Бій на Кулебах

20 лютого у селі Стратин на Івано–Франківщині вшанують пам’ять хлопців, які загинули неподалік у нерівному бою з енкаведистами. «22–го лютого 1941 року на хуторі Кулеби семеро підпільників, члени організації українських націоналістів (ОУН), керівником яких був Василь Івахів «Сонар» родом із села Подусільна Перемишлянського району, прийняли смертельний бій і героїчно загинули, але не здались», — такі дані донедавна були чи не єдиними в «офіційній історії» про цю подію. Утім про героїв Кулеб складено багато віршів, деякі з них стали піснями. А в 1998 році на цьому хуторі, що на межі трьох областей — Івано–Франківської, Львівської і Тернопільської, недалеко від села Нараїв Бережанського району, за участю жителів чотирьох навколишніх сіл урочисто освятили пам’ятник борцям за волю України. Кожного року люди, без підтримки будь–яких політичних партій урочисто вшановують пам’ять семи молодих підпільників, які героїчно загинули у лютому 1941 року. Доцент університету «Львівська політехніка» Юліан Павлів спроектував пам’ятник і з синами Дмитром та Ігорем виконав основні роботи.

Одне з підпільних формувань ОУН діяло на території сіл Стратина, Добринова Рогатинського району і ще деяких сусідніх сіл Бережанського району Тернопільщини та Перемишлянського району Львівщини. Для дислокації обрали невеличкий хутір Кулеби поміж лісів, біля села Нараїв. Переховуючись від переслідування енкаведистів, члени ОУН знайшли тимчасовий сховок в оселі Івана та Марії Янчинських. Хата їхня розташована над потічком між двома високими горбами. Один чистий, другий вкритий густим лісом. У хаті в ті часи часто збирались активні діячі з навколишніх сіл.

Молоді підпільники вивчали зброю та військову тактику, історію рідного краю. Нападали на міліцейські патрулі, відбирали зброю, поширювали між селянами листівки, в яких пояснювали, що таке радянська влада, та закликали людей не коритися їй. Якось Григорія Шкапія разом із стратинцями схопила у Добринові міліція і ув’язнила в Стратинській сільраді. Через великі снігопади не змогли відразу доставити заарештованих до Рогатина. Це врятувало сміливців, які вночі не лише звільнили себе, а ще й забрали зброю в охоронців. Облави, пошуки втікачів результатів не мали. Упродовж майже двох місяців перебування в сім’ї Янчинських хлопці на деякий час відходили, потім приходили знову, часом мінявся їхній склад. Утім знайшовся місцевий «Юда», який виказав місце перебування підпільників.

«Операцію» для захоплення групи на Кулебах готували старанно і надзвичайно секретно. Можливо, енкаведисти в першу чергу хотіли знешкодити Василя Івахіва, який керував гуртом хлопців. Він після того, як перебрався до Кракова, в черговий раз перейшов кордон для зустрічі з підпільниками. Пізніше він став одним iз перших командирів УПА, про якого співається: «В перших рядах борців–героїв упав Івахів, друг Василь...».

У ніч з 21 на 22 лютого 1941 року загін у понад 200 енкаведистів виїхав манівцями з Бережан на Кулеби. Вночі хутір повністю оточили, перекривши всі шляхи відступу. Марія Янчинська зi сльозами на очах розповідала: «Першим облавників помітив вартовий. Про це він повідомив Григорію Москалю — він став зверхником після того, як Василь Івахів перебрався до Кракова». Напередодні Василь Івахів перейшов кордон і зустрівся з хлопцями, вислухав їх. Зваживши на інформацію, отриману також з інших джерел, сказав: «Пора змінювати місце». За дивним збігом обставин, саме на 22 лютого був запланований перехід на інше місце. Коли облавники зрозуміли, що їх виявили, то обстріляли хату з кулеметів. Потім запропонували підпільникам скласти зброю та здатись. Замість відповіді пролунали постріли.

Пані Янчинська розповідала: «Григорій Москаль звелів усім вибратися через вікно і спробувати прорватися до лісу. Вискочили шестеро, а коли Іван Галай показався у вікні, з лісу пролунала кулеметна черга, йому прострілили обидві руки, і він повис на підвіконні. Решта підпільників стали стріляти у відповідь. Але що вони могли вдіяти з пістолетами проти кулеметів та автоматів? Вибігаючи з хати, хлопці ставали живими мішенями. Цей бій для них став першим і останнім — усі загинули. В кого не поцілила ворожа куля, той застрелився сам, аби не потрапити живим до рук енкаведистів. Героїчну смерть прийняли побратими Григорій Москаль iз Володимиром Лопушанським: обійнявшись, підірвали себе гранатою. Пораненого в голову та плече Івана Галая занесли до хати і кинули на землю. Я попросила, аби поклали на ліжко. Облавники здивувалися: що, жаль «бандита»? Але все–таки поклали. Санітар бинтував, а я, допомагаючи йому, зуміла домовитись із пораненим, як свідчити, аби хоч мене з двома малими дітками залишили живими. Так і сталось. Ще живий Іван Галай, аби якось допомогти господареві, який прийняв їх до своєї домівки, перед смертю встиг сказати енкаведистам: «Не карайте, катюги, господаря, бо він нас прийняв під загрозою смерті».

