Культура і Закон. Сontra spem spero

Так склалося, що діяльність кожної галузі життя у нас регулюється величезною кількістю законів, підзаконних актів, постанов, резолюцій, декретів... Ці документи далеко не завжди досконалі, іноді вони навіть суперечать один одному, тож замість торжества права і логіки на практиці отримуємо відверту «какофонію» і аналогію з «Квартетом» Крилова. Культура та мистецтво, для прикладу, у своїй діяльності донедавна керувалися «Основами законодавства України про культуру», які Президент Леонід Кравчук підписав 1992 року. Життя доповнило цей документ іншими правовими актами — окремо для кіно і бібліотек, театрів, народної творчості, були спроби навести лад з авторським правом... Над базовим законом, який би впорядкував українську культуру і спрямував її стратегічно, почали працювати 1999 року, за цей час проект закону неодноразово змінювався, щось додавали, щось викреслювали... Крапку в багатосерійній історії під назвою «Митці чекають на Закон» було поставлено минулого року — 14 грудня депутати ухвалили Закон «Про культуру». А 6 січня його підписав Президент Віктор Янукович.

Враження від цього довгоочікуваного документа двоякі. З одного боку — чимало положень, які майбутнє нашої культури і мистецтва переповнюють оптимізмом і вірою у те, що гірші часи вже позаду. «Основними засадами державної політики у сфері культури є: визнання культури одним з основних факторів самобутності українського народу — громадян України всіх національностей», — одна лише ця фраза дозволяє розраховувати на те, що вже відзавтра культура буде обласкана державою як морально, так і матеріально. З іншого, конкретики, а головне — виписаних механізмів, які дозволяли б законові діяти, дуже мало. Коментуючи цей документ, фахівці можуть критикувати його нескінченно. А от про позитиви, на які варто розраховувати після прийняття закону, говорять обережно.

Роки компромісів послабили ефект

— Я входив до групи розробників Закону «Про культуру», створеної понад десять років тому, — розповідає «УМ» Олександр Гриценко, директор Українського центру культурних досліджень, один з авторів проекту Закону «Про культуру». — А в того закону, який щойно прийняли, авторів багато — це й Верховна Рада, і Кабінет Міністрів, і так далі... Проект Закону «Про культуру» мав три входження до Верховної Ради. Уперше — навесні 2004–го. Узимку 2005–го документ був повернутий «у зв’язку зі зміною уряду». Удруге аналогічна ситуація сталася у 2007–му. Потім він був знову поданий до парламенту в 2009 році, і нарешті востаннє — влітку 2010–го... Після кожного повернення проекту процедура міжвідомчого узгодження повторювалася, і, як правило, вилучалися «суперечливі моменти», іншими словами, ті положення, які справді передбачали істотні зміни. Ці роки я назвав би роками компромісів, без яких закон не міг бути прийнятий, але які послаблювали його ефект.

— Чим принципово відрізняється новий закон від «Основ законодавства про культуру»?

— Він усуває численні архаїзми та недоречності «Основ...». Той документ був створений у перехідний час. Люди, що його писали, погано уявляли, якими будуть економіка і суспільство через кілька років, не мали чіткого розуміння сучасних світових стандартів державної культурної політики. Головне питання для такого закону: навіщо потрібно демократичній владі втручатися у сферу культури, може, нехай собі люди вільно творять? Відповідь на це запитання в «Основах законодавства» дається, так би мовити, за пострадянською інерцією. Тож і культурна політика у нас багато років була інерційною, несистемною. У новому законі цілі й засади державної культурної політики визначені відповідно до сучасного їх розуміння в розвинених демократичних країнах. Утім тут треба говорити і про українські особливості. Скажімо, на Заході держава майже ніде не ставить за мету забезпечувати цілісність національного культурного простору країни. Там такої проблеми немає, у нас вона є... І це одне з положень, які збереглися у прийнятому законі з первісного проекту. Але закон у цілому дійшов до остаточного прийняття доволі «обстрижений»: збережено декларовані принципи, але не збережено багато інструментів для їх практичного втілення.

— Яка саме стаття надихнула вас на такий висновок?

