Коли перед поїздкою до Словаччини казала знайомим, що їду на конференцію з питань діяльності хоспісів, 90 відсотків запитали: «А що це таке?». Поняття паліативної, зокрема хоспісної, допомоги — окремого напряму медицини — з’явилося порівняно недавно. Офіційно Всесвітня організація охорони здоров’я запровадила його у 1982 році. Хоча перші приклади її зустрічаються ще у сімдесятих роках XIX століття.

На жаль, людство задовго йде до розуміння нібито елементарного: людина до самої смерті залишається людиною і має жити до останньої межі, не втрачаючи гідності. Так, у давні часи старим не давали їсти, аби прискорити смерть і позбутися зайвого рота. Відносили їх за поселення, щоб вони там зустрічали свій кінець, бо вже були ні на що не здатні. Час змінився. Але чи змінилися ми?

За статистикою, на 50 мешканців України нині припадає одна людина з раковою хворобою. Щорічно кожен п’ятий житель села помирає від онкологічного захворювання у страшних муках. Загалом від цієї хвороби помирають щороку майже 100 тисяч людей, щодня — 260. При цьому, кажуть фахівці, більшість пацієнтів із обмеженим прогнозом життя кинуті в Україні напризволяще. «Навіть лікарі часом говорять: помирає людина, то й помирає, — розповідають самі медики учасники поїздки до Словаччини й Австрії, організованої Асоціацією паліативної допомоги. — Суспільство не усвідомлює необхідності такої діяльності». Чи не тому паліативна допомога в Україні сьогодні — швидше бажане, ніж дійсне?

Сьогодні в обласному центрі поховають колишнього голову облдержадміністрації Анатолія Кукобу, котрого земляки більше знають як багаторічного мера Полтави. А в передостанній день минулого року полтавці попрощалися з колишнім «губернатором» Миколою Залудяком. Обоє, без сумніву, були знаковими для краю керівниками й особистостями. Кожному з них свою булаву, а заодно й ношу величезної відповідальності довелося нести в найтяжчу для економіки та добробуту земляків «епоху перемін». Вийшовши з «шинелі» компартійної номенклатури (горбачовська перебудова застала Миколу Залудяка першим секретарем Кременчуцького міськкому партії, Анатолія Кукобу — другим секретарем такого ж міськкому в Полтаві), вони зуміли «вписатися» у нові реалії життя.