Гарнізон із піднебесся

Улітку на величну ай–петринську яйлу дістаються туристи і всі ті, хто прагне заробити на них таку–сяку копійчину. Сюди з тією ж метою примудряються доправити коней, віслюків і навіть верблюдів. А от у ці зимові дні мальовничі пагорби все більше облюбовані приїжджими лижниками і сноубордистами. І лише постояльцям, себто основним мешканцям селища Мисливське, немає діла до чужого задоволення. Ті постояльці — родини військовиків радіотехнічного батальйону (РТБ) наших Повітряних сил, який так і називається «Ай–Петрі». Велетенські сріблясті «гриби» на оголених кам’янистих виступах Бедене–Кирк (з тюркської «перепілчині стежки»), які видно здалеку, належать цьому невеличкому гарнізону локаторників.

«Грибки» від вітру

«Ай–Петрі» зустрів нас вітряною погодою. Комбат і начальник гарнізону в одній особі кремезний підполковник Сергій Гаріст ще й додав «жару», мов­ляв, щойно отримав штормове попередження. Енергію природної стихії ми змогли оцінити по дорозі до командного пункту і бойових позицій локаторників. Варто було розвести руки, створюючи рукавами такий собі ефект парусності, як вітер рішуче «налаштовувався» геть відірвати тебе від землі, підхопити й жбурнути кудись подалі, у найближчу ущелину, чи віднести аж до самого Чорного моря. «Хитке» становище зникло лише під величезним куполом–«грибком» РПУ (радіопрозорого укриття. — Авт.). Здавалося, що ти опинився під склепінням незвичного планетарію. З тією лише різницею, що поруч не було людей і лише монотонно гудів електродвигун, крутячи по колу повністю захищену від повітряних потоків масивну «пелюстку» радіолокаційної антени.

«Варто лише вчасно укріпити сам вхід до укриття, — уточнив комбат. — Інакше сильний вітер може запросто продавити двері, а через них увірватись усередину і наробити біди. У 2007 році щось подібне сталось у наших сусідів із «Украероруху» (дер­жавного підприємства iз забезпечення повітряного руху в Україні. — Авт.). Швидкість вітру сягала тоді щонайменше 50 метрів за секунду. Він зірвав важке укриття з бетонного постаменту, потім розшматував його на друзки і порозкидав уламки на десятки метрів. Добре, що хоч нікого ними не покалічило. Наші ж РПУ вистояли, бо ми відразу спрацювали як належить».

За наказом Лаврентія

Виявляється, люди у погонах уподобали мальовниче кримське плато ще навесні 1952 року. За розпорядженням зловісного маршала Лаврентія Берія, який у ту пору в компартійному Політбюро курирував питання держбезпеки й оборони, пригнали в’язнів, аби ті у рекордні строки звели казарми Центру дальньої розвідки і наведення. Така поспішність була викликана тогочасним приєднанням Туреччини до НАТО, відтак розміщенням на її території американських військових баз. За ними потрібно було весь час стежити — якраз почав розкручуватись маховик «холодної війни». До кінця того ж року центр реформували у радіотехнічний батальйон. Відтоді він став пильними «очима» всієї тодішньої протиповітряної оборони країни на Чорноморському напрямку і далі.

За минулі десятиріччя багато води збігло з тутешніх гір. Нема того протистояння і гри м’язів. Проте вахта айпетрівців не зазнала принципових коригувань. Єдина у вітчизняному війську частина зі статусом високогірної досі на «найвищих» рубежах охорони південного повітряного кордону держави. Бойові обслуги так само майже цілодобово задіяні на чергуванні. У кількісному вимірі це означає супроводження щодоби 300—350 літальних апаратів усіх типів і класів — від бойових до звичайних пасажирських. Непогано «бачать» тутешні локаторники, до речі, і все, що діється в акваторії всього Чорного моря.

Незмінними у батальйоні залишились і «фірмові» традиції. Головна з них, власне кажучи, характерна для всіх радіотехнічних військ «першої лінії» — техніка за будь–яких обставин має впоратися з бойовим завданням. Тому в «Ай–Петрі» і старенькі ГАЗ–66, і новітні (вже української розробки) радіолокаційні комплекси, як–то кажуть, «на мазі».

