«Казахстан уже не вирвеш із серця»

Хоч і народився Євген Золотарьов у селищі цукровиробників Халтуріному, дитинство видалося несолодким. Батько, шофер за фахом, загинув на фронті ще на початку війни. Мати, різноробоча бурякорадгоспу, залишилася одна з трьома синами, серед яких Женя був середульшим. Тож дитячі роки вкарбувалися у пам’ять передовсім злиднями та вчинками типової «безбатьківщини», що лише додавали клопотів неньці. Щоправда, згодом ті витівки «компенсувалися» потягом до знань і паростками лідерських якостей, завдяки яким став комсомольським активістом ще зі школи. Після закінчення сільгоспінституту і двох років роботи за фахом на рідній Полтавщині у березні 1961 року поїхав на казахстанську цілину. Спершу працював у Акмолінській області головним зоотехніком радгоспу «Подлєсний», а вже з грудня — директором радгоспу «Андріївський».

Зрештою, за 31 рік безперервної роботи в Казахстані не оминув практично жодного щабля партійно–господарської «номенклатурної» драбини районного та обласного рівнів, «дослужившись» до посад першого секретаря Актюбінського обкому партії та голови облради зі статусом фактичного «хазяїна» потужного промислового регіону. В 1992 році повернувся на Полтавщину. А через 4 роки знову відбув до столиці Казахстану вже як керівник торговельно–економічної місії у складі посольства України. Після закінчення дипломатичної служби став генеральним директором асоціації «Полтавацукор», яку очолює й зараз, напередодні свого 75–річчя. Однак ту першу керівну булаву директора радгоспу вручили йому в 25–річному віці. А очолюваний радгосп лише орної землі мав більше 31 тисячі гектарів — за українськими мірками це фактично піврайону. Чи не страшно було майже зі студентської лави «занурюватися» в такі масштаби робіт? І чи справді добровільно їхав на цілину?

«Точка» на карті Карлагу

— А чого мені було боятися? — розмірковує Євген Михайлович. — Діло ж знав, освіту мав непогану, з людьми знаходив спільну мову. Навпаки, хотілося випробувати себе. Їхав тоді у складі українського загону молодих спеціалістів. Проводжали нас найтепліше спочатку в Києві, а потім у Москві. От тільки у московському ЦУМі замість шапки, унтів і теплої білизни купив габардиновий плащ та імпортні черевики, про що пізніше в буранному Акмолінську (згодом він став Цілиноградом, потім — Акмолою, зрештою, Астаною — столицею Казахстану) пошкодував. Вирушали ж ми з піснею «Здравствуй, земля целинная», комсомольськими путівками і молодечим завзяттям. Час тоді був такий.

— А чи зустрічали там «забайкальських комсомольців», тобто вчорашніх «зеків»? Адже започатковував цілинну епопею відомий пленум ЦК КПРС 1954 року, коли після смерті Сталіна, на думку окремих істориків, треба було десь «прилаштувати» робочі руки тих, хто повертався з таборів.

— До нас у радгосп ніхто з них не приїжджав — своїх репресованих вистачало... Адже територія Північного Казахстану входила до сумнозвісного Карлагу, з місцями так званих «поселень» для представників «неблагонадійних» народів. До речі, саме в Акмолінській області був «головний табір «Алжір», себто «Акмолiнскiй лагєрь жон iзменнiков Родiни». Тамтешні села називали «точками», що мали свої номери і підпорядковувалися комендатурам. У мене як у директора радгоспу був заступник — старший лейтенант КДБ, який фактично виконував функції коменданта. Без його дозволу жоден «поселенець», із дітьми включно, навіть у лікарню до райцентру поїхати не міг. Таких працівників у нашому радгоспі налічувалося відсотків 70. Цю систему ліквідували тільки в 62–му чи 63 році. До речі, «поселенців» наших називали німцями і поляками. Перших переселили сюди переважно з Поволжя. А от поляки... Всі вони були вихідцями з Хмельницької, Вінницької та Житомирської областей, мали нібито польські прізвища. Та польської мови практично ніхто з них не знав і не чув. Говорили українською й усвідомлювали себе українцями. Казахів же в тому радгоспі, яким довірили керувати, взагалі не було.

