Два роки тому режисер Юрій Розстальний покликав столичних театралів до Театру імені Франка на прем’єру вистави «На полі крові», головні ролі в якій виконали Остап Ступка та Дмитро Рибалевський. За час, що минув з дня прем’єри, спектакль не лише відвоював собі постійне місце у досить насиченому репертуарі театру, а й устиг побувати на гастролях містами України, в Москві, Парижі, Мюнхені. Та, як з’ясувалося, феєричний фінал вистави «На полі крові», в якому знесилений Прочанин так і не зміг збагнути доводів Юди, у цій історії про віру і зраду був зовсім не крапкою, а трикрапкою. Режисер, зачарований поемою Лесі Українки «Одержима», вирішив доповнити постановку ще одним актом. Нову виставу, перша частина якої називається «Одержима», а друга — «На полі крові», нарекли «Голгофою».
У цьому спектаклі Остапові Ступці дісталася головна роль, і в першій частині також. Але пікантність ситуації полягає в тому, що якщо у виставі «На полі крові» Ступка грає Юду, то в «Одержимій» — Месію. Образи–антиподи у виконанні одного актора — вже завдяки цьому факту «Голгофу» можна віднести до категорії театрального експерименту. Аби підсилити цей ефект контрасту, Юрій Розстальний придумав цілу стратегію, кульмінація якої припала на... антракт. Річ у тім, що першу дію глядачі сиділи у залі, тоді як актори грали на підвищенні. Після антракту на підвищення запросили глядачів, а Юду та Прочанина «опустили на землю». За «градусом» пристрастей першість об’єктивно належить другій дії (після дворічної практики дует Рибалевського та Ступки звучить бездоганно). «Одержима» ж, де перша скрипка віддана жінці (у ролі Міріам — Оксана Батько), до свого оптимального варіанта лише наближається. Окреслена Лесею Українкою доля Міріам — це самотність, помножена на душевний біль, життя, в якому не знайшлося місця коханню. Оксана Батько знайомить нас із героїнею не стільки самотньою, як... розгубленою. Невпевнені рухи, тремтливий голос... Здається, вона змушена докладати неабияких зусиль, щоб просто встояти на місці — розчинені навстіж двері, з яких віє холодом і неспокоєм, обдають протягом її тендітну фігурку і незахищену душу. Свій порятунок, можливо, навіть від самої себе, Міріам бачить у тому, щоб загинути за Месію. На сцені навіть з’являється розп’яття із жіночої сорочки, яку потім загортають у саван. «О сине Божий! Нехай в моїм житті все, все неправда, та вір мені, що я тебе любила». У цій виставі з болю народжуються не лише слова, а навіть жести головної героїні. Власне, болем пронизана сама «Одержима» — як відомо, цю поему Леся Українка написала у Мінську за одну ніч, доглядаючи помираючого Сергія Мержинського...
Друга частина «Голгофи», повторюсь, звучить потужніше. Остап Ступка в ролі Юди — такий собі милий негідник, якого, звісно, є за що і сварити, і зневажати. І з Прочанином, який називає свого опонента «слизьким гадом», можна лише погодитися... Але сам Ступка зізнається: «Я був Іуді адвокатом якоюсь мірою. Цей образ не такий негативний, як може здатися. Я захищаю його». І адвокат із актора, варто визнати, вийшов блискучий. Навіть той придбаний після зради клаптик землі — у виставі він умістився в мініатюрному горщечку для квітки — не видається таким уже гріхом, якому немає виправдання. А довірлива розмова Юди та Прочанина — з цигаркою в руках біля розчиненого вікна — взагалі нагадувала бесіду старшого та молодшого товаришів. Ну трапилося так, ну розчарувався я у вчителеві, ну продав його за тридцять срібняків — але в житті може трапитися всяке і всьому можна знайти виправдання. У дуелі між Прочанином та Юдою немає переможця та переможеного — ця таємниця так і залишилася таємницею, яку волею художника Федора Александровича від глядачів прикрили целофановою завісою...