Замаринуйте аристократа — вистачить надовго

      Так ось чого, виявляється, не вистачало нашим драматургам, які так тяжко ремствують iз приводу того, що український театр їх вперто і нахабно ігнорує, — активності й здорового напору! Роздути щоки й писати у шухляду — це може кожен. А от правильно подати свою ідею,  переконати режисера у тому, що той зробить грандіозну помилку, коли не поставить саме цю п'єсу, — одиниці. Серед таких виняткових —  драматург Ірена Коваль, яка в Україні об'явилася не так давно, але вже встигла зробити два результативних кидка у репертуарний кошик Молодого театру. Перший влучний кидок датовано 2001 роком, коли Станіслав Мойсеєв поставив п'єсу пані Коваль «Лев і Левиця», запросивши на головні ролі Богдана Ступку та Поліну Лазову. Вдруге дипломований літературознавець (закінчила Університет штату Коннектікут та «Сорбонну»)  Ірена Коваль нагадала театральній громаді Києва днями. Цього разу Станіслав Мойсєєв поставив  п'єсу пані Коваль «Маринований аристократ». Чорну абсурдистську комедію, що отримала жанрове визначення «спільне українсько-британське fantasy», Ірена Коваль написала спеціально для Олексія Вертинського, надзвичайно талановитого  прем'єра Молодого театру.

      «Мене цікавить, як вихідець iз соціалізму перетравлює концепцію капіталізму», — так змалювала свій черговий драматургічний задум пані Коваль. І зізналася, що у цій п'єсі, де зіштовхуються спонтанність і консерватизм, абсурд і трагедія, відбувається трансформація в іншу свідомість, багато з її особистого життя. А сам сюжет дуже схожий на типову заробітчанську історію. Актор (О. Вертинський) мріє зіграти в театрі Мазепу, але коли вітер гуляє в кишені, мріями доводиться поступитися заради банального матеріального мінімуму. Він їде до Старого світу й наймається працювати до  напівбожевільного літнього подружжя ( Валерій Легін, Вікторія Авдєєнко). Виносити горщики та варити для них вівсянку — це ще півбіди. На старих іноді находить, і вони вимагають, аби Актор, який мріяв про роль Мазепи, грав перед ними неіснуючу доньку Кларису або якогось цуцика. Втім Актор також не дрімає і як може привносить у цю розбещено-божевільну сімейку свою культуру, свої мрії. Він жене самогон і режисує свій простір і своє оточення. Стару він змушує відчути себе геніальною спокусницею, перед якою чоловіки падають штабелями. Старого переконує, що той нічим не гірший за великого Мазепу — ось візьміть, діду, шаблю, ну спробуйте... Здавалося б, на такого домашнього робітника, який, окрім своїх прямих обов'язків, безкоштовно піклується й про їхнє дозвілля, манірна парочка молитися повинна... Але з вдячності й аби чого не вийшло, вони просто відтяли нещасному Акторові голову, яку той, у кращих традиціях театру абсурду, потім носив перед собою на руках. Далі гірше — Актора поклали у прозорий саркофаг, і дружина Ніночка (Ірма Вітовська), переодягнувшись у Мерилін Монро, затягуючись дамською цигаркою, багатозначно виголосила, що винен у всьому цьому він сам. Отакі вони жінки. Спершу кажуть, що їм потрібен реальний чоловік з реальною зарплатою, що кращий той мужчина,  хто їсть ікру з примхи, а не вівсянку з принципу, а потім так підло і безпардонно  «кидають»...

      Найяскравіше  враження від «Маринованого аристократа» — це, безумовно, прекрасна, блискуча акторська гра. Навіть важко когось виділити, попри те, що пані Коваль свого «Аристократа» писала адресно, персонально для Олексія Вертинського. Він був, як завжди, на вершині майстерності. Поряд з ним на цій же вершині протягом усієї вистави вистачало місця для  Валерія Легіна, Вікторії Авдєєнко, яку театрал зі стажем пам'ятає ще по роботі в Експериментальному театрі Валерія Більченка, Ірми Вітовської, якій у цій виставі довелося зробити кілька зовсім різних сценічних образів. А от щодо абсурду як жанру цього спектаклю й особливо фіналу вистави питань таки багатенько. Ми люди сучасні, «Чекаючи на Годо» та «Голомозу співачку» читали й абсурд поважаємо. Але в «Маринованому аристократі» чомусь дуже хотілося якогось логічнішого, людянішого фіналу. Зрештою, Актор, який так любив свою професію, дружину, країну, братів Кличко й княгиню Ольгу, такого безславного шляху в потойбічний світ не заслужив. Хоча, з іншого боку, це і є абсурд: не заслужив, але отримав...

      P. S. До слова, наступна, вже сьома за сезон, прем'єра в Молодому театрі обіцяє бути значно реальнішою. Євген Курман репетирує «Старшого сина» Вампілова й обіцяє встигнути з прем'єрою до червня. Пригадуєте фільм з Караченцовим та Леоновим  у головних ролях? Ніякого абсурду, все дуже реально. Можна сподіватися, що у такому ж душевному руслі буде витримана й однойменна вистава у Молодому театрі, який, за словами Станіслава Мойсєєва, вирішив повернути в український театральний контекст Вампілова.