— Наприклад, є в законі стаття про особливості приватизації об’єктів культури, текст якої фактично суперечить її назві, адже якихось особливостей він не передбачає, окрім однієї — наводить перелік тих об’єктів, які не можна приватизувати. Дуже важливим вважаю також пункт, що забороняє виселяти заклади культури, не надаючи їм аналогічного приміщення. Але в первісному варіанті ця стаття задумувалася так, що приватизація в культурі повинна мати принципові особливості. У європейських країнах на культуру витрачають до 1% бюджету. У нас же цей показник не завжди доходив до 0,5%. Тож у ранньому законопроекті передбачалося, щоб кошти від приватизації об’єктів культури йшли на потреби культури. Однак це було відхилено — уся приватизація, мовляв, повинна відбуватися за єдиними правилами, а кошти від неї йдуть у «загальний казан».

— Які ще з попередніх пропозицій не були внесені у кінцевий варіант закону?

— Був у проекті механізм роздержавлення закладів культури, який ефективно діє в багатьох східноєвропейських країнах і випробувався десять років тому в деяких наших регіонах, скажімо, на Закарпатті. Коли заклад культури роздержавлюється в тому сенсі, що його бере в оренду трудовий колектив, заклад працює як неприбуткова організація, при цьому отримує деяку підтримку з місцевого бюджету на конкретну діяльність. І заробляє тим, чим може заробити — дискотеки, ярмарки ремесел тощо. Однак цих положень у проекті не стало вже давно — і не урядовці, а самі працівники галузі налякалися такої «комерціалізації» культури.

— Чому, невже ця ідея була б занадто обтяжливою для бюджету?

— Американський президент Вудро Вілсон казав: «Хочете нажити ворогів — спробуйте щось поміняти». Міністерство культури, за будь–якого уряду, ворогів наживати не хоче, воно воліє не конфліктувати з Міністерством фінансів, Міністерством праці, Міністерством юстиції. Нам говорили: у нас є загальні правила для приватизації — от і дійте за ними, у нас є загальне податкове законодавство — дотримуйтеся його, а не просіть податкових пільг для культури. Протягом усіх численних узгоджень слово «пільги» із закону просто викреслювали. У прийнятому законі говориться лише, що держава зобов’язується створювати «сприятливий режим оподаткування» для вітчизняної культури. Добре, що хоч так. Це така собі декларація про принципи, завдяки якій у майбутніх законодавчих зусиллях ми сподіваємося здобути для культури конкретніші фіскальні полегшення. І ще один момент. Коли закон уже розглядали у Верховній Раді, то в цьому процесі він додатково «набрався реп’яхів» — у ньому виявилися несподівані, часом абсурдні, положення. Наприклад, нами передбачалося створення базової мережі закладів культури. В кожному регіоні, місті, районі планувалося визначити, які заклади виконують свої корисні функції, є потрібними для людей, а які стали фактично «баластом». Якщо, скажімо, клуб належно виконує своє призначення — його треба включати до базової мережі й належно фінансувати. А якщо ні, і не намагається — то цей клуб треба або закрити, або роздержавити. Якщо знайдуться люди, котрі візьмуть його в оренду зі збереженням профілю — будь ласка. Такий заклад не увійде до базової мережі, піде «на вільні хліби». Але заклади базової мережі повинні фінансуватися так, як цього вимагає Закон «Про дер­жавні соціальні стандарти», тобто за нормативами. У прийнятому ж Законі «Про культуру» з’явилася фраза, що до базової мережі «існуючі заклади культури включаються автоматично». Навіть без уточнення, що йдеться про заклади державної чи комунальної власності. Але якщо внести всіх до базової мережі «автоматично», то їх, по–перше, неможливо буде профінансувати за нормативами, а по–друге — втрачено сенс створення базової мережі як стимулу до поліпшення роботи.

— А що, на вашу думку, в цьому законі все ж таки є позитивним?

— Те, що нормально, по–сучасному визначено цілі й принципи, якими керується держава у сфері культури. Хоча б на рівні декларацій зафіксовано багато нормальних положень, які хоч і не мають прямої дії, але, я сподіваюся, що їх вдасться конкретизувати в подальшому. З порівняно незначними втратами вдалося зберегти розділ про оплату праці та соціальний захист працівників культури. Коротко кажучи, цей розділ урівнює в умовах оплати праці працівників культури з працівниками, наприклад, освіти, охорони здоров’я. Щоправда, ці положення вводитимуть у життя поетапно. Майже все, що в законі є, збережено від ранніх варіантів, але, на жаль, багато чого зберегти не вдалося. Однак культурна політика, як і всяка політика, — мистецтво можливого. Тому коли якогось потрібного для культури положення сьогодні не прийняли — значить, українське суспільство в особі своїх парламентаріїв не вважає, що це потрібно. Сподіваюся, що завтра воно вважатиме інакше.

В очікуванні змін та доповнень

Історія багатостраждального Закону «Про культуру» почалася ще за часів міністра культури Дмитра Остапенка (1995—1999 рр.)

— Дмитре Івановичу, сьогодні ми нарешті отримали підписаний Президентом України закон. На ваш погляд, наскільки він збалансований, чи буде ефективним на практиці? І взагалі, вам подобається саме такий Закон «Про культуру»?

— Як казав один мій знайомий, подобатися можуть вареники з вишнями або гарна дівчина. А закон, якщо вже є, то його треба виконувати. Сама поява закону — річ дуже важлива. Він зафіксував багато речей, які на законодавчому рівні давно мали бути зафіксовані. Але очевидно, що деякі нюанси не враховані. Скажімо, у законі використовується поняття «заклад культури», але окрім закладу, у нас є і підприємства культури, й установи.... До речі, поняття «заклад», «установа», «підприємство», «організація» постійно плутають фахівців, які пишуть нормативно–правові акти — укази Президента, постанови Кабміну. І потім виникає безліч проблем... У цьому законі часто вживається поняття «заклад», а позиції, викладені у тій чи іншій статті, поширюються і на підприємства, і на установи. То як нам читати закон? Його положення стосуються лише закладу чи й підприємства теж? Скажімо, ми, Національна філармонія України, за своїм Статутом — госпрозрахунковий заклад із частковим бюджетним фінансуванням. А художній колектив, який має юридичний статус, наприклад, Національний духовий оркестр України, зареєстрований як підприємство. Так як йому керуватися тепер цим законом? Тому я думаю, що тут ще будуть зміни і доповнення.

— Новий закон досить лояльно поставився до творчих спілок, які багато хто сьогодні вважає анахронізмом, у тому числі й попередній міністр культури Василь Вовкун.

— Дійсно, останнім часом у суспільстві велася доволі активна дискусія з приводу того, потрібні чи непотрібні творчі спілки. Говорили, що це витвір радянської системи, механізм управління митцями... Але творчі спілки ніколи не ініціювали саморозпуск. І дуже добре, що в цьому законі йдеться про права громадян у сфері культури, зокрема, і про те, що громадяни мають право на об’єднання у творчі спілки. Тож цим документом творчі спілки захищені, і це я вважаю дуже позитивним моментом.

— Як, напевне, і статтю про те, що заклади культури відтепер неможливо просто так узяти і вигнати на вулицю лише тому, що хтось, можливо, накинув оком на їхнє приміщення...

— Я вважаю цю норму дуже логічною і актуальною. Згадаймо останні розпорядження про те, що з Києво–Печерської лаври мають бути відселені музеї... Свого часу, коли я працював міністром, ми з кірхи на Лютеранській переселяли музей. Це надзвичайно складний процес. Має бути спеціальне приміщення, обладнане охоронною системою, відповідними температурними режимами. Тож це добре, що в законі вміщена така стаття, і добре, що наприкінці документа йдеться про відповідальність у разі порушення. На мою думку, це захистить музеї, інші мистецькі установи від волюнтаристських рішень.

— Як ви прокоментуєте норму закону про сприятливий режим оподаткування, яка виглядає шляхетно і водночас ефемерно?

— Ми, на жаль, цього поки що не бачимо. Часто звертаємося до юридичних, фізичних осіб із пропозицією про спонсорство чи меценатство якихось проектів — то сприятливого режиму оподаткування якраз і немає. Напевне, щоб ці статті працювали, на підставі цього закону треба буде приймати підзаконні акти. Статей прямої дії, які б працювали відразу після підписання закону, тут дуже мало.

— У законі йдеться також про те, що пенсіонери, студенти, учні та iншi можуть відвідувати заклади культури на пільгових умовах. Національна філармонія, яку ви очолюєте, готова до цього?

