Думаю, не помилюся, якщо скажу, що небагато відвідувачів Музею Івана Гончара знають історію цього чоловіка. Так стається, що, давши ім’я визначному явищу, людина з часом перетворюється на символ, нерідко втрачаючи свою індивідуальність. Не забуваючи про громадську діяльність Івана Гончара, у цій статті ми все ж вирішили звернути увагу на його особисте життя, події в якому інколи були стимулом до творчості й створювали саме того Івана Гончара, якого ми всі знаємо.
Походив Іван Гончар із селянської сім’ї, що мешкала у селі Лип’янка (тепер Черкаська область): була вона багата на дітей (восьмеро) й збідніла після революції на статки. Своє дитинство Іван пригадував як «босоноге нужденне», яке проте «промайнуло невловимою казкою... в захопленнях та творчості». Змалку хлопець забавляв себе тим, що ліпив із глини й малював — від цього, в першу чергу, страждали забуті за творчістю гуси й вівці, а також спина малого майстра й те, що нижче, котрим добряче діставалося від батька. У четвертому класі Іван Гончар відзначився на районній художній виставці першим місцем, проте для робочої селянської родини це мало що значило: «Батько гнівався за те, що я весь час рився, мов кріт, у землi та в глинi, i не раз докоряв менi, що я з лiпки не буду їсти хлiба (пiзнiше вiн дуже жалiв за цi слова)», — пригадував пізніше Іван Гончар.
Але хлопцю пощастило. Коли Івану виповнилося 16 років, і вирішувалася його подальша доля, до села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку й зобов’язався допомогти поступити в Київську художньо–індустріальну школу. Можливо, це були найкращі роки в житті Івана: вчився він у самому серці старого Києва й жив на квартирі на вулиці Гоголівській у Максима Коросташа, де інколи зустрічався із музикознавцем Климентієм Квіткою, чоловiком Лесi Українки, та її матір’ю, письменницею Оленою Пчiлкою. Наскільки його полонив Київ у той час, можна здогадатися з пізніших спогадів: «Хто знав Київ 1920–х років, хто хоч раз одкрив душу красі і величі його храмів, яких уже не бачити людям, той, як і я, відчуває в цю мить пекучу досадну хвилю в серці». Ще перед війною Іван Гончар устиг привезти до того Києва на гостини батька та матір: у той час він мав скульптурну майстерню у флігелі біля Свято–Успенського собору, який пізніше був зруйнований.
Війна стала переломним моментом у житті й свідомості Івана Гончара. Пройшовши її стежками аж до Берліна (за що отримав орден Великої Вiтчизняної вiйни II ступеня, медалі «За вiдвагу», «За перемогу над Нiмеччиною»), він на власні очі побачив, як зникає українська народна культура. По закінченні війни йому вдалося попрацювати у Вiденськiй академiї мистецтва, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя. У 1949 році Іван Гончар створив одну з найкращих своїх робіт — мармурову скульптуру молодого Тараса Шевченка, яка зберігається у фондах Третьяковської галереї. Згодом був пам’ятник Максиму Горькому на набережній Ялти і барельєф до 300–річчя Переяславської ради, встановлений під Переяславом–Хмельницьким. «Якби Іван Макарович навіть не створив свій музей, все одно він увійшов би в історію української культури як художник, що показав іншого Шевченка — молодого, завзятого, такого непокірного інтелектуала», — каже Лідія Дубиківська–Кальненко, завідуюча відділом архівів Музею Івана Гончара.
Коли ми згадуємо велику людину, важко оминути її особисте життя. У випадку з Іваном Гончарем, наскільки я зрозуміла, ця тема дуже делікатна. Наталка Поклад пригадує, що в молодого Івана була велика любов: «Його дівчина, яку він любив ще будучи в армії, померла. Це була страшна для нього травма». Мало кому відомо, що Іван Гончар був одружений: після війни, влітку 1946–го, він одружився із дівчиною зі свого села Яриною Костенко, шлюб протривав близько року. Але Іван Макарович, як пригадують його знайомі, не любив про це згадувати. Прекрасна стать його любила: жінки приходили до нього в гості, телефонували, на що, як пригадує Петро Гончар, Іван Макарович інколи сердито реагував. Його близьким другом і супутником життя була Аделя Петрівна Юрченко, хатня робітниця, що прожила в домі Гончара понад 30 років. Прийшла вона до нього через бюро працевлаштування, а залишилася до кінця життя: поховавши Івана у 1993 році, сама витримала ледве півроку. «Вона страшно тужила, — пригадує Наталка Поклад. — Коли він помер, то все причитала: «Іваночку–Іваночку, поклич мене...»
Не маючи формально сім’ї, Іван Гончар подбав про спадкоємця, усиновивши сина свого рідного брата. «Сталося так, що Іван Макарович приїхав у Лип’янку — я народився у тій хаті, що і він, побачив мої малюнки й сказав: «Я тебе заберу в Київ, будеш вчитися малювати», — розповідає Петро Гончар, художник, директор музею Івана Гончара. — Потім, як я приїхав, вони з моїм батьком домовилися, що він мене всиновить — Іван Макарович своїх дітей не мав, а нас було четверо у батька».