— Тож і призвичаюватися до їхніх традицій, особливостей національної кухні не довелося?

— Робив це вже пізніше, на інших посадах. Одразу ж після приїзду, доки не мав свого житла, поселився в хазяйки–українки, яка і «наші» борщі, й вареники та галушки готувала. Невдовзі одружився також з українкою — уро­дженкою Недригайлівського району Сумської області Анею Дужак, яка працювала там лікарем. Зрештою, землі нинішнього Казахстану наші співвітчизники почали освоювати ще з часів столипінської реформи. Такі назви сіл, як Полтавка, Семенівка, Попівка, говорили самі за себе. Як і створені вже в наш час радгоспи «Харківський», «Полтавський», «Київський», «Одеський» та інші.

Робили ставку на трактор і плуг

— Освоєння таких величезних площ — приклад екстенсивного господарювання на землі. Чи виправданим воно було з огляду на те, що деякі фахівці стверджували: достатньо в усьому Союзі підняти врожайність на один центнер з гектара — одержимо той же вал зернових і без цілини?

— І зараз переконаний у правильності обраного тоді курсу. Адже «добавити» оті центнери зерна, скажімо, в Україні можна було тільки за рахунок нової техніки, внесення добрив, подальшої «хімізації» агровиробництва, тобто ще більших затрат. Де взяти такі резерви у зруйнованій війною країні? Натомість у Казахстані робили ставку на трактор і плуг — добривами тамтешні віковічні перелоги почали «годувати» вже зовсім недавно. Тож саме цілинний хлібний «доважок» виходив найдешевшим. Не кажучи вже про безцінний досвід боротьби, приміром, із руйнівними для верхнього, найродючішого, шару ґрунту пиловими бурями. Нагадаю, що саме на цілині зусиллями таких подвижників хліборобської науки і практики, як Олександр Бараєв, Федір Моргун та інші, уперше в Союзі почали масово застосовувати «безвідвалку» — ґрунтозахисну систему обробітку землі, при якій замість плуга використовують плоскоріз.

— Чи набагато більше, ніж в Україні, заробляли там директор радгоспу, механізатор?

— Зарплати на цілині були невисокими і майже не відрізнялися від «українських». Певний «плюс» у Північному Казахстані давала хіба що 15–відсоткова надбавка–коефіцієнт. У жнива комбайнери та водії могли заробити більше завдяки неспівмірним площам і обсягам вирощеного. Зерна ж там збирали стільки, що воно лежало скрізь — на полях, уздовж доріг...

— Хоча врожайність виходила зовсім не рекордною.

— Не забувайте, що українські показники забезпечує, в основному, озимина — в Казахстані ж сіють ярі культури. Тож і зараз там нормальним ужинком пшениці вважають 12—14 центнерів iз гектара, раніше в середньому збирали по 8—9. А коли в 1972 році ми по Цілиноградському району одержали 18–центнерий урожай, мені як першому секретареві райкому партії присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці.

Харків’ян і москвичів помирив... ящик горілки

— Кажуть, сам Суслов, якого тоді вважали другою людиною в партії, хотів «відібрати» у вас Золоту зірку...

— Коли він ознайомився з поданням на присвоєння тих найвищих звань шістьом представникам Цілиноградської області, одразу зателефонував першому секретареві нашого обкому Миколі Юхимовичу Кручині й запитав його, де він працює — в Україні чи в Казахстані? Адже четверо претендентів були українцями... Відстояв мене тоді все той же Кручина.

— Як боролися на цілині з крадіжками та пияцтвом?

