Світлана Китова: «На цьому рушнику — мрія сільської жінки». (Фото автора.)
Двадцять років тому в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького відкрили Музей українського рушника. Сьогодні в експозиції цього музею, який його засновниця — професор Світлана Китова — називає полотняним літописом України, на огляд відвідувачів виставлено більше п’ятисот вишитих рушників кінця XIX — початку XX століть. Ще стільки зберігається в запасниках цього унікального музею.
Серед зібраних у цьому музеї рушників — вироби майстринь з середнього Подніпров’я. Найбільше із різних районів самої Черкащини, чимало рушників з Чернігівщини, Кіровоградщини, Полтавщини, є рушники з Дніпропетровщини та Житомирщини.
«Нерідко мене запитують, чим відрізняються рушники одного регіону України від іншого. На мою думку, таке розмежування за географічним принципом недоречне, — ділиться думками з «УМ» професор Китова. — У нас, українців, одна природа на всіх, одна земля й вода, одне сонце та повітря. Й усі ці природні явища традиційно вишивали на рушниках талановиті українські жінки».
У рушниковому орнаменті, запевняє Світлана Андріївна, все те, що нас оточує. І в тематиці та образах немає ніякої відмінності, різниця тільки в техніці вишивки. Для прикладу вона бере в руки старовинний рушник і показує так звану «прив’язку», це коли в кінці рушника чи в його середині майстрині приплітали красиве мереживо. Появу в народному мистецтві саме такої техніки Світлана Андріївна пояснює впливом культури сусідньої Росії. Проте українська давня техніка у вишитих рушниках — це виколювання та вирізування. Перше — це коли в полотні виколюється отвір, а вже після його обшивають, створюючи малюнок. Друге — коли спочатку вишивають, а вже потім беруться за вирізання орнаменту.
Світлана Китова наголошує, що для українських рушників кінця XIX — початку XX століть притаманні червоно–чорні тони. І в мистецтві рушникової вишивки не завжди так, як у пісні співають: «Червоний — то любов, а чорний — то журба». То є поетичне бачення, зазначає вона. Бо чорний у нашого народу не завжди асоціюється з сумом.
«Мені подобається, як про символіку кольорів говорив англійський культуролог Віктор Тернер. У нього білий — це молоко матері, червоний — це кров і сонячне світло, чорний — це благодать рідної землі та її плодючості. Отаке розшифрування символіки в дечому притаманне й нам. А чорний в Україні нерідко асоціюється з чорноземом, — розмірковує Світлана Андріївна. І додає: — На початку минулого століття хімія тільки починала розвиватися, тож із часом від прання на вишитих рушниках нитки чорного кольору втрачали свою яскравість та ставали сірими. Так сірий колір прижився на рушниках, його теж почали вишивати». Але він, наголошує директорка музею, не став замінником чорного у вишивці. Різнобарв’я ж кольору масово «зацвіло» на українському рушнику вже у післявоєнні роки минулого століття. До цього вкраплення різних кольорів на рушниках зустрічалися вкрай рідко.
Світлана Китова каже, що ідея створити на Черкащині музей українського рушника була продиктована душевною необхідністю. Сама вона давно й професійно займається народним мистецтвом, зокрема мистецтвом вишивки та орнаменту. Навіть книгу написала про це під назвою «Полотняний літопис України». Тож їй хотілося, аби неймовірну красу старовинних вишитих рушників, створену руками простих українок, побачило якомога більше людей.
«Скільки років збираю український рушник,— зізнається Світлана Андріївна, — а не перестаю дивуватися та захоплюватися його орнаментами та символікою. Мене це досі вражає. Ось, гляньте, хризма — це монограма імені Христа, котра складається з перших букв його імені А тут теж дуже давній знак — квітучий хрест і дві змійки, символи мудрості, кажуть, це знак Меркурія». За словами пані професора, такі зображення перші християни знаходили ще в римських печерах.
Світлана Андріївна один за одним перебирає музейні рушники і серед полотняних експонатів демонструє масу вишитої символіки, а я ловлю себе на думці, що про все це сучасний пересічний українець навряд чи знає. На одному з рушників професор знаходить цікавий знак, який символізує літери дореформенної абетки — зело та іжицю, відмінені Петром I, але збережені народом у вишивці. На іншому знаходимо ранньохристиянський знак — якір, голову орла над головою змії, що символізує знищення сатани, знамениту сваргу, міфічні образи крокуючих грифонів. Моя співрозмовниця пояснює: такий орнамент належить до візантійського періоду. І водночас не приховує здивування: де сільська жінка з Бубнівської Слобідки Золотоніського району, яка вишила цей рушник, побачила такий малюнок?
На зібраних у музеї рушниках, які пані Світлана й дотепер збирає по людях та купує на базарах, можна побачити козу як символ плодючості, бо «де коза рогами, там жито стогами». Наші жінки навчилися вишивати навіть звук — його символізують зображення пташок, які співають. Власне спів птахів передано через вишиту переривчасту лінію.
На полотняному літописі України, зібраному Світланою Китовою, є не тільки звичні для нашого ока троянди, тюльпани, червона калина, а й лотос. Голкою та ниткою, наголошує пані Світлана, українські майстрині увічнювали ту природу, що була в їхніх серцях та душах. Вона підходить до експонатів і показує мені чотири старовинні рушники. Каже: їх прислала їй із села Любимівка Дніпропетровської області 84–річна жінка. Написала, що побачила книгу «Полотняний літопис України» й попросила зберегти ці реліквії, «бо їх ще мої мама та баба вишивали».
