Шість днів у полоні снігу

«Чекати — не страшно»

А от на території колишнього Союзу безкоштовного порятунку немає, зауважують вони. На Кавказі рятувальний вертоліт якщо й прилетить, то мусиш заплатити за це величезну суму. Тож і вийшло врешті, що найбільшою пригодою для хлопців став саме спуск вертольотом — от такого раніше справді не було!

Українські альпіністи, які привернули до себе таку увагу, — Дмитро Нечипоренко, Володимир Рошко та Микола Шинко — із Сум. Отож після щасливого повернення додому домовилася з хлопцями про зустріч...

— За скільки ви планували зійти на Монблан? — цікавлюся у хлопців.

Микола: — Це сходження для нас було акліматизаційним. Така собі розвідка. Бо далі планували йти на ГрандЖорас, одну з шести проблемних гір Альп. Тож хотілося подивитися, прицінитися. Знали, що зараз не сезон, але майже до кінця грудня снігу не було, сонце. І ми полізли...

Дмитро: — Влітку там повертаються і за день. Ми навіть думали, якщо ситуація буде сприятлива, зразу підемо і на ГрандЖорас.

— Коли зрозуміли, що гори вас «упіймали», які варіанти виходу розглядали?

М.: — Годині о другій ночі вже був сильний вітер, снігопад. А ми поки йшли, відчули, що схили — лавинонебезпечні. Тому вирішили день перечекати, поки вляжеться сніг.

Володимир: — А воно «зарядило». Іноді видно — он місто під горою, вогні, а не дістанеш. У нас друзі–кияни внизу були, ми зв’язалися по рації, пояснили ситуацію.

Д.: — У горах різна погода може бути й за кілометр. Запитали їх, куди краще йти. Вони зв’язалися з рятувальниками, й ті запропонували нас забрати. Ми згодилися: який сенс ризикувати, якщо є така можливість?

— На скільки вам вистачило харчів?

Д.: — Пакети з пюре ми й назад принесли. Економили газ, тому нічого не варили. Все їли сухим і по трішки.

В.: — Навіть три цукерочки назад принесли. Хоча весь припас можна було й за вечір з’їсти. Але під час сходжень узагалі їси дуже мало. Вранці чай попив. Потім робота на стіні — не до їжі. А вже ввечері в наметі, в теплі поїси. І так тиждень витримуєш. Худнеш, звичайно. Навіть жарт є: який чай для схуднення купити? — купуй будьякий і йди в гори.

М.: — Якогось дня ми з’їли два печива й три цукерки. Звичайно, коли вниз почали йти, відчувалося, що вже виснажені. Але запаси організму є.

— Ви казали, що були й гірші ситуації. Які?

В.: — Кожна ситуація унікальна. Найважче — долати рельєф: гребні, висоту...

Д.: — Чи каменепад. Одна секунда, але це відчуття: попаде чи ні?

М.: — Було страшніше. А чекати не страшно. Досвід є, залягли, як жаби, та й усе.

— Раніше вже сходили разом?

Д.: — Усі втрьох — ні, але добре знаємо один одного.

— Про що говорили в ті дні?

М.: — Та говорити й не хотілося.

Д.: — Тут під Сумами можеш у наметі й до ранку проговорити, а там серйозних тем не було.

— Замкнений простір, напруження... Не дратували одне одного?

В.: — Треба конторолювати себе, не давати волі емоціям. Не втрачати почуття гумору.

— Отже, в космос вас разом можна посилати?

Д.: — У космос не треба. Туди вертольоти не долітають.

Головне — витримав намет

— Чи приходила думка про погане? Всетаки гори...

Д.: — Знаєте, і в місті стовідсотково не можеш бути впевненим, перейдеш дорогу чи ні. Там, звісно, ризику більше. Але в нас було достатньо досвіду й оптимізму.

В.: — У горах завжди треба сподіватися на краще, але готуватися до гіршого.

М.: — Для нас найгіршим було б, якби луснув намет.

Д.: — Шквальний вітер міг його порвати. Він іноді просто лягав. А ще мороз! Коли намет засипало снігом, ми по черзі виходили його відкопувати. Руки­ноги відразу прихоплювало. Всередині хоч вітер не так відчуваєш. Якби розірвало... Спасибі, Миколин намет витримав.

В.: — А нам узагалі не радили його брати, — недалеко, мов­ляв. Але реально оцінили маршрут і все взяли.

— У таких ситуаціях бувають думки, що он чогось там не встиг зробити, про щось шкодуєш?

Д.: — З життям ніхто не прощався. Хоча... З Богом спілкувався частіше, ніж удома.

М.: — У нас просто дуже хороша школа альпінізму, тому ми вірили в краще.

В.: — У Європі до альпінізму інший підхід. У нас школа вимагає поетапного досвіду. Ідеш на третю — середню — категорію, то мусиш скласти маршрутний лист, захистити його. Перші сходження — лише з інструктором. А там будьяка людина начиталася книжок чи фільм зі Сталлоне подивилася, купила черевики, рюкзачок і пішла. Навіть є методики, коли йдуть практично без вантажу чи навіть без мотузки. У них це типу круто: розрахунок лише на себе, максимальна концентрація. Але ризик великий, тому й травматизм великий. Якщо хочеш жити довго й довго ходити в гори, то наша школа найліпша.

— А як удалося уникнути обморожень?

Д.: — Тільки почув оніміння пальців, — розтирай, хоч і кілька разів на день. Звичайно, знімати черевики довго й важко, але потрібно не лінуватися і весь час боротися за себе.

«Героями себе не відчували»

— Коли вирішили спускатися самі, чи впевнені були, що вистачить сил?

Д.: — Ми постійно зважували ситуацію, обговорювали, що робити. На спуск зважилися не від безвиході. Могли ще чекати, але вирішили рухатися. Тим більше погода дала «вікно», на шостий день побачили над собою чисте небо. Зв’язалися з друзями, вони кажуть, хто знає, чи рятувальники зможуть прилетіти: хмарність, турбулентність. Вони ж одного разу буквально за кілометр від нас змушені були розвернутися.

М.: — Діма вже був у тих горах, за іншим маршрутом. Пам’ятає, де були хижки. За два дні ми б до них дійшли. А там газ, продукти.

В.: — Розуміли: випав новий сніг, є ризик сходу лавини. Це в мультиках показують, що хтось закричав і лавина пішла. Люди провокують лавину інакше — підрізаючи схил. Тобто коли йдеш із гори, маєш іти чітко вниз, лінією падіння води. Якщо підеш навскоси, спровокуєш лавину. Ми йшли, притискаючись до скель, втоптували сніг, щоб просуватися далі. Звичайно, й страшно, й фізично важко. Години за три просунулися дуже мало. І тут прилетів вертоліт... Рятувальна операція — посадка до вертольоту та переліт — зайняла 15 хвилин. Якби йшли самі, спускалися б три дні.

— Як зустріли внизу?

Д.: — Рятувальники нам відразу дали чаю. Дивувалися, що ми не їдемо до лікарні, як там заведено. Французькі репортери вже чекали... Ми дуже вдячні за підтримку Аньєз Дюкроз, консультанту з офісу туризму в Шамоні, в минулому теж альпіністці. Познайомилися з нею за день до сходження. Вона добре говорить російською. Коли дізналася, що з нами сталося, виявила ініціативу, весь час спілкувалася з рятувальниками.

— Рідні не просять більше не йти?

Д.: — Та це постійно...

М.: — Кажуть, може, танцями б зайнявся....

— Дехто вважає, що альпінізм — надто дороге й ризиковане задоволення, і тільки ненормальні можуть ним займатися. Що б ви відповіли таким?

Д.: — Що вони мають рацію.

М.: — Але не тільки хлібом єдиним живе людина...

— То що ж змушує знову йти?

В.: — Ну а що, жити ось у Сумах? Йдеш за стандартною схемою: школа— університет— робота з восьми до п’яти, відпустка раз на рік... Болото! Людина перестає розвиватися. А йдеш у гори — інше ставлення до життя, люди відкриті, привітні. Розвиваєшся й фізично, й духовно. Повертаєшся в місто і вже на цю рутину дивишся інакше — простіше.

Д.: — Спочатку просто подобаються гори. Потім сходження, отримуєш елементарний досвід, далі — складніший. Так — по зростаючій. І межі немає. Ну, певно ж, є й адреналінова залежність.

М.: — А скільки країн ми бачимо! Ось лише за цю поїздку — сім. За один день проїхали машиною три столиці — Будапешт, Відень, Берн...

* * *

Після розмови ми вийшли на вулицю фотографуватися й хлопці побачили рекламний щит: «Захворів? Сиди вдома». Засміялися: це не про них! Але на тому тлі й знялися.

А коли писалися ці рядки, Володя Шинко вже був на Кавказі — поїхав «по нову порцію» гір.