— Серйозних крадіжок у нашому господарстві не пам’ятаю. Пияцтву ж, як раніше казали, бій давали, в основному, під час збирання врожаю, коли до нас приїжджали десятки комбайнерів і шоферів переважно з Росії та України. У жнива на цілині фактично вводили «сухий закон». Правда, одного разу мені як директору радгоспу довелося стати першим його... порушником. До місця «гарячого» конфлікту на якомусь побутовому ґрунті між московськими і харківськими комбайнерами викликали по рації. Приїхав туди й побачив: зовсім не дитяча бійка між трьома десятками дужих чоловіків уже в розпалі. А значить, одні лиш заклики до здорового глузду — марні. То що ж робити? Викликати міліцію, військових? Тоді жнива взагалі «провалимо»... Мерщій поїхав до знайомого голови райспоживспілки й таки випросив у нього ящик горілки. З таким «гостинцем» без проблем посадив усіх «кулачних бійців» за стіл, запропонував тост за релігійне свято. Мені налили повний гранчак. Довелося випити до дна і закусити солоним огірком під схвальні вигуки: «Ура! Наша людина». А далі почалося братання між забіяками... Наступного дня всі були в загінках і дякували мені за те, що погасив конфлікт без будь–яких репресій.

Зробленого Хрущовим не перекреслять навіть його помилки

— Під час роботи в Казахстані ви неодноразово спілкувалися майже з усіма керівниками Союзу, починаючи від Хрущова. Хто з них справив на вас найбільше враження?

— З Микити Сергійовича, мабуть, треба починати не лише за хронологією. Як на мене, він був одним із наймудріших керівників нашої спільної держави. І навіть серйозні помилки ніколи не перекреслять ні того ж освоєння цілини, ні підкорення космосу під його безпосереднім керівництвом. До нас на цілину Хрущов приїжджав тоді по два рази на рік. Причому, якщо, скажімо, Брежнєв у аграрних питаннях майже повністю покладався на своїх радників, то Хрущов дуже любив село, його людей, тож у їхні проблеми, і навіть у технологію сільгоспвиробництва, вникав сам.

— За таку зацікавленість технологіями на ввіреній вам як начальнику сільгоспуправління території Микита Сергійович навіть поплатився власним костюмом...

— Трапилося це на полях очолюваного академіком Бараєвим Всесоюзного науково–дослідного інституту зернового господарства. Хрущову тоді показували, як діє компресорна установка для обмивання деталей двигуна трактора «К–700» соляркою. Під високим тиском шланг наповнився горючою рідиною настільки швидко, що тракторист не втримав його в руках. Уже за мить потужний струмінь тієї ж солярки буквально «викупав» першого секретаря ЦК КПРС, голову Ради Міністрів СРСР, одягнутого в чесучевий костюм і українську вишиванку, з голови до ніг... Охоронці–«чекісти» одразу накинулися на бідолашного механізатора, вбачаючи в діях останнього ледь не замах на керівника держави. Однак той одразу остудив їхній запал словами: «Залиште людину в спокої. У голови Ради Міністрів грошей на костюм вистачить»...

«У вигадки про самогубство Кручини не вірю»

— Ви згадали першого секретаря Цілиноградського обкому партії Миколу Кручину. Хоча його більше знають як останнього керуючого справами ЦК КПРС, який нібито вчинив самогубство, викинувшись iз вікна власної квартири на п’ятому поверсі після путчу «гекачепістів» у серпні 1991 року. В ті дні ви навіть спілкувалися з ним по телефону. Тож чи вірите в офіційну версію його смерті?

— Як перший секретар райкому партії працював із Миколою Юхимовичем пліч–о–пліч майже десятиліття. Та й потім постійно контактували, зустрічались у Москві. Коли оголосили ГКЧП, ми, керівники регіонів Казахстану, зібрались у Назарбаєва й намагалися зрозуміти, що ж трапилось, як нам діяти далі. Тоді ж з’ясувалося: питати про це — ні в кого, навіть у Москві. Врешті–решт, додзвонилися до Миколи Юхимовича, та й він тільки сказав: «Сам не збагну, що й до чого». І раптом 26 серпня дізнаємося — його вже немає серед живих... У вигадки про самогубство, звісно ж, не вірю. Як на мене, то була робота наших «чекістів» або команди Горбачова.

