У свої 85 Вiра Климiвна досі серед людей.
Цій жінці доля вдоста відміряла нелегких випробувань. Але й нагородила щедро — рiдкiсним талантом умiти бути потрiбною людям. І свiй безцiнний дар вона реалiзувала сповна. Бо у свої 85 рокiв киянка Вiра Климiвна Артамонова досі серед людей.
Довiреним лiкарем у Радi профспiлок України Вiра Климiвна працювала понад десять рокiв. Це велика робота, каже вона, по–дiловому схилившись над своїм величезним домашнiм письмовим столом. Вiдрядження в рiзнi областi України, на пiдприємства. Довелося навiть у шахти спускатися...
Ще змалку, коли сiм’я службовцiв Іванових переїхала з мiста Лебедин, що на Сумщинi, до Києва, дiвчинка на iм’я Вiра мрiяла i вiрила, що стане лiкарем. До початку вiйни вона закiнчила перший курс Київського медичного iнституту. Тодi батько i брат пiшли на фронт. Брат — добровольцем, хоча йому не було й вісімнадцяти. Мати ж iз доньками Вiрочкою та Оленкою вирушили в евакуацiю.
Це був Узбекистан. Кува — район бiля Андiжана. Кибитки, глинянi огорожi. В цих незвичних оселях — стоси бавовняних ковдр (чим бiльше ковдр — тим заможнiшi господарi). Евакуйованим, зокрема маленькiй сiм’ї фронтовика, знайшлося мiсце... у стайнi. Та змученi двомiсячною дорогою люди, легко одягненi й голоднi, здавалося, радiли й цьому притулку. Тут можна було розпалити багаття з бавовникових гiлочок, що приносили узбеки з поля. Можна було нарештi зiгрiтися, заучуючи узбецькi слова... А от на харчi треба було самим заробляти. Тому, трохи вiдпочивши з дороги — на поля... Норма була — по 35 кг бiлої пухнастої маси. І Вiра, незважаючи на виснаження, її виконувала. За це годували: суп–«затируха» з перепiчкою, iнколи частували пловом...
Узагалi мiсцевий люд у кишлаку жив бiдно, росiйської мови не знав. Грамоти теж. Вiра швидко опановувала узбецьку мову, тож її незабаром помітили і вона стала облiковцем. Навчилася їздити верхи і на конi, й на iшаку. А потiм i до райкому комсомолу запросили, бо там нiкому було працювати. У той час, за щасливим збiгом обставин, у Фергану евакуювався Четвертий медичний iнститут iз Москви, i Вiра вирiшила продовжити навчання. Але раптово захворiла на малярiю, лiкуватися було нiчим. Та навiть це не зашкодило здiйсненню мети. Дівчина одужала й закiнчила ще один курс.
Фронт тим часом просувався на Захiд. Люди радiли. І ось по радiо довгоочiкувана звiстка — на пiдступах до Києва нашi перемагають! Вiра з сестрою Оленою та мамою, в чому були, йшли пiшки з кишлака на маленьку залiзничну станцiю. Душили сльози, а серце спiвало. У Ташкентi, в представництвi України їх уперше за роки евакуацiї пригостили справжнiм українським хлiбом. Але найрадiснiшою була ще одна звiстка — завтра «товарняк» на Україну!
І знову сiно у вагонi, окрiп на станцiях. Листопад 1943–го. Солдати iз зустрiчних ешелонiв кинули хто шинель, хто матрац... Інколи перепадали сухарi. В кишенi Вiри — довiдка для пред’явлення у ЦК ЛКСМ України. Добиралися мiсяць. А приїхали на руїни. Сiли й заплакали.
Мiсто не можна було впiзнати. Вщент розбитий залiзничний вокзал, навкруги обвуглена бита цегла...У центрi мiста, у Михайлiвському провулку, де колись була їхня квартира, вцiлiли лише кiлька будинкiв. У їхнiй теж влучила бомба. Переночували в сусiдiв. А наступного дня вiд виконкому, куди негайно звернулися, вже мали окрему малесеньку кiмнатку — комiрчину без вiкон, де ледь могли розташуватися втрьох. Повернення додому надавало сил, хоча доводилося жити в неабиякiй скрутi. З тiєї шинелi, якою вкривалися у вагонi, мама перешила Вiрi пальто. Бо ж насувався холод.
Місто оживало. Вiдновлювалася i налагоджувалася робота рiзних установ. Вiд ЦК комсомолу Вiру хотiли направити в Рiвненську область, де було по–особливому скрутно, та ректор Київського медичного iнституту (заклад тільки–но повернувся з евакуацiї) Лев Іванович Ведмiдь наполегливо сказав: «Ми в Києвi, в медiнститутi Вiрi комсомольську роботу знайдемо». Та робота випала iнша — у пересувному польовому госпiталi на передовій 4–го Українського фронту операцiйною сестрою. Саме тут, серед стогонiв i кровi, вона зустрiла свою долю — тяжко пораненого красеня Олександра Артамонова, уродженця Ленiнграда, який перенiс усю блокаду. Статний майор юстицiї, вiйськовий юрист, вiн потiм, пiсля одужання, стане представником вiд України на Нюрнберзькому процесi...
