За поріг небуття — без остраху

У їхній невеликій квартирі, що на шостому поверсі однієї з небагатьох долинських «висоток», сум від втрати дорогої людини відчутний майже на дотик — господаря не стало лише півроку тому. Щойно перед моїм приходом його дружина Люба завершила традиційну ранкову молитву біля імпровізованого домашнього вівтаря. У повітрі ще струменів млосний запах розплавленого воску. Та невдовзі кімната засяяла веселими іскорками життя — проснувся шестирічний Юрасик, маленька мамина радість. Коли його всиновлювали в півторамісячному віці, лікарі майже не давали малюкові, залишеному напризволяще біологічними батьками, шансів на одужання. Одначе там, де не побачила перспектив офіційна медицина, зцілило слово Боже. На прохання названих батьків до лікарняної палати приходили духівники з особливими здібностями й читали молитви для зцілення. Спільними зусиллями людей у білих халатах і чернечому облаченні хлопчика вдалося врятувати. Відтоді він росте, розвивається і багатьох дивує своєю недитячою набожністю.

Із допомогою монахів та святих отців по–іншому подивився на білий світ і названий хлопчиків тато. Хоча фатальний вердикт дипломованих медиків у його випадку, на жаль, підтвердився. Усвідомивши безвихідь, майор–пожежник у відставці переймався лише одним: як дружина без нього ставитиме на ноги малолітнього сина.

Перше зцілення. Від скепсису — теж

Пані Люба в останні роки принципово не читає газет, не тому що немає часу чи бажання, у неї — своєрідна алергія на друковані ЗМІ. У Києві, каже, кілька років тому нелюди по–звірячому вбили брата–священика, а ласі до сенсацій журналісти одного зі столичних видань подали цю трагедію з, дідько його знає, звідки висмоктаними вигадками. Відтоді в її душі затаїлася образа на газети. Щоправда, «Україні молодій» не відмовила. «Можливо, — погодилася з моїми аргументами, — гіркий досвід прозріння, набутий у протистоянні з підступною хворобою, комусь стане в нагоді, особливо тим, хто робить лише перші кроки на шляху пізнання духовних істин».

Горе в їхню молоду сім’ю прийшло без попередження. Чаша сія не могла оминути 24–річного офіцера Ігоря Черватюка після вибуху четвертого реактора Чорнобильської АЕС. Пожежник за фахом, він, як і тисячі його колег–вогнеборців, пройшов через це радіаційне пекло. Випробування випало на спекотне літо 1987–го. Щоправда, додому повернувся раніше обумовленого небезпечним відрядженням терміну — фізично загартований організм старшого лейтенанта достроково перебрав екстримально допустимі дози радіації. За білокрів’ям потягнувся ланцюжок інших супутніх хвороб. Чоловік почав згасати на очах. Люба, яка походила з давнього священицького роду, тоді зрозуміла, що недугу без допомоги Всевишнього не здолати. Та як пояснити це Ігорю? Для нього ж атеїзм у ті часи був однією із службових чеснот. Згорьована жінка, порадившись із мудрою свекрухою, зважилася на непростий крок — таємно від чоловіка замовила «оздоровчу» службу Божу в кафедральному соборі Івано–Франківська. Тоді й сталося перше диво. «Коли ми з маленькою донечкою Олею повернулися з храму додому, то побачили нашого сяючого татуся, — пригадує Любов Зіновіївна. — Він був наче на сьомому небі. Не знаю, казав, що зі мною сталося — відразу відчув себе так, мовби з душі зняли важкий камінь. Я зізналася про замовлену службу Божу. Ігор лише посміхнувся, але звичного скепсису на чоловіковому обличчі вже не було. Лікарі невдовзі теж констатували поліпшення стану його здоров’я. Він знову став до роботи і працював ще два десятиліття, поки затаєна хвороба не нагадала про себе в агресивніший спосіб».

Усе вище і вище над прірвою невідворотності

Після обережних висновків прикарпатських медиків щодо невиліковної Ігоревої хвороби, у львівському військовому шпиталі Західного оперативного командування поставили остаточний діагноз, що прозвучав, як вирок: онкозахворювання з метастазами. Недуга зайшла так далеко, що навіть найрадикальніше хірургічне втручання втратило будь–який сенс. Майору у відставці з гуманних міркувань спершу не сказали про нетривалість його земного перебування. Проте він здогадався сам, хоча й не знав, що відлік пішов на тижні. Та, за словами пані Люби, саме у Львові її чоловік уперше осмислено відчув Господню підтримку. В галицькій столиці дах над головою на час медичних консультацій їм із дозволу настоятельки надали в жіночому греко–католицькому монастирі Пресвятої родини. Майже три тижні перебували в окремій келії, відвідували служби Божі і з кожною годиною, прожитою у святому місці, Ігор ніби піднімався щаблями невидимої духовної драбини над прірвою невідворотності: біль не зникав, але міцніла сила духу.

