Володимир Повстанський.
Коли у вересні 1939 року Червона Армія вступила на Західну Україну, чимало людей зустрічали її з квітами, хлібом–сіллю, адже вірили, що прийшло звільнення від поляків, хоч і частково знали про ті події, що відбувалися на «совіцькій» стороні. Про це нині добре пам’ятає і 93–річний рівнянин Володимир Повстанський. Але минуло лише кілька місяців і нова влада почала утиски, арешти й гоніння. От і батьків Володимира, визнавши їх куркулями, вивезли у травні 1941 року до Казахстану, де вони вже за рік і згинули.
Й нині цей мудрий чоловік, якому довелося довгий час працювати в підпіллі, пережити страхіття сталінських тюрем та таборів, пройти спецпоселення, часто замислюється, як тоді так сталося, що однією хвилею, без підготовки і пропаганди народ кинувся боронити свою землю.
Зрозумівши, яку загрозу їм несе радянська влада, місцевий люд не захотів із цим миритися й почав створювати групи, які згодом стали зародками Української Повстанської Армії. Сам Володимир згодом теж став членом УПА, а оскільки на той час був уже досить досвідчений — мав 25 років, то отримав посаду організаційно–мобілізаційного референта та псевдо Спартак.
«Це була висока відповідальність, — ділиться спогадами Володимир Повстанський. — Люди йшли до нас, і потрібно було думати, як їх годувати, одягати, взувати, лікувати. Отож були сформовані всі структури — медична, господарча, зв’язкова. Але основне — потрібно було забезпечувати вояків зброєю. Ми виходили з лісу, перестрівали поліцаїв, офіцерів, які дозволяли собі відлучатися за межі військових частин, і забирали зброю. Доводилося доволі часто купувати її у німців, румунів, адже серед них було чимало таких, які хотіли заробити. І все це йшло через мої руки». Займаючись забезпеченням боївок УПА, Володимиру Повстанському довелося бувати в різних районах Рівненщини, отож і про нього самого багато хто знав.
Організовуючи на боротьбу сотні своїх побратимів, Володимир Повстанський не полишив їх і після повернення сюди Червоної Армії, хоча керівництво й пропонувало виїхати на Захід. Мовляв, як так можна — сам людей піднімав, а тепер втікати. Тож йому для роботи в підпіллі зробили фальшиву довідку, ніби вчителює в Рівному. Та і це не врятувало: потрапив під облаву. Армія потребувала нових солдатів, а тому забирали всіх, хто під руку потрапив: «Йду я якось на завдання у приміське село, — продовжує згадувати пан Володимир. — А назустріч ведуть колону так званих мобілізованих. І мене перепиняють. Кажу: учитель я, йду на уроки, липові документи показую. А сам дивлюся — в тій колоні багато таких, хто мене знав і як Повстанського, і як Спартака. Кінець мені, думаю. Та ні, всі мовчать. Тоді мене разом з усіма, не розбираючись, підстригли «під нуль» і відправили ешелоном до Брянська».
Думка втікати звідти додому виникла відразу. Однак у Брянську зробити цього не вдалося. А за два тижні Повстанського відправили у підмосковний Подольськ у підпорядкування загонів контррозвідки СМЕРШ. Залишатися там під чужим прізвищем для підпільника було смерті подібне, тож він вирішив утікати. Упродовж кількох днів на товарняках, без крихти хліба, маскуючись, щоб ніхто не впізнав, повертався він до рідного краю.
«Якось таки добрався я до Здолбунова, де, ще коли навчався у польській гімназії, квартирував у чехів, — пригадує пан Володимир. — Прийшов до них і кажу: дайте щось поїсти і трохи поспати. Чеська родина обігріла та нагодувала. Відпочивши, подався до своєї хати, у клуню заліз. Ввечері старша сестра навідалася: «Ой Боже, братіку, ти не знаєш, що тут робиться!».