— У будь–якому випадку він міг цікавити багатьох як головний хранитель «золота партії», власне, розпорядник величезних фінансових, матеріальних ресурсів і носій пов’язаних iз ними таємниць. А якісь зовнішні ознаки такого статусу ви помічали? І чи справді Кручина мав українське коріння?

— Походив він з алтайських українців, які потім переїхали в Ростовську область. А його батько похований у Запорізькій області, я відвідував ту могилу. Про Миколу Юхимовича можу сказати тільки одне: це була мудра, чесна і порядна людина. У нас в області всі знали: коли перший секретар їде в господарства, то шматка м’яса ніде не візьме. Та й на ту відповідальну посаду в ЦК КПРС людину з «липкими» руками просто не взяли б. Ми неодноразово збиралися в його московському помешканні, де він жив із дружиною та молодшим сином. То була хороша чотирикімнатна квартира в будинку з такими сусідами, як член Політбюро, секретар ЦК КПРС Лігачов, міністр закордонних справ Шеварднадзе, генеральний прокурор СРСР Рекунков. А от про якісь заміські «хороми» ніколи й не йшлося — Кручина цього не любив.

Повернення, від якого відмовляли

— Ви не приховуєте незмінності своїх переконань, критикуєте Горбачова як руйнівника Союзу та інших «переродженців», а головною причиною сьогоднішніх бід України вважаєте «невезіння» з першими керівниками. І хоча ствер­джуєте, що з останніми «пощастило», скажімо, Казахстану, все ж звідти повернулися на рідну Полтавщину...

— Бо скрізь і завжди залишався українцем, дуже пишався цим. Повернення ж на рідну землю далося нелегко. Може, й не повернувся б, якби не наполегливість мого друга–цілинника, колишнього керівника Полтавщини Федора Моргуна. Хоча з Казахстану не відпускали ще вищі керівники — спочатку Кунаєв, а потім і Назарбаєв. Відмовляли від такого кроку дружина, діти. Зрештою, обидва сини й зараз живуть в Астані, займаються там бізнесом. Причому молодший навіть після того як закінчив сільгоспінститут у Полтаві, тут не залишився. Казахстан і з мого серця вже не вирвеш... Зараз навідуюсь туди як гість майже щороку. І бачу, що Казахстан, на відміну від України, не «розгубив» справді кваліфіковані, підготовлені до керівництва державою кадри. В Києві ж до керма ставали, по суті, випадкові люди з сумнівним оточенням. От і плентаємося тепер за рівнем життя у хвості пострадянської «турнірної таблиці» разом із Молдовою... У цьому контексті згадаю лише один епізод. Коли працював керівником нашої торговельно–економічної місії в Казахстані, туди прибув Президент Кучма з делегацією урядовців, до складу якої входили такі діячі, як Бакай і Червоненко. Після офіційного прийому до мене підійшов давній знайомий, на той час уже колишній голова Ради Міністрів Казахстану, до речі, також українець Сергій Терещенко і сказав: «Женю, з такими керівниками ви далеко не підете». Як у воду дивився...

— Але ж в Україні новітніх «гетьманів» обирав народ. Причому за інших обставин, ніж у Казахстані, де компартійна влада республіки автоматично «пересіла» у керівні крісла незалежної держави. Зараз же там фактично «довічний» президент, за партію якого на парламентських перегонах голосує майже 90 відсотків виборців...

— Не все так просто, як здається на перший погляд. Причому справа не лише у традиційних «тонкощах» Сходу. Важко навіть уявити, що після розпаду Союзу залишилося б від Казахстану — республіки, де в радянські часи казахів було менше, ніж представників інших національностей, — якби там запанувала демократія «без берегів»... Не зайве згадати і про стартові економічні можливості незалежних Казахстану й України. Тож запитаємо себе: чому ж сьогодні люди живуть там краще, заможніше, ніж у нас? А найголовніше — не забуваймо про те, що там живуть щирі друзі України, у «монастир» яких не варто, даруйте, пхатися зі своїм статутом.