Якось на світанку він умиротворено посміхнувся до дружини: «Любо, я сьогодні вночі чув хор ангелів. Ніколи не думав, що в монастирі — така благодать. Мені тут так добре, що не хочеться їхати додому. Я став іншим і тепер точно знаю, що жив неправильно, не за Божими законами. Те, що відчуваю і бачу нині, не передати словами. Як хочеться все розпочати з чистого аркуша, але часу мені залишилося небагато — аби лише встиг випросити в Бога прощення гріхів».

Духовну переміну в ньому помітили не тільки дружина, вже доросла донька, львівські сестри–черниці, а й далекі родичі та знайомі. Коли повернулися в Долину, він почав регулярно відвідувати богослужіння, про що раніше й думати було зась. Його тягнуло в монастирі та інші святі місця, де, за різними переказами, відбувалися дива зцілення. Особливо хотів потрапити у віддалене гірське село Грамотне до отця Семена. Хоча туди не близький світ (від Долини — понад 200 кілометрів), вирішили найняти водія з легковиком і таки поїхали.

Із чистого аркуша й за Божими законами. Спроба сина

Про феноменальні здібності цього священика з двома світськими вищими освітами й досконалим знанням англійської, французької та німецької мов, який лікує словом Божим у глухій гірській глибинці, справді ходять легенди. Як підтверджує пані Люба, в цих захоплюючих розповідях майже немає перебільшення. «Тільки–но ми підійшли до отця Семена, — розповідає жінка, — він подивився на мого чоловіка й скрушно похитав головою: «Дитино моя золота, нащо ти погодився на операцію з пригнічення гормонів? Скальпель відтяв ще частину твоїх земних днів». Диво–дивне: отець раніше ні нас не знав, ні про операцію у Львові не чув, а відразу виклав хронологію подій із неймовірною точністю. Тоді поклав руку на хребет і продовжив: «Тут — прогресуючі метастази між п’ятим і шостим хребцями». Це теж було підтверджено томографічними дослідженнями. Прочитавши молитву, отець Семен сказав моєму чоловікові, який тоді пересувався лише на інвалідному візку: «Залиш ціпок і йди своїми ногами. Не бійся». Ігор підвівся біля вівтаря і пішов. Це сталося за два тижні до його смерті».

Священик із Грамотного, звісно ж, передбачив близький кінець долинського чорнобильця. Порада була єдина: молитва і ще раз — молитва. Й Ігор мужньо, без стогонів і нарікань, терпів фізичний біль, що ставав усе нестерпнішим. Лише раз на його очах з’явилися сльози, але це були сльози вдячності Всевишньому. «Я зайшла вранці в кімнату, — пригадує пані Люба, — а він лежить на ліжку й плаче. «Не знаю, — каже, — чи то сон був чи видіння, але я побачив довкола дерев’яного хреста, що висить на нашій стіні, дивне сяйво, від якого падали промені, схожі на сонячні. З тих променів до мене простягнулася рука і я почув голос Ісуса Христа: «Прощаються тобі твої гріхи, сину мій». Тепер моя душа нарешті сповнилася спокоєм і благодаттю»...

Малий Юрко не перестає сумувати за татом, який любив його надзвичайною любов’ю приреченої людини. Він майже до останнього дня читав казки, вчив рахувати й виконувати простенькі арифметичні дії. Як би він порадувався, побачивши недавній подарунок Миколая–Чудотворця. У кімнаті біля стіни з’явилася модерна домашня парта — Юрасикові вже восени треба йти в перший клас. А поки що він залюбки гортає ілюстровану дитячу Біблію, накриває кухонний стільчик білим рушником й імітує богослужіння. Знає напам’ять «Отче наш», «Вірую» та інші молитви. «Як виросту, — хвалиться, — то стану або священиком, або монахом. Ще точно не вирішив». У нього справді є всі можливості, як мріяв тато, прожити життя по–іншому — з чистого аркуша й за Божими законами.