Село Юркiвку Черкаської областi після війни Вiра обрала сама. Маленька амбулаторiя на 18 сiл. Довга черга до єдиного дiльничного лiкаря. Перша червонощока огрядна пацiєнтка недовiрливо глянула на Вiрину тендiтну постать:
— Ви така молода!
— Я закiнчила iнститут, — вихопилося у Вiри. — Що вас турбує, тiтонько?
— А ось ти менi й скажи сама, що в мене болить! — не здавалася та.
Довелося Вiрi пальпувати, прослуховувати, простукувати.
— У вас — радикулiт, тiтонько, ще й задавнений. І ще стала перераховувати iншi хвороби.
— Правильно, доню, — здивувалася та. — Оце пiду, всiм скажу, що гарного лiкаря з Києва прислали!
Тож Вiрине слово лiкаря, помножене на справу, вже тодi, з першої пацiєнтки на прийомi, заклало фундамент довiри до неї. Доводилося і з різноманітними інфекційними хворобами боротися, і до вагiтних ходити за 20 кiлометрiв. А якось голова колгоспу прямiсiнько з поля приїхав, щоб доправити лiкаря до хворого тракториста. «Гострий» живiт. Термiнова операцiя. Невмiлий до оперативної допомоги фельдшер... Й iнструменти на горищi. Вiра Климiвна оперувала сама i три доби не вiдходила вiд лiжка хворого.
— Лiкарю, йдiть хоч трохи поспiть, а то нас нiкому буде лiкувати! — бiдкалися люди... І наче вiдчували, що Вiра недовго затримається з ними.
Повернувся з війни Олександр, забрав дiвчину в Олександрiю на Кiровоградщину, куди був призначений заступником начальника тресту з видобутку бурого вугiлля. А Вiра Климiвна — знову сама на всю амбулаторiю. Без грошей i обладнання...
Якось в автокатастрофу потрапив заступник мiнiстра вугiльної промисловостi СРСР — складний перелом верхньої чвертi стегна, пригадує Вiра Климiвна. Оглянула та так i наклала гiпс без рентгена (не було в амбулаторiї такого обладнання). А потерпiлого негайно вiдправили лiтаком у Кремлiвку. Наступного дня Вiра Климiвна мала особисту розмову з мiнiстром вугiльної промисловостi, який передав вiтання вiд колег iз Москви за професiйно надану допомогу, подяки вiд мiнiстерств охорони здоров’я та вугiльної промисловостi. Бо заступник мiнiстра так у тому гiпсi й одужував... Амбулаторiя ж незабаром отримала новенький рентгенiвський апарат.
Але найдорожчу на свiтi людину — власного чоловiка — Вiрi Климiвнi врятувати не вдалося. Сiм перенесених складних операцiй далися взнаки. А ще — осколки вiд поранення залишалися в його тiлi... Вiн уже майже не ходив, коли Вiра Климiвна супроводжувала його лiтаком на восьму, серцем вiдчувала — останню, операцiю. І все ще сподiвалася на чудо вiд найкращих московських хiрургiв. Після операції у Київ Вiра Климiвна доправила його ще живим... Але вiйна таки їх розлучила.... Ця мужня жiнка, на руках якої тоді залишилося двоє синів, бiльш нiж 50 рокiв залишається вдовою. Нiкого так і не прийняло її серце...
Мабуть, цей бiль втрат за чоловiком, братом (загинув на фронті) i жага до життя вилилися потоками поезiї: 26 книг її поетичних творiв. Спiлка письменникiв, де їх обговорювали, рiзноманiтнi презентацiї... Пиши вiд душi, казав Володимир Сосюра, сiм’ю якого Вiра Климiвна лiкувала. У дім відомого поета Віра Климівна вперше прийшла за викликом iз поліклініки — Володимир Миколайович страждав на гіпертонічну хворобу. І після цього на довгі роки жінка стала сімейним лікарем родини. Лікувала дружину поета, Марію Гаврилівну, онуків Ірочку та Святозарчика. Стосунки з сім’єю Сосюр були дуже теплими, щоразу до свят лікар отримувала вітальні листівки, підписані рукою поета. А коли в «Робітничій газеті» вийшли друком її перші поезії, Сосюра запитав: «Це ваші вірші?». А потім попросив показати й решту. З його подачі журнал «Піонерія» надрукував вірш «Чайка», який власноруч відібрав поет.
...Усі свої книжки жiнка роздаровує. Вiдкривши збiрку iз надписом «Вiчно живi», я побачила дарчий напис на бiлому титулi. І хоча лiта минають — «мої лiта, мої вiтри» — залишається напис на бiлому — для потомкiв, друзiв, колег.
Бiлий колiр символiзує високу духовнiсть i чистоту почуттiв. Бiлий бавовник, бiлий халат, бiлий аркуш паперу, що чекає на майбутнiй поетичний твiр, — скрiзь залишається її слiд — напис на бiлому...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