«Тут, погляньте, дуже давня техніка виколювання продемонстрована. Який гарний рушник! Мої голубки, мої баби дорогі! Скільки у цих рушниках ваших душ та сердець», — не приховує захоплення пані Світлана. За її словами, українки традиційно обмінювалися орнаментами, бережно передавали техніку вишивання від матері до дочки, але кожен рушник виходив неповторним, оригінальним, зі своєю душею.
«Я не колекціонер, у мене інша філософія — збираю ці рушники, бо хочу, аби люди їх бачили», — каже Світлана Китова. У Черкаському університеті вона працює з 1986 року, до того трудилася в обласному Будинку народної творчості, займалася збиранням фольклору. Пригадує, як колись у селах Чигиринського району, в Погорільцях та Трушівцях, записувала колядки та розпитувала старожилів, що ж традиційно вишивали на рушниках господині до Нового року. Кажуть, павуків. А на старовинних рушниках, наголошує пані Світлана, й справді зустрічається багато його символів. Виявляється, майстрині вірили, що павук снував їм та їхнім родинам у новому році щасливе життя. Через вишивку жінки передавалися свої мрії та бажання.
Приблизно в кінці XIX століття стало модним вишивати на рушниках ще й картини. «На цьому рушнику — мрія сільської жінки в картинках. Хотілося вийти заміж, ось вінчальні корони зверху, хотілося мати хату, посадити садок, завести корову. Ось дивіться: вгорі дерево, вишите червоними нитками. Це символізує теперішню родину, а вишиті чорним кольором ялинки внизу — це пам’ять про тих родичів, котрі пішли з життя», — розшифровує вишивку Світлана Китова. І бере до рук ще один. Каже, він вишитий 1909 року червоно–чорним кольором у техніці розсипаного хрестика Зінаїдою Василівною (прізвище невідоме) з села Новоселиці Чигиринського району. Символи рушника «розказують» про те, що жінка хворіла, бо ім’я Зіна вишито чорними нитками. На полотні ще й магічні сім фігурок людей, перша з яких зображена з хрестом, друга вишита жовтим кольором, що символізує хворобу. Рушник, пояснює Світлана Андріївна, був вишитий «на здоров’я» цієї жінки.
У часи, коли народ відлучали від церкви, свою любов до Бога люди також висловлювали через вишивку. Тож у рушниках християнські традиції та образи простежуються постійно. На них вишиті лики святих, храми Києво–Печерської лаври, просто літери «В» — вірую, «Б» — Бог, різноманітні символи хреста. В музеї є рідкісний рушник, на якому вишита запалена свічка як символ життя. Світлана Андріївна уточнює: такі зображення рідко зустрічаються.
Серед музейних експонатів вона показує кілька рушників, вишитих черницями в червоних тонах. На них райське дерево з плодами та квітами. Цей малюнок для черниць був традиційним.
«А це ткані рушники, з якими проходив обряд сватання. Як бувало жартували в давнину, мов, ще рушничків не напряла, а вже Івана сподобала, ще рушничок на верстаті, а вже свати в хаті», — Світлана Андріївна підходить до куточка, відведеного тільки для таких рушників. Показує вона й зібрання весільних кролевецьких рушників, вони теж ткані. Каже, цими червоними рушниками молода підперезувалася, коли кликала на весілля. Такі рушники ставали для неї оберегом, ним закривали лоно, захищали майбутнє родини від недобрих очей.
Пані Світлана каже: вишитий рушник для нашого народу — справжній оберіг, до якого ставилися як до святині. Від вишитого рушника завжди йде позитивна енергетика. Цей витвір народного мистецтва вишивався тільки з гарним настроєм, із вірою, надією та любов’ю. І на добро.
«Я коли захворію, то прийду в музей, постою серед цієї полотняної краси і мені легшає. Повірте, це справді допомагає. Старі українські рушники мають неабияку енергетику добра», — запевняє Світлана Андріївна.
На сторінках нашої газети ми вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. >>
Минулого року, презентуючи у Запоріжжі книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», письменниця Оксана Забужко висловила захоплення греблею Дніпрогесу, «довжелезним» проспектом Леніна (який щойно отримав назву Соборний). І зауважила: «Дивно, що у вашому місті немає пам’ятника Шевченку...» >>
Міжнародний скандал, що потихеньку розгорається у Львові, має всі шанси перерости на повноцінне протистояння наукових еліт з українською владою. Річ у тім, що київські чиновники «рекомендували» віддати Польщі цінний архів імені Оссолінських, що зберігається в Науковій бібліотецi імені Василя Стефаника, а польська сторона натомість віддасть Україні архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка. >>
Усі ми прагнемо пізнати навколишнiй світ, їдемо в далекі чужі країни. Але часто забуваємо, що наша земля містить у собі багато нерозгаданих таємниць. Одне з таких таємничих місць розташоване на Черкащині — у серці загадкових трипільських земель. Журналiстка «УМ» відвідала цi трипільськi території й побувала в осередку культурної спадщини тих часів — історико-культурному заповіднику «Трипільська культура». >>
Вони нагадують паралельну реальність або Харків у минулому, гонористо проігнорований сучасністю. Варто звернути з тротуару центральних вулиць трішечки вбік, одразу перед очима з’явиться він — будиночок із дерев’яною верандою, яку догори обплів столітній дикий виноград. >>
Архітектори, члени Українського національного комітету Міжнародної пам’яткоохоронної організації ICOMOS, переконані — через новобудови, які руйнують історично сформований краєвид давнього Львова, місто може бути виключеним зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це питання вже навіть було включено до порядку денного на минулорічній 37–й сесії Комітету Всесвітньої спадщини. >>
