15 лютого 1989 року радянські війська остаточно покинули Афганістан. За офіційною версією, останній командувач Обмеженого військового контингенту генерал–лейтенант Борис Громов перейшов прикордонну річку Амудар’я, заявивши, що: «За моєю спиною не залишилося жодного радянського солдата». При цьому генерал–лейтенант забув про тих, хто залишився в афганському полоні. Крім них, за десять років війни живими не повернулися близько 15 тисяч радянських солдатів та офіцерів, з яких 2 378 українців. Вони заплатили своїм життям за геополітичні амбіції Кремля та намагання втримати Афганістан у політичній орбіті СРСР.
Смерть солдатів у гарячих точках — завжди провина політиків, вважає Григорій Омельченко, народний депутат, колишній контррозвідник і спецназівець. «Мої колеги–спецназівці пройшли пекельні кола Кореї, В’єтнаму, Куби, Югославії, Ємену, Афганістану та інших держав Африки і Близького Сходу, — каже пан Григорій. — Вони знають, що таке життя і смерть, добро і зло, дружба і зрада, честь і безчестя. Радянські горе–політики кидали їх у так звані гарячі точки в різних країнах світу, а потім цинічно заявляли: «Ми вас туди не посилали!».
ДО РЕЧІ
Знову в гарячу точку?
Четвертого лютого пропрезидентська більшість Верховної Ради України схвалила рішення Віктора Януковича про направлення військовослужбовців до Кот–д’Івуару (Африка) в зону бойових дій, де, по суті, йде громадянська війна.
Народний депутат Григорій Омельченко і його колеги з партії «Наша Україна» проголосували проти прийняття цього закону.