Але як говорять, світ не без добрих людей. Родич майбутньої дружини Володимира Повстанського Михайло Омельчук за хабар — два бутлі горілки — зумів домовитися про довідку, що чоловік перебував у евакогоспіталі та не придатний до військової служби, й порадив якомога швидше звідси тікати. «Приносить мені Михайло папери: «Тримай та втікай!». Я з тим білетом не знаю, чи йшов, чи летів, але так, щоб люди не бачили, бо ж мене тут знали як Спартака».
У Львові, куди пан Володимир переїхав і згодом почав навчатися в медінституті, за порадою, у цілях конспірації, прийняв сан священнослужителя й отримав приход аж у Чернівцях. Але заховатися від спецслужб не вдалося й тут. Забрали його просто з похорону. «Відслужив я панахиду. Виходжу з хати, й мені на очі потрапляє якийсь тип, — розповідає він. — Коли вже на кладовищі опустили труну в могилу, я відійшов убiк, а ззаду: «Тіхо, стоять... Гдє оружиє?» А я показую на хрест. Тоді мене кинули у машину та й повезли на Чернівці. І дружину туди ж... На другий вечір — на Київ. Сім місяців провів у «Лук’янівці». Звідти перевели у Рівне. І зрештою вирок трибуналу — 10 років позбавлення в правах і 5 років суворого режиму».
Дорога до Балхаша Карагандинської області, де відбував заслання, виявилася непростою — в голоді, холоді, хворобах, у постійному протистоянні з рецидивістами, які знущалися над політв’язнями, забирали в них їжу, одяг, а присутні при цьому конвоїри не втручалися.
«Висадили нас у степу, шинель у мене відірвана по коліна, черевики порвані — домашній одяг рецидивісти в дорозі відібрали, а мороз під 30 градусів, — знову поринає у спогади пан Володимир. — Привели в табір, виходить начальник і з презирством каже: «Ви — прєдатєлі Родіни. Ви всє здєсь подохнєтє!». Щоб добити людину, видумували будь–що. Відбій о 22 годині й відразу перевірка, чи всі на місці. Виганяють із бараків незалежно від пори року. А на Балхаші найстрашніші були осінь і зима, коли пронизливий вітер пробирав до кісток. Вибігають усі роздягнуті, шикуються по чотири. Енкаведисти перевіряють бараки, щось не сходиться. Знову перевірка — за ніч таких по три–чотири. А бійки між політичними і рецидивістами були щодня. Бойня була ще та! Рецидивісти ж могли й останній шматок хліба забрати, а конвоїри ніби нічого й не бачать».
Дев’ять тяжких безпросвітних років заслання й нарешті, після смерті Сталіна, надійшло розпорядження про переведення на спецпоселення в Караганду. Про той нелегкий період життя у Володимира Повстанського залишилися найсвітліші спомини. Саме там він зустрів добрих, чуйних, співчутливих людей, які допомогли йому влаштуватися на роботу в клініку, освоїти професію анестезіолога. Там він був серед однодумців, адже всі його колеги були репресовані, а тому один одного розуміли з півслова, завжди йшли назустріч.
Здавалося, він знайшов своє місце в житті. Відтак повертатися додому не виникало й думки, але життя розпорядилося по–своєму. Приїхавши у відпустку в Рівне, пан Володимир вирішив все ж поцікавитися, як тут із роботою, й несподівано отримав пропозицію працювати у міській лікарні. «Я зайшов у міськздороввідділ, — розповідає пан Володимир. — «А ви хто, звідки?» — Я розповідаю. «А чого вас туди занесло?» — Судили, кажу. Коли повідомив, що працюю в Караганді анестезіологом, запитали, яка в нас там апаратура. Є трофейні апарати й наш «красногвардєєц», відповідаю. «А у нас в Рівному теж є трофейний апарат, але ми не знаємо, що з ним робити. Може поїдемо і подивимося?». Поїхали. Техніка виявилася точно такою, на якій я працював». Умовляