Від громадян, які намагаються скористатися правом на вільні зібрання, міліція усе частіше відгороджується металевими щитами.
За неповний рік діянь нової влади став недоречним відомий колись вислів «наша міліція нас береже». Нинішня міліція все більше і нахабніше лякає і жахає українців, на податки яких, власне, й існує. І саме Дніпропетровщина чимдалі тут стає ілюстрацією все яскравішою.
Ще не стерся з пам’яті трагічний інцидент у селі Старовишневецькому Синельниківського району, де направлений під час місцевих виборів 31 жовтня для охорони бюлетенів на дільниці співробітник міліції з райцентру застрелив одного підлітка, а іншого поранив. Обласна міліція переконувала: міліціонер застосував зброю правомірно і спиртного не вживав ані краплини. Проте шило у мішку сховати не вдалося, тож полетіли голови всієї міліцейської верхівки у Синельниківському районі та експерта, який «не побачив» ані краплини спиртного у крові міліціонера, що лика не в’язав, коли застрелив школяра. Але за дезінформацію з обласної міліції дотепер не відповів ніхто.
Невдовзі інший інцидент, уже на Криворіжжі, сколихнув усю Дніпропетровщину. Цього разу двоє підлітків iз села Родіонівка нібито повісилися поруч один з одним. Та у селі жодна людина у це не вірить, як і в навчальних закладах, де хлопці навчалися. Підлітки спіймалися на банальній крадіжці, а після спілкування з оперативниками неподалік від Криворізького райвідділу накинули петлі на свої шиї. Згідно з офіційними повідомленнями обласного УМВС, це сталося через кілька годин після допиту. Насправді ж це сталося відразу.
Зовсім «свіжий» приклад — затримання активіста «Тризуба», лікаря з Дніпродзержинська Ростислава Винара, якого доставили до Дніпропетровська з рідного Прикарпаття, затримавши без будь–яких підстав на п’ять діб. Зрештою, співробітники міліції похапцем придумали оригінальну «підставу» — начебто лікар–інтелігент потрапив під підозру у... вбивстві відомого дніпропетровського бізнесмена В’ячеслава Брагінського, яке дотепер не розкрите.
Імена «героїв», які ламають іменем держави людські долі, зазвичай залишаються за кадром — вони продовжують працювати, немов нічого й не сталося. Навіть у таких вражаючих випадках, коли співробітники міліції разом iз прокурорами та суддями одного за одним відправляли за ґрати ні в чому не винних людей, яким навісили вбивства «пологівського маніяка» Сергія Ткача. Особливо вражає доля семикласника Якова Поповича, що дістав 16 років позбавлення волі, начебто за вбивство своєї дев’ятирічної племінниці. І навіть після того, як Ткач про цей свій злочин розповів, хлопця протримали в ув’язненні ще довгих п’ять років. Але країна чує тільки про переслідування колишніх урядовців, а щодо розкриття резонансних справ — віз і нині там.
Тож не дивно, що, за даними соцопитування КМІС, наприкінці 2010 року 45,7 відсотка респондентів саме міліцію поставили на перше місце серед порушників прав громадян. Опитування, проведене Харківською правозахисною групою разом iз Харківським інститутом соцдосліджень МВС, показало картину ще жахливішу: жертвами тортур та жорстокого поводження міліції у 2010 році стали 790 тисяч (!) українців, тобто, на 186 тисяч більше, аніж у році попередньому. Іншими словами, на кожного співробітника МВС припадає 2,5 постраждалих від міліцейських рук громадян.
Навряд заява міністра Анатолія Могильова про те, що чисельний склад його відомства потрібно скоротити на 200 тисяч чоловік, змінить ситуацію. Як зазначив один із народних депутатів, «за 20 років незалежності українська міліція не стала бачити вільну особу у кожному громадянині, продовжує переважати презумпція винності кожного, ким би він не був». За словами адвоката Тетяни Монтян, люди у мундирах не знають основ кримінально–процесуального права, вони не вміють скласти адмінпротокол, не уявляють, як повинні поводитися при затриманні. Але всю цю публіку платник податків, тобто кожен iз нас, чомусь повинен утримувати.
Тож коли у бюджеті–2011 передбачено удвічі збільшити видатки на утримання прокуратури та суттєво підвищити фінансування міліції, а армія при цьому, що називається, залишається з носом, можна зробити висновок про націленість влади на боротьбу з ворогом внутрішнім, тобто з власним народом. Невже українцям справді відводять роль «гарматного м’яса»? Дуже не хотілося б, щоб це питання сприймалося, як риторичне...
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
