштовхують на місцях. Натомість цією приватною ініціативою буквально «гробиться» комплексна програма догляду за пацієнтами з хворими нирками, а також непогано «дерибаниться» держбюджет. Подібна ситуація характерна для Черкащини, Чернігівської та Тернопільської областей.

Дорожче, бо в нас шкіряні дивани!

За даними Міністерства охорони здоров’я, зараз в Україні нараховують близько 3,5 тисячі пацієнтів, чиє життя залежить від процедури діалізу. Тричі на тиждень по три години ці люди вимушені проводити біля апарата діалізу й роками чекати або трансплантації нирки, або... смерті. Як би там було, але діаліз подовжує життя хворим на ниркову недостатність. Із таким діагнозом пацієнти живуть іноді й по 10—20 років, працюють, закохуються, радіють дітям.

Варто зазначити, що апаратуру та недорогі матеріали для діалізу в Україні не виробляють, відтак доля хворих на ниркову недостатність безпосередньо залежить від кількох іноземних компаній. Процедура діалізу коштує недешево — життя одного пацієнта обходиться майже в сотню тисяч гривень на рік, але лікування забезпечує держава. Фінансування покладено на обласні та міські бюджети. Коштів на всіх хворих не вистачає, тож багато хто помирає, так і не дочекавшись рятівної процедури. Окремі хворі платять за діаліз iз власної кишені, втім таких одиниці.

Джерело «УМ» у Мінохорон­здоров’я, яке побажало залишитися анонімним, розповідає, що функціонування діалізної мережі відбувається по горизонталі: приватні компанії постачають обладнання обласним або районним лікарням, на базі яких відкривають відділення діалізу. Вже потім за бюджетні кошти лікарні купують у компаній необхідні матеріали і починають надавати процедури тим, хто їх потребує. Хворим не потрібно їздити тричі на тиждень до обласного центру, а в лікарнях починають функціонувати приміщення, які раніше простоювали. За таких обставин бюджетні кошти направляють на врятування життя нових пацієнтів та зайнятість медперсоналу. Авжеж, відділення місцевих лікарень не нагадують номери п’ятизіркових готелів, але бюджетні гроші йдуть на порятунок конкретних людських життів.

Утім встановлені медиками правила гри, що довели свою практичність та ефективність, влаштовують не всіх. Ринок послуг діалізу привернув увагу ділків, готових «зрубати» чималу копійчину на людському горі й проміняти десятки життів на купівлю чергового «Мерседеса». Ідеться про комерціалізацію процедури діалізу на противагу її забезпеченню державними установами.

Спочатку «лікувати по–новому» ділки почали на Черкащині. Два роки тому саме в Черкасах представники німецької фірми «Фрезеніус», отримавши «добро» місцевої влади, відкрили приватний діалізний центр зі шкіряними диванами та плазмовими телеекранами. Розкішні умови цього центру, звісно, контрастували з приміщеннями звичайних районних лікарень. Але, як з’ясувалося, різнилася й вартість однієї процедури: бухгалтерія центру прописувала 1400 гривень за цю послугу, тоді як в обласній лікарні діалізна процедура обходилася держбюджету в 900 гривень. За даними обласної прокуратури Черкащини, яка нині порушила щодо ділків кримінальну справу, до собівартості було включено 200 гривень оренди будівлі центру, а також зарплату персоналу, комунальні послуги, купівлю тих же шкіряних диванів тощо.

Що й казати, наприкінці 2009 року цей центр уже «з’їдав» 10 млн. грн. iз бюджету, тоді як діалізне відділення обласної лікарні — у чотири рази менше. На фінансування кожних двох процедур у приватному центрі припадали три процедури в лікарні. Звісно, слідство не може підрахувати кількість життів хворих на ниркову недостатність, які було розміняно внаслідок такої суттєвої різниці у вартості.

Нинішній «губернатор» Черкащини Сергій Тулуб провів аудит витрат обласного бюджету і з’ясував, що в 2010 році приватний центр, який мав 70 пацієнтів, розраховував освоїти вже 20 млн. грн. За підрахунками обласного управління охорони здоров’я, цих коштів мало б вистачити на лікування 250 хворих у звичайному відділенні.

До речі, колишній керівник цього управління — пан Кувіта наразі є фігурантом кримінальної справи, порушеної прокуратурою.

Далі у схемі — Чернігів і Тернопіль

Але це тільки початок історії. Як повідомляє сайт «Україна кримінальна», ті ж самі ділки застосували вже обкатану схему «дерибану» бюджетних коштів ще й на Чернігівщині. В цьому обласному центрі також обладнали приватний центр діалізу, при цьому фінансування державних відділень діалізу скоротилося з 7,3 до 4,9 млн. гривен. За рекомендацією начальника облздороввідділу пана Ященка (тепер також колишнього), але без угоди з місцевою владою, до центру перевели на лікування 40 пацієнтів із лікарні. Тобто фактично хворі виявилися заручниками ситуації! Адже гроші з бюджету продовжують надходити на рахунки лікарні, тоді як хворі ходять на процедури до центру, і їхні місця в лікарні не довго лишатимуться вакантними. Якщо одного дня центр виставить їм рахунок або відмовиться обслуговувати безкоштовно, діватися людям буде просто нікуди.

Подібна ситуація складається і в Тернополі. У січні вже цього року представники «Фрезеніуса» підписали протокол про наміри зі «свободівцями» — головою облради Олексієм Кайдою і мером міста Сергієм Надалом. Попередній «губернатор» Михайло Цимбалюк проект приватного центру відхилив, тож ділки пішли до облради, більшість якої є представниками ВО «Свобода».

«Рiч у тiм, що у Тернополі ліжко–місць для забезпечення хворих на ниркову недостатність вистачає, тоді як відкриття нового відділення діалізу в сусідньому Кременці влада відкладає, хоча обладнання вже готове до постачання, — зазначають наші джерела. — Мабуть, розраховують на те, що без цього відділення хворим із Кременця доведеться їздити до Тернополя й лікуватися саме у приватному центрі».

Що маємо як висновок? Замість того, щоб відкривати відділення діалізу в державних лікарнях, місцева влада в окремих регіонах зацікавлена у співпраці з варягами–приватниками. Адже за таких умов державне фінансування можна перекинути на комерційні структури, спільно «розпорошити» кошти — і кінці у воду.