Опора на власні сили

Ще одна «фішка» «Ай–Петрі» — ледве не повна його автономність. Вона позначилась мало не на всіх аспектах гарнізонного життя. Скажімо, частина може спокійно «протягнути» на власних дизельних агрегатах у разі повного промислового знеструмлення щонайменше три місяці. З теплом і харчами теж усе гаразд. Минулої осені сюди завезли 381 тонну вугілля для батальйонної котельні і понад 90 тонн продовольства. Це аж на весь рік. Є у локаторників і їхніх родин (більшість дружин офіцерів і прапорщиків — військовослужбовці за контрактом) своя пекарня, лазня з буковою парилкою, медпункт, початкова школа для п’яти школярів 1–5 класів. Фахівців iз числа строковиків для потреб батальйону теж готують в «автономному режимі», тобто на місці. Включно, приміром, з операторами РЛС, радіомеханіками і кухарями.

«Служити тут мені подобається, — зізнався нам на позиції сумчанин солдат–строковик Максим Марченко. — Колектив дружній, офіцери справді вчать нас військовій справі. А яка тут природа!».

Особливості адаптації

Щодо контрактників на цих та інших посадах, то ними батальйон укомплектований тільки на 22%. Взяти вищу «планку» не дозволяє відсутність даху над головою. А так би народ пішов, певен комбат. Принаймні молодь із Херсонської, Сумської, Черкаської областей, з «рекрутськими» центрами яких у батальйоні налагоджена плідна співпраця. Для повного щастя потрібно лише 500–600 тисяч гривень — завершити ремонт приміщення, де б міг розміститись штаб батальйону. У свою чергу у вивільненій будівлі можна було облаштувати, як це, власне, й планувалося раніше, гуртожиток для тих же контрактників і їхніх сімей.

З вояками минулого осіннього призову ми зустрілись у народознавчій світлиці батальйону. Хлопці представляли ледве не всю Україну, точніше 17 областей. Відверто кажучи, виглядали вони не надто життєрадісними. Задали питання «на засипку» — чи годують їх напівкопченою ковбасою, згущеним молоком, як це, власне, передбачено законним «гірським» пайком (частина єдина у Збройних силах України його отримує. — Авт.). Відповідь ствердна. Хто вперше потрапив у гори взагалі? Майже всі.

«У цьому вся складність цього адаптаційного періоду, — одразу прокоментував наш перевіряльний «експромт» пан Гаріст. — Адже ще вчора у бригаді над хлопцями світило сонце, поруч були звичні для ока багатоповерхівки. А тут зовсім­ інше — свинцеві хмари, що наче притискують тебе до землі, мерзлякувато і сумно. Тому вкрай важливо їх у ці дні підбадьорити, переконати, що, незважаючи на несприятливі умови, вони здатні нести тут службу без проблем. Тому я особисто веду з ними такі бесіди щодня. Та й нудьгувати, зрештою, їм тут не доводиться — вони постійно при ділі і у нас на очах».

Краще гір — тільки гори...

Сам же підполковник Сергій Гаріст на Ай–Петрі загалом чверть століття. Прийшов сюди ще командиром роти. Через дванадцять років йому запропонували посаду знову «внизу», в управлінні бригади у Севастополі, звідки, власне, й стартувала його офіцерська служба у далекому 1980–му. Протримався у місті недовго, бо магнітом тягнуло знову на Ай–Петрі. Так у 2000–му офіцер вдруге опиняється у рідному батальйоні.

«Там, у бригаді, було як, — каже Сергій Михайлович, — о 18–й — усе, «до побачення, кінець робочого дня». Не знаєш куди себе діти. А тут служба триває практично всі 24 години на добу. Це якраз відповідає моєму і темпераменту, і характеру. До душі припала ця сувора природа, без міської метушні. Відчуваю себе, наче у своїй тарілці. Як депутату (Гаріста вдруге поспіль обирають депутатом Лівадійської селищної ради. — Авт.) доводиться часто зустрічатись із людьми різного достатку. Повірте — жодного разу в мене не виникало бажання поміняти професію на більш вигідну в матеріальному відношенні. Своїм нинішнім становищем задоволений цілком».

Торік у 51–річного підполковника, сина фронтовика, який майже всю війну пройшов рядовим піхотинцем, закінчився граничний термін перебування на військовій службі. Після звернення до міністра оборони йому дозволили продовжити службу ще на рік. Згодом ще на стільки ж. А нещодавно комбату пішли назустріч втретє, тобто звільнення офіцера у запас відтермінували аж до 2014 року. Гріх, як кажуть, було відмовити заповзятому підполковнику.

У самому батальйоні, а ще раніше у штабі бригади довелось почути: таких командирів, як Сергій Гаріст, треба ще пошукати. Мовляв, на військовій справі розуміється, підхід до людей має, про свою фізичну форму дбає і спонукає до цього інших. А ще душа офіцерської компанії, надто коли візьме у руки гітару і заспіває — у нього це виходить теж досить професійно.