Як довго існує бюро знахідок при «підземці» — не знає ні його старший комірник Тамара Андріївна Колч, ні прес–служба КП «Київський метрополітен». Працівники–старожили теж достеменно про це сказати не можуть, тільки зауважують, що «дуже давно». А про те, що така служба взагалі існує, і розташована вона на станції «Нивки», знає дуже незначна кількість користувачів метро.
Однак щодня з восьмої ранку до восьмої вечора Тамара Андріївна в активній роботі: то їй телефонують — капюшони і шапки шукають, то пані Тамара сама набирає номери з телефонної книжки знайденого мобільного, шукаючи господаря. А все тому, що, «виходячи з вагонів, не забувайте свої речі», очевидно, треба оголошувати щохвилини.
«Загубили системний блок, палас, щелепи...»
Про те, як шукають і знаходять речі у столичній «підземці», старший комірник бюро Тамара Колч розповідає «УМ» на прикладі. «Краще, коли люди, що звертаються, вказують приблизний час і станцію, де забули своє. Приміром, сьогодні жінка загубила капюшон від куртки. Подзвонила в нашу службу, повідомила, що її потяг поїхав близько 11 години на станцію «Академмістечко». Я передала черговим, ті повідомили, що капюшон є, власниця поїхала і забрала. Але проблема в тому, що часто речі забирають пасажири: бачать — торба стоїть, взяв і вийшов з нею. Все від свідомості людини залежить».
Знайдені ж речі, власник яких не «об’явився», потрапляють у бюро після того, як уже пролежали добу на станції, де їх знайшли працівники метрополітену. Їх докладно описують, присвоюють номер, і ці дані записують до журналу. Якщо це гаманець, і в ньому є візитівки, або це телефон — пані Тамара шукає власника, набираючи записані номери. Якщо немає такої можливості — просто чекає господаря. «Був випадок, коли львів’янин загубив гаманець із візитками, я обдзвонила всі номери, — каже Тамара Андріївна. — Коли врешті вийшла на господаря, той прийшов і обурився, що його «продали», розказали всім компаньйонам, який він роззява».
Пані Тамара говорить, що найчастіше пасажири гублять звичайні «робочі речі»: сумочки, одяг — залежно від сезону. Влітку це переважно сонцезахисні окуляри й рушники, у сезон дощів — парасольки, взимку приходить сезон рукавичок і шапок. Однак іноді трапляються й серйозніші знахідки одягу — светри, куртки, взуття. Паспортів у бюро не зберігають. Цей документ, за новою процедурою, одразу передають у міліцію. Якщо паспорт іноземця — працівники метрополітену зв’язуються із посольством і передають туди.
«Однак гублять і таке, що, здавалося б, забути у вагоні важко, — говорить пані Тамара. — От, наприклад, у сейфі вже кілька днів стоїть системний блок, на сейф спирається величезний килим, палас — господарів і досі не знайшли. А якось звернулися з проханням пошукати щелепи. Думала, жарт, але виявилося, роззява їхав від зубного лікаря, щелепи в пакетику віз — і забув. Ті щелепи до нас так і не дійшли, пасажири забрали. І кому треба чужі щелепи?»
Часом речі знаходять ще до того, як власник виявить пропажу. Пані Тамара розповідає, що був випадок, коли знайшли гаманець з особистими контактами власниці, зателефонували, а та: «Справді? Хвилиночку, зараз перевірю сумочку... Справді загубила! Куди їхати?».
Рятівна «жуйка»
Іноді речі падають на рейки. Звідти, згідно з правилами, їх може дістати тільки працівник «підземки», черговий. «Якось восени пасажир зронив обручку. Із перону її видно не було, то він — до чергової: «Я їду у відрядження на два тижні. Знайдіть обручку, будь ласка». Знайшли. Витягали у дивний спосіб. Пристрій зі «щупальцями», яким зазвичай дістають речі з рейок, не міг схопити обручку. То на його кінець причепили гумку, «приліпили» і витягли. Спускатися на рейки, коли ще працює метро, заборонено».
Речі забувають переважно там, де великі транспортні розв’язки, — станції «Житомирська», «Вокзальна», «Шулявська». А «осідають» вони на кінцевих. На «Либідській» після відкриття трьох нових станцій кількість знахідок помітно зменшилася, вони «перемістилися» на Голосієве.
Робота бюро не передбачає винагороди. Із розшуканих власників беруть лише символічну плату — 5 копійок за добу зберігання. На питання, що відбувається з речами, коли господар не «об’явився», пані Тамара відповідає, що через півроку їх утилізують: «Ви ж розумієте, якщо в телефоні сіла батарейка або телефон вимагає введення пін–коду, а за ним ніхто не приходить, — ми нічого не можемо зробити». Гроші ж зберігають недовго — всього 10 днів. Не знаходиться власник — їх передають у касу метрополітену, а гаманець далі зберігають. Проте, за словами комірника, якщо гроші і знаходять, то невеликі суми — зазвичай до 200 гривень.
Пані Тамара говорить, що дуже любить свою роботу. Передусім тому, що майже щодня бачить щасливі обличчя людей. «Одного разу в бюро зателефонувала жінка, — розповідає комірник. — Дзвонить і плаче. Я вже подумала: може, їй не бюро потрібне, а медична допомога... Та жінка забула у вагоні коштовну сукню: вийшла на «Театральній», а сукня поїхала далі. Добре, що від спокуси забрати той пакет урятував зовнішній вигляд пакунка: потертий, старий і скручений, тому чергові його знайшли. Я дзвоню на роботу до тієї жінки, там знову крики, сльози... Ввечері забрала на «Лісовій». Яка вона була щаслива! А якось чоловік забув у метро дипломат, дуже йому потрібен був — папери важливі. Знайшли на «Академмістечку». Я зателефонувала йому, повідомила, де забрати. А ввечері чую — стукає у віконце: троянду за знахідку поклав...»