Потреби вивчати казахську мову не виникало...

— Ви були другим секретарем Кизилординського обкому партії, коли багаторічного керівника республіки Кунаєва змінив росіянин Колбін. Чому його прихід до влади в 1986 році позначився першими в СРСР масовими, за тодішньою термінологією, «націоналістичними» та «сепаратистськими» виступами, які не обійшлися без крові?

— Тоді в Алма–Аті молодь виступила проти призначення конкретної персони. Специфіки цієї республіки Колбін не знав і не усвідомлював, що керувати тут такими ж методами, як в Ульяновську, Свердловську чи Грузії, де працював раніше, не можна. Водночас виступи ті були справді локальними, для якоїсь серйозної міжнаціональної «пожежі» там не було підґрунтя. Переконаний: навіть того ж першого керівника–росіянина чи українця з цілинним або іншим досвідом роботи в Казахстані сприйняли б там зовсім по–іншому.

— За більш ніж три десятиліття роботи в Казахстані опанували казахську мову?

— На жаль, ні. Говорив там так, як до цього вдома, — переважно «рідним» суржиком. Про це зараз шкодую, але таким тоді було життя — у вивченні казахської мови просто не виникало потреби. Не лише у мене... Адже, скажімо, на весь Цілиноград чи, може, й на всю область діяла тільки одна казахська школа; на всю республіку з чотирма десятками вищих навчальних закладів — лише один такий інститут, та й той жіночий педагогічний. Усе інше — російськомовне. Якщо чесно, й зараз ситуація з мовою в Казахстані не дуже змінилася. З цього також маємо виносити уроки для себе.

ПРИВІЛЕЇ

Костюм із майстерні ЦК КПРС

— Про пільги та привілеї для радянської партноменклатури й досі ходять легенди. Ви бачили все те зсередини. Чи можна порівняти статки, забезпечення тодішніх керівників і нинішніх?

— Судіть самі. Як перший секретар Актюбінського обкому партії я одержував 750 карбованців зарплати. Чи можна було щось замовити, придбати дешевше реальної вартості? В областях — ні, хіба що в Москві, коли ми з колегами приїжджали в ЦК КПРС. Там, скажімо, діяла майстерня управління справами ЦК, де я міг замовити собі пристойний костюм, черевики, туфлі. Платив за них власні гроші, хоча, мабуть, коштувало все те для нас трохи дешевше. Був у Москві також магазин на вулиці Грановського, до якого «приписували» найпочесніших ветеранів партії. Та й у ЦК КПРС до свят 7 листопада, Нового року і Першого травня видавали талони на обслуговування в цьому магазині. Скажімо, інструктор ЦК міг отоваритися там на 15 карбованців, а «вищестоящі» працівники — на 50. У своїй же області перший секретар обкому «привілейовано» міг хіба що випити й пообідати з головою колгоспу десь у лісосмузі. Без зловживань, звісно, не обходилося й тоді. Та хіба порівняєш їх із нинішнім «дерибаном»? Приміром, навіть члени Політбюро ЦК КПРС, за винятком перших осіб держави та республік, для відпочинку за містом могли винаймати лише скромні дерев’яні будиночки. А тепер давайте поглянемо на приватні маєтки, палаци з відповідним «упакуванням» сьогоднішніх керівників усіх рівнів, народних депутатів, їхніх родичів, які встигли «обжити» Рубльовське шосе під Моск­вою, Кончу–Заспу та інші «козирні» місця під Києвом, нашими обласними центрами. Запевняю вас: така розкіш членам Політбюро, які керували могутньою державою, навіть не снилася. Неважко здогадатися, що все те «надбано» за рахунок зубожілих селян, робітників.

— Але ж, погодьтеся, володіють тими багатствами вчорашні комуністи і комсомольці.

— То також правда. Люди, на жаль, перероджуються.