— Цих пільгових умов законодавством ніде не виписано. І коли до нас приходять пенсіонери, студенти і просять надати їм якісь пільги — то ніяких механізмів для реалізації цього прохання у нас немає. Ми можемо запропонувати дорожчий або дешевший квиток. Якщо ми повинні надавати їм пільги — то з державного бюджету нам мають компенсуватися втрати, які прогнозуються.

— Яким питанням, які турбують вас та ваших колег, цей закон, на вашу думку, приділив недостатньо уваги?

— Питанням трудових відносин. Тут ми чекали від Закону «Про культуру» статті прямої дії. На жаль, цього не сталося. Хоча я знаю, що міністерство вносило ці пропозиції неодноразово. Йдеться про те, що керівники закладу зараховуються на роботу шляхом укладання з ними трудового договору, укладається контракт на певний час, до п’яти років. Усі інші в колективі — довічні. Контрактна система трудових відносин дозволяла б утримувати творчі колективи в належній професійній формі. На мій погляд, варто було б розробити виборну конкурсну систему на п’ять років. Відпрацював п’ять років — подавай знову документи на свою посаду і бери участь у конкурсі. Переміг — з тобою продовжують термін трудового договору. (Сьогодні ж у нас за результатами конкурсу до колективу на вакантні посади зараховуються лише новачки). Тоді ми і творчий склад оновлювали, і молодих спеціалістів працевлаштовували б. А так виходить, що молодим працівникам культури і мистецтва, які навчалися за бюджетні кошти, роботи в Україні немає. Пенсіонери не поспішають писати заяви на звільнення, бо всі ми знаємо, як вони забезпечені... Механізму звільнення пенсіонерів немає. Якщо й пенсійна реформа не вирiшить цiєї проблеми, то в нас творчі колективи перетворяться на заповідники людей похилого віку.

«На експорт — українські вишиванки і гопак, а українцям — російську попсу»

Ігор Ліховий, міністр культури і туризму (2005—2006 рр.), Надзвичайний і повноважний посол України в Білорусі (2007—2010 р. р.):

— У нинішніх українських реаліях будь–який закон, навіть ідеальний, не гарантує сам по собі позитивних змін. Закон України «Про культуру» виглядає як компроміс, результат домовленостей, врахування інтересів групових, корпоративних і найменше — національних. Його прийняли, бо треба ж парламенту було щось приймати. Незважаючи на те, що ситуація з українською культурою в державі потребує кардинальних змін. Оскільки все більше набуває ознак гарячої точки, якщо користуватися військово–політичною термінологією. Про це свідчать останні події навколо музею в Каневі, Києво–Печерської лаври, «Софії», музею в Пирогові, «Херсонеса»... А це ж пам’ятки національного, найвищого в Україні статусу! Звісно, правова база культури в нашій країні давно потребує вдосконалення. Але чогось якісного, принципово нового для проведення реформ у сфері культури я, на жаль, у цьому законі не побачив. Як на мене, терміни «охорона культурної спадщини», «музейна справа і колекціонування», «архівна справа» треба було подати одним блоком. Оскільки тут, як і в інших напрямах культурної політики, консервується роздільність між відомствами та підвідомствами. Вражає прагнення уникнути використання терміну «українська культура». І це в унітарній дер­жаві, якою, за Конституцією, є Україна. У пріоритетах вживається тільки в одному випадку, коли йдеться про «пропагування української національної культури за кордоном». Такий собі совковий дуалізм. На експорт — українські вишиванки і гопак, а українцям — російську попсу. Слово ж «пропаганда» — ще з того лексикону, культурні надбання треба популяризувати. Визначено пріоритети, яких усього вісім. Але якщо аналізувати, як же в Україні влада дотримується їх виконання, то складається враження, що це все не про нас. Особливо, що стосується створення єдиного культурного простору, збереження національної самобутності й культурної спадщини, державної мови. Зокрема, стаття п’ята, пункт другий: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування дер­жавної мови у сфері культури». Досить показовим у цьому плані є те, що інтерв’ю міністра газеті «Дзеркало тижня», яка, як ми знаємо, виходить і українською, і російською, на сайті МКУ подане чомусь мовою сусідньої держави. Феноменально!