Євген Грошев та його робота «Дзвони пам’яті», присвячена розстріляній родині російського царя Миколи II. (Фото Миколи ПАВЛЕНКА.)
Минулого року з Євгеном Грошевим ми зустрічалися з добрий десяток років тому. Тоді він розповів нашій газеті про свій грандіозний задум, який уже починав втілювати в життя. Йшлося про створення медалей усіх лауреатів Нобелівської премії. На той час Грошев працював, як кажуть літератори, «в шухляду». Проте він — не літератор, а медальєр. І оце «в шухляду» означає не тільки трату часу, а й коштів. Однак Грошев цим ніскільки не переймається, бо впевнений, що створене ним обов’язково буде затребуване. У тому числі й меморіальний комплекс пам’яті загиблих польських урядовців в авіакатастрофі під Смоленськом, над яким пан Євген почав працювати з власної ініціативи...
Євген Грошев згадує, як почалася його «співпраця» з нобелівськими лауреатами. Спочатку для Дніпропетровського університету економіки і права він зробив залу лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки. А потім iз ректором Борисом Холодом вони зійшлися на грандіозній ідеї — зробити всю планету Альфреда Нобеля та встановити її на території ВНЗ. «І втілили цей задум у життя справді на одному диханні, — каже майстер. — Щоправда, нині на тій кулі ви побачите тільки половину медалей нобелівських лауреатів, яких загалом нараховується десь 830. Але зараз у мене готові вже всі. До того ж на кулі ми свідомо залишили чимало місця для наступних лауреатів, адже щороку їх додається по 11. І особливо показово — Дніпропетровський університет економіки та права віднедавна називається іменем Альфреда Нобеля».
Цікавлюся, чи виявляв хтось iз нобелівських лауреатів персональну зацікавленість до своїх медалей. Євген Грошев згадує, як вручив батьківську медаль 84–річному синові лауреата Нобелівської премії Зельмана Ваксмана, який створив стрептоміцин і врятував планету від туберкульозу. А ще їздив до Лондона вітати з 90–річчям іншого лауреата — професора Ротблата, у Москві — вручав медаль президентові колишнього СРСР Михайлу Горбачову, який теж отримав Нобелівську премію.
Нині ж у Грошева інший задум — увічнити Альфреда Нобеля перед штаб–квартирами ЮНЕСКО та ООН, на зразок того, як це зробили у Дніпропетровському університеті економіки та права.
Свої медалі Грошев робив для сотень відомих людей. Із багатьма із них — особисто спілкувався, а з Індірою Ганді, наприклад, навіть листувався. «Цим я пишаюся. Адже вручав свої відзнаки і Святославу Реріху, й Аркадію Райкіну, і Джуні Давіташвілі (їй узагалі медалі «відрами» робив, бо провидиця їх заряджала і роздавала людям), — каже медальєр. — До речі, я виготовив посмертну медаль і для Джавахарлала Неру — вона тепер зберігається у його будинку–музеї, і для Раджива Ганді... Було чимало випадків, коли на моїх медалях люди робили собі кар’єру. Пригадую, у 1976 році до 70–річного ювілею Леоніда Брежнєва я виготовив медаль генсека у маршальській формі на замовлення керівників Одеського військового округу. Заплатили вони мені дуже щедро — тисячу карбованців. Стільки на ті часи отримував хіба що перший секретар обкому партії. І така щедрість iз боку військових себе виправдала — троє полковників, які вручали цю медаль Брежнєву, через якихось десять днів стали генералами».
Ще, пригадує мій співрозмовник, на замовлення Південного машинобудівного заводу виготовив серію медалей із символічним зображенням... «гривне–долара» з розпиляного матеріалу корпуса ракети СС–20. «Тодішній Президент України Леонід Кучма цю мою роботу дуже високо оцінив, навіть заявив, що такі витвори мистецтва треба продавати по тисячі доларів за штуку, — каже Грошев. — І чоловік десять відразу придбали сувеніри саме за такою ціною. Як не купиш, коли сам Президент сказав»...
Іншу роботу медальєра — пектораль, яку надягають на шию, з медалями всіх українських гетьманів — придбав Павло Лазаренко, щоб потім вручити її Леонідові Кучмі.
