Рада пiддячих та сiм няньок,

Проект Закону «Про мови в Українi», розроблений пiддячими кремлiвської Думи, якi чомусь засiдають у регiональнiй радi в Києвi та утримуються за кошти українських платникiв податкiв, як вiдомо всiм, передбачає своєрiдне трактування таких категорiй, як ПРАВО i ОБОВ’ЯЗОК. Цей єзуїтський закон надає росiйськiй мовi право голосно звучати по всiй Українi, а на українську мову покладає обов’язок тихенько мовчати i мовчки помирати.

Отже, тi, що до посинiння заперечують незаперечний факт геноциду українцiв, не лише продовжують цей злочин, а й хочуть його узаконити. Цим законом, вiдверто кажучи, росiйськiй мовi вiдводиться роль убивцi української мови, а отже — й української нацiї. Бо iсторична спiльнiсть людей, яка не має власної мови, не є нацiєю. Тут уже жоден крутiй не заперечить факту геноциду через етноцид.

Посилання владних цинiкiв на 10–ту статтю Конституцiї України можна назвати хамством. Адже саме цi радiвськi пiддячi знеславили Конституцiю, як зґвал­товану дiвку.

Згадуваний проект ще не розглядався в Радi, але вже дiє. У кожного, хто в новорiчнi днi спостерiгав за роботою пiдконтрольного владi телебачення, склалося враження, що прихiд Нового, 2011, року в Українi святкували не українцi, а росiйськi окупанти. На всiх каналах росiйська мова. Навiть українськi золотоголосi дiви пижилися по–росiйськи. Здавалося, що 80 вiдсоткiв населення України, яких поки що вважають українцями, чи то занiміло, чи то в нього вже немає нi власної мови, нi культури, пiснi, танцю тощо. Правда, про iснування української мови нагадали, повiдомляючи про пiдвищення цiн на продукти харчування, комунальнi послуги, всi види палива тощо. До речi, нiмецькi окупанти України всi антинароднi оголошення робили українською мовою. Певно, щоб аборигени краще розумiли свої обов’язки.

Викликає тривогу той факт, що при потураннi, а то й при вiдвертiй пiдтримцi влади активiзувалася дiяльнiсть українофобiв та московських попiв в Українi. І характерно, що нинiшня влада антисемiтiв i русофобiв закономiрно вважає злочинцями, а українофобiв i пропагандистiв росiйського шовiнiзму — рiзновиду расизму — саджає не на лаву пiдсудних, а у владнi крiсла. Бiльше того, серед полiтикiв i владних чиновникiв чимало таких, що цинiчно називають нацистами тих, хто засуджує українофобство i шовiнiзм. За таких обставин виникає запитання, чи можна називати українською владу, яка привласнила собi необмеженi права, а обов’язки поклала на плечi безправних українцiв.

І як це не гiрко, але треба визнати, що незалежнiсть України лише декларативна, зробити її дiйсною поки що нiкому. Нинiшня влада на це неспроможна, бо тi, що при владi, i сольно, i хором спiвають по кремлiвських нотах. Навiть Президент, який привласнив повноважень не менше, нiж у будь–якого самодержця, не може без дозволу Кремля звiльнити з посади мiнiстра найодiознiшу особу — затятого українофоба, дiї якого викликають обурення всiх верств населення України.

А так звана опозицiя нагадує горезвiсних сiм няньок, кожна з яких спiває колискову на свiй лад. За пеленою самохвальства вони не бачать об’єкта опiки, розпорошують суспiльство, через що сприяють утвердженню антинародної, антиукраїнської влади.

Українська дiйснiсть пiдтверджує, що iсторiя повторюється не лише як фарс, а також i в аналогiях. Нинiшня ситуацiя в Українi iдентична тiй, що була напередоднi Колiївщини. Як тодi, так i тепер українцям силою нав’язується чужа мова, спостерiгається зневажливе ставлення до мови, iсторiї, культури, звичаїв українцiв. Як тодi, так i тепер чужоземнi попи поводяться в Українi не як духовнi пастирi, а як члени ордену Меченосцiв на пiдкоренiй територiї. І нiхто не певний, що довготерпимий український народ не воскресить Гонту та Залiзняка. Але провокаторам нової Колiївщини не слiд забувати, що стихiя — явище страшне i небезпечне. Вона жорстока, безжальна, кровожерлива. У нiй не дiють нi закон, нi норми моралi. І саме при нiй той, хто сiє вiтер, пожинає бурю. 

І. ЧІМІТОВ

Мелiтополь, Запорiзька область