У традиціях української культурної журналістики — згадувати письменника у зв’язку з датами. «УМ» традицій не порушує. В’ячеславу Медвідю, лауреату Шевченківської премії, автору романів «Льох», «Кров по соломі», «Таємне сватання», «Збирачі каміння», книжки культурно–філософських есеїв Pro domo sua тощо, виповнюється 60 років. У кожного справжнього письменника має бути містика в біографії. У В’ячеслава Медвідя, якого критики називають найгерметичнішим українським письменником, вона є: щілина в часі розміром в один день між фактичним днем народження і паспортним. Бо третя дитина в сім’ї військового Григорія Кириловича Медвідя та його дружини Ярини Гаврилівни народилася 22 лютого, а у свідоцтві про народження В’ячеслава записали — 23. Так 23–го і святкують усе життя. І ще одне паспортне розходження з дійсністю — прізвище. В архіві письменника зберігається військовий квиток його батька, де прізвище Медвідь закреслене і рукою воєнкома написано «Медведєв», сина теж записали Медведєвим, хоча старші сестри письменника записані по–старому, по–справжньому. Курйози, абсурд, знак? У літературі він — Медвідь, у паспорті — однофамілець російського президента. А може, і в того містична помилка в документі? У зв’язку з цією подвійністю автоматично згадується Сашко Ульяненко, якого Медвідь підтримав одним із перших,— у того в паспорті було записано Ульянов.

Конкурс на монумент жертвам Голодомору в столиці США проводили ще минулого року. Тоді й визначили роботу, яка мала би стояти у скверику на перетині трьох вулиць — North Capitol Street, Massachusetts Avenue, F Street — неподалік залізничної станції Union Station. Вибрали проект скульптора Олександра Дяченка, який автор назвав «Зруйнована планета» (до речі, у 1992 році Дяченко працював над пам’ятником жертвам Холокосту, встановленому в містечку Криве Озеро на Миколаївщині). Проте через відомі політичні процеси в Україні роботу в цьому напрямi загальмували й відновили тільки у лютому, відповідно до доручення Президента України.

Два роки тому режисер Юрій Розстальний покликав столичних театралів до Театру імені Франка на прем’єру вистави «На полі крові», головні ролі в якій виконали Остап Ступка та Дмитро Рибалевський. За час, що минув з дня прем’єри, спектакль не лише відвоював собі постійне місце у досить насиченому репертуарі театру, а й устиг побувати на гастролях містами України, в Москві, Парижі, Мюнхені. Та, як з’ясувалося, феєричний фінал вистави «На полі крові», в якому знесилений Прочанин так і не зміг збагнути доводів Юди, у цій історії про віру і зраду був зовсім не крапкою, а трикрапкою. Режисер, зачарований поемою Лесі Українки «Одержима», вирішив доповнити постановку ще одним актом. Нову виставу, перша частина якої називається «Одержима», а друга — «На полі крові», нарекли «Голгофою».

Чотири з п’яти презентованих громадськості видань так чи інакше пов’язані з історією України — цю закономірність було виявлено ще минулого року під час представлення переможців конкурсу. Цікаво, що такий прецедент організатори «Коронації» називають випадковістю: «Так відібрали експерти, але збіг цікавий», — коментує Тетяна Логуш. Натомість один із переможців, автор роману про Григорія Орлика Тимур Литовченко, називає таку «випадковість» «тріумфом історичного роману, який свідчить про поворот у мізках українців».