Але свої медалі майстру доводилося не тільки дарувати свої роботи, а й ... купувати. «Колись я зробив медаль відомого російського лікаря Гаврила Ілізарова, на якій написав «Через терни до зірок», — згадує Грошев. — Придбав її в мене олімпійський чемпіон зі стрибків у висоту Валерій Брумель. Цьому спортсменові, пригадуєте, Ілізаров зібрав ногу майже з уламків. Але у Брумеля медаль украли. І тільки через 20 років я побачив, що її продають на ринку в... Дніпропетровську. Поцiкавився, звідкіля вона в них. Ті почали всіляко викручуватися... Та ось же, кажу, Грошев на медалі написано. Їм відповісти було нічого. Але воювати за свої авторські права я не став — без зайвих суперечок цю медаль викупив».
«Якщо за моїми роботами полюють, значить, вони чогось варті, — додає Євген Грошев. — Пригадалася одна цікава історія. У 1957 році в поїзді Москва — Ленінград я познайомився iз французькою актрисою Симоною Синьйоре. На згадку про цю зустріч зробив медаль: Симона стоїть на набережній Пітера, а її силует відбивається в калюжі на асфальті. Робота була незавершена, проте я відправив її на виставку до Херсона. І одній дівчині вона настільки запала в душу, що вона почала мене вмовляти продати медаль. Коли ж я відмовив, пригрозила вкрасти. І це їй вдалося. Потім мені ще й листа надіслала — мовляв, у мене все вийшло».
А найкумеднішу оплату за свою працю отримав за монету номіналом... 1 карбованець 7 копійок — саме стільки за радянських часів коштувало популярне тоді вино «Біле міцне». Таких жартівливих монет Грошев виготовив штук сто. І хтось його дотепністю був настільки вражений, що за одну таку «копієчку» віддячив цілим ящиком вищезгаданого вина!
— Останніми роками ви все більше тяжієте до серійності і монументальності ...
— Серій у мене справді вже є багато. Як от «Атланти і Каріатиди», що розповідає про політиків і громадських діячів, космонавтів і мандрівників, художників і театральних діячів, які стали символом минулого століття. Серед них — уже згадувана Індіра Ганді, Папа Іван Павло II, Білл Клінтон, принцеса Діана, Рудольф Нурієв, мати Тереза та багато інших. Чи міжнародний проект «Україна—Франція», присвячений древнім і багатогранним зв’язкам двох держав iз часів королеви Франції Анни, дочки київського князя Ярослава Мудрого.
А моя серія, присвячена історії України, складається з унікальної пекторалі (12 парних медальйонів, поєднаних між собою ланками ланцюга, центрального медальйона і чотирьох декоративних ланок). На центральному медальйоні — зображення архангела Михаїла, покровителя Києва, малий герб України, зображення українки у національному костюмі з короваєм у руках і козака зі зброєю. Перший екземпляр із цієї серії, я вже згадував, подарували Президентові Леоніду Кучмі.
— Проект, над яким ви нині працюєте, присвячений трагедії польського народу — 96 його найкращих представників загинули в авіакатастрофі під Смоленськом...
— Уже існує ідея встановити задуманий мною меморіальний комплекс на місці трагедії. Його я бачу у вигляді двох чотирикутних колон iз дзвоном, католицьким хрестом, пораненим орлом на нотах «Похоронного маршу» Фридерика Шопена. Композиція має умовну назву «Шопена траурна фраза». Це — з Бориса Пастернака. Пам’ятаєте? «Шопена траурна фраза спливає, як хворий орел».
Цю роботу я вже давно б і завершив, але дуже багато часу витрачаю на створення 96 портретів, які будуть розміщені з усіх чотирьох боків колон.
Народився у 1933 році у Свердловську, Росія (нині — Єкатеринбург).
Різні періоди життя Грошева пов’язані також iз Грузією і Киргизією, проте більшу його частину мешкає в Україні і, зокрема, з 1978 року — у Дніпропетровську.
З 15–річного віку створює медалі, які прикрашають численні музеї та приватні колекції в усьому світі.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