Тіла підпільників енкаведисти поскладали на сани, прикрили брезентом і повезли у бік Бережан. Досі невідомо, де їх закопали. Пошуки рідних результатів не дали. Івана Янчинського арештували і тримали в Бережанській та Тернопільській тюрмах. Передач не приймали, Марія даремно носила їх щотижня. Приходила додому втомлена пізно вночі. Не нарікала на свою долю, мовчки несла свiй хрест, молилась за загиблими та просила в Бога допомоги, сподіваючись на диво. Бог почув її щирі молитви: чоловік врятувався, коли німці розбомбили тюрму у Тернополі на початку війни.

Роман ЛОПУШАНСЬКИЙ

ДОВІДКА «УМ»

Василь Івахів «Сонар» народився 18 квітня 1908 р. в селі Подусільна Перемишлянського району на Львівщині. Навчався у відомій на Галичині Рогатинській гімназії імені Володимира Великого. Був активним пластуном, належав до таємного гуртка національної їдеї. У 1930 році пройшов старшинський вишкіл у польському війську, що стало в пригоді при організації Української повстанської армії. Повернувшись, разом з братом Володимиром став членом підпільної ОУН. У Бережанській окрузі організовував у підпіллі військові вишколи. Його кілька разів арештовувала польська поліція, він був ув’язнений у тюрмах Бережан, Золочева, Львова, Березі Картузькій. Після приходу в 1939–му червоних «визволителів» почалися масові арешти та вивози галичан у сибірські табори. Родину Івахівих нова влада визнала куркульською і навесні 1941 року вивезла в Сибір.

У часи німецької окупації Василь Івахів очолює підстаршинську школу в м. Поморянах, в якій навчались 300 хлопців. Німці всіх арештували, курсантів відпустили, а інструкторів ув’язнили у Львові. Івахів перейшов у повне підпілля. На військовій конференції проводу ОУН в 1942 р. у Львові у своїй промові нагадав, що на Волині польські озброєні загони нападають на українські села, а німці створили спеціальні каральні відділи. Є нагальна потреба стати на захист населення. На конференції прийняли «Маніфест», в одному з пунктів якого записано: «ОУН вважає за необхідне політичну долю українського народу взяти в свої руки і проголошує, що буде вести збройну боротьбу за повну самостійність України». На теренах Волині та Полісся повстанські загони та самооборонні кущові відділи були реорганізовані в сотні під назвою Українська повстанська армія і підлягали Крайовому і військовому референту, поручнику Івахіву.

Василь Івахів загинув від німецької кулі 13 травня 1943 року неподалік села Черниш Маневицького повіту, коли iз невеликою охороною наткнувся на засідку. У тому бою разом iз ним загинули геройською смертю ще дев’ять повстанців. Поховані вони у с. Бечаль Костопільського району Рівненської області. Друг Василя Івахіва — Микола Дяків («Галичко») із села Бачів, що на Перемишлянщині, який з прийняттям духовного сану назвався Василем Приймою, написав відомий тепер марш під назвою «Гей там далеко на Волині», присвячений Василю Івахіву.

ВАРТО ЗНАТИ

Остання криївка у Стратині була викрита взимку 1953 року. Понад 300 вихідців із Стратина за час боротьби за незалежну державу віддали свої життя: хто впав у нерівному бою, хто помер від ран і катувань, хто зліг у холодну сибірську землю чи, повернувшись звідти хворим та немічним, передчасно попрощався з життям.

У селі Добринів 5 вересня 1945 року на своєму подвір’ї закінчили своє земне життя три брати Пащетники: Павло, Григорій та Петро. Облавники розстріляли їх на очах батька та матері.

Тризуб із пам’ятника, спорудженого у Стратині в 1942 році на честь героїв, що загинули на Кулебах, був захований у землю і пролежав iз 1944 по 2002 рік. Через 58 років його випадково віднайшли — «виорали» і повернули на місце.

ПАМ'ЯТАЄМО

На мармуровій плиті пам’ятника викарбувано напис: «На цьому місці 22 лютого 1941 року полягло сім патріотів України — членів ОУН.

У нерівному бою із загоном НКВД вони пролили кров за нашу честь і волю».

Шуран Максим, 19 літ

Шкапій Григорій, 19 літ

Гульовський Богдан, 21 рік

Лопушанський Володимир, 21 рік

Галай Іван, 21 рік

Солтис Василь, 25 літ

Москаль Григорій, 27 літ