У Івана Гончара Петро оселився, коли йому було 12 років — із 1961 по 1971 роки, тоді Гончар уже відкрив свій хатній музей. «Це був період максималізму, романтики, відчуття, що ти в опозиції, навіть більше — причетний до творення історії, — розповідає Петро Іванович. — Але з іншого боку, тоді не йшлося про жоден комфорт, адже в домі були постійні екскурсії, приходило багато людей».
Музей Іван Гончар облаштував у власному домі, який збудував на виділеній Спілкою художників землі, неподалік від Києво–Печерської лаври. Туди помалу й стягував народні багатства, які збирав по селах. Розкіш бути колекціонером давали йому, з одного боку, матеріальні статки, які він отримував за свою роботу скульптора та художника, а з іншого — ощадність й економність: хоч інколи картини чи рушники йому діставалися безплатно, проте бували випадки, коли за окрему річ власник правив великі гроші.
«Чи можна сказати, що Іван Гончар створив перший приватний музей в Україні?», — запитую у Лідії Дубиківської. «Якщо говорити про радянські часи, то так. Це був хатній музей українського народного мистецтва, оснований на приватній збірці. І треба враховувати, коли він це робив. Відомі колекціонери Микола Біляшівський, Данило Щербаківський, Дмитро Яворницький укладали свої збірки на збереженому етнічному ґрунті, а Іван Гончар почав збирати в середині 1950–х років, після того як Україна була поруйнована війною, комуністичним режимом і трьома голодоморами, коли родинні цінності міняли на елементарні продукти».
Свої експедиції Гончар здійснював самотужки. Починав їздити з весни: з Києва — в область, з області — у район, а потім — по селах. Так скрупульозно, як мураха, художник назбирав сім тисяч предметів: ікони, одяг, дерев’яні скульптури, народні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України. На основі зібраного Іван Гончар почав укладати альбом «Україна й українці»: певну місцевість він ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва чи гончарства й красивим каліграфічним почерком робив підписи. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних, з яких на сьогодні надруковані лише три: «Україна й українці. Загальний том», «Україна й українці. Галичина, Буковина», «Україна й Українці: Київщина Лівобережна». На вересень цього року запланований вихід ще кількох томів.
Припускають, що в колекції Гончара є навіть роботи Тараса Шевченка. «Один із жителів села Тарасівка Лисянського району передав йому образ святого Микити із вказівкою на те, що він може належати пензлю молодого Шевченка. Мистецтвознавці не заперечують цю гіпотезу. Ще у нас є образ янгола із маєтку Лизогуба на Чернігівщині: за технікою письма теж можна припустити, що його малював Тарас Шевченко», — ділиться Лідія Дубиківська.
Ще один цінний експонат — дерев’яна фігура Христа Спасителя, яку передав колишній монах знаменитого Медведівського миколаївського чоловічого монастиря, що був на Чигиринщині. За переказами, саме цією фігурою настоятель того монастиря Мелхіседек у 1768 році благословляв гайдамаків на Коліївщину.
Відкритий для людей у 1959 році музей Гончара за кілька років став одним із найвідвідуваніших місць у Києві, де збиралися шістдесятники й куди приходили закордонні гості. Очевидці пригадують, що навіть державні туристичні організації таємно водили до нього іноземців, які, незадоволені рівнем представлення національної культури в офіційних музеях, просили показати їм справжню Україну. З популярністю Гончара як колекціонера почав зростати й тиск на нього. Петро Гончар пригадує, що вже наприкінці 1960–х були перші погрози на адресу Івана Макаровича — нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, а згодом згоріла невеличка майстерня у дворі.
У 1972 році його виключили з партії — з конкретною вимогою передати збірку в державні музеї. Ця подія стала великим ударом для Івана Гончара. Втратити партквиток означало втратити роботу, адже тоді все робилося через держзамовлення, віддати збірку — втратити її назавжди, бо вона була б або похована у фондах, або взагалі знищена. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, — пояснює Петро Гончар. — Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили за валюту продати старожитності. І якби він продав, то це був би привід — торгує за валюту. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном. Він навіть кадебістів переконував. Був прецедент, коли підісланий раніше КДБ Борис Ковгар написав відкритий лист про те, що Івана Гончара не можна переслідувати, бо він справжній комуніст. За цей вчинок Ковгар відсидів 15 років».
Після виключення Гончара з партії навіть дружба з ним могла трактуватися як злочин, повсякчас про це нагадували «чергові» біля його дому. «Хлопці, дивіться на той пагорб, що навпроти моєї садиби. Щоденно там прогулюються двоє–троє молодиків і фіксують, хто до мене приходить», — попереджав Іван Гончар своїх відвідувачів. «Коли почалася ця чорна смуга, він чекав і цінував кожного відвідувача. Я продовжувала до нього ходити, бо була його сусідкою, хоч мені й переказували утриматися від цих візитів. Я його бачила і в хвилини піднесення, і коли він не хотів нікого бачити. Звичайно, у нього були депресивні моменти, бо пережити те, що він пережив, не кожному вдається», — розповідає Наталка Поклад. Поетеса згадує, що з початком перебудови у рядах Компартії Гончар став знову бажаний, але вдруге вступати в цю ріку він уже відмовився.
Іван Гончар прожив 82 роки. Помер він 18 червня 1993 року від білокрів’я у лікарні Феофанії. Похований на Байковому цвинтарі, недалеко від могил Івана Світличного та Івана Миколайчука.
У тому ж році хатній музей Івана Гончара став державним. Петро Гончар пригадує це так: «Якось до Івана Макаровича Микола Жулинський привів Леоніда Кравчука, який після цих відвідин дав розпорядження меру Києва Леоніду Косаківському, щоб той створив музей. Але перед тим велику підтримку Івану Макаровичу організував Борис Олійник і його «Український Фонд Культури»: сприяв його висуненню на лауреата Шевченківської премії, добився звання Народного художника України, організував персональну виставку, також збирали кошти на будівлю музею біля хати, але вони згоріли через інфляцію». До слова, у 2009 році Музей Івана Гончара отримав статус Національного.
Зараз у колись багатій на експонати хаті Івана Гончара нічого не залишилося — все перейшло у музейну будівлю. Петро Гончар каже, що спочатку вони думали влаштувати там меморіальний музей, але вирішили не розпорошувати колекцію.
Проте меморіально–етнографічну експозицію найближчим часом відкриють у рідній хаті Івана Гончара у Лип’янці — урочистості заплановані на 4 лютого.
Загалом, увесь рік у музеї пройде під знаком Івана Гончара: відбудеться шість тематичних виставок — «Шевченкіана в колекціях Музею Івана Гончара» — до дня народження Шевченка, «Квіти в народному мистецтві» — до Великодня, «Київське Полісся у збірці Івана Гончара», до Дня Перемоги підготують експозицію «Іван Гончар шляхами війни», також будуть виставки «Образ української дитини у народному мистецтві» та «Українське весілля». Заплановано також пересувну експозицію регіонами України, що стартує у березні.
Видання, присвячені Івану Гончару:
«Іван Гончар. Спогади про І.М. Гончара», «Майстер. Або терни й лаври Івана Гончара».
Цього року готується до друку книга «Іван Гончар: а в моїй хаті своя свята правда», автор — Лідія Дубиківська–Кальненко.
Сьогодні, у його день народження, о 19.00 відбудеться ювілейний вечір у Будинку вчителя: «Ніякого указу про відзначення ювілею Івана Гончара на державному рівні немає, тому ми вшановуємо його пам’ять на рівні нашого музею, — каже Петро Гончар. — На вечорі читатимуть уривки з його щоденників, виступатимуть чоловіча хорова капела імені Ревуцького, «Київська Камерата», «Дайбоже», «Хореа Козацька», «Гуляйгород», «Божичі», гурт музею Івана Гончара, Ніна Матвієнко. 28 січня о 17.00 ми відкриваємо біографічно–творчу виставку «Іван Гончар. Жити й творити для народу».
— Іван Гончар — скульптор, нащадок гайдамацького руху, який був сповнений молодечого духу. У той час його дім–музей став осередком пробудження національної свідомості українців із різних земель: Донбасу, Карпат, Волині, Поділля, Полісся. Мені, як і багатьом тодішнім сучасникам, довелося гуртуватися в домі Івана Макаровича. Познайомилися ми через гурт «Гомін», на схилах Дніпра. Гурт заходив до нього в дім — там лунали слова класиків української літератури, починаючи від Івана Вишенського та Самійла Величка й закінчуючи моїм побратимом по літстудії університету Василем Симоненком. Це був чудовий, незабутній час.
— Серед усього позитиву, що давав дім Івана Макаровича, траплялися й прикрі випадки. Так, ми знали, що до нього в коло знайомих затесувалися провокатори, збирачі інформації: були навіть такі, що приносили продукти, допомагали, хотіли, так би мовити, задобрити. Іван Макарович про це здогадувався. Був також такий Михайло Волошин, який просто обікрав Івана Гончара: отакі патріоти, вуса до колін... Іван Макарович навіть казав, що під час відвідування колядницьких гуртів пропадали картини. Я навіть записала у своєму щоденнику: «Іван Макарович бідкався: «Все, не пущу нікого до музею!». Шкода було, звичайно: він же ці експонати з таким трудом діставав.
— У середині 1960–х років з Іваном Макаровичем був такий випадок — на Вінниччині його затримала міліція. У Радянському Союзі це був період боротьби зі шпигунством, і от одна вчителька, наслухавшись тої пропаганди, подзвонила в міліцію й доповіла: «Тут по селу ходить підозрілого вигляду чоловік у вишиванці й питає про українські старожитності». Міліція приїхала відразу й забрала Івана Макаровича у відділок, де він просидів три дні. Не допомогло ні посвідчення члена Спілки художників УРСР, ні Спілки художників СРСР, ні члена правління Товариства охорони пам’яток історії та культури, аж поки він не сказав, що особисто знайомий із Хрущовим, і почав вимагати телефонний апарат, щоб подзвонити йому. Аж тільки тоді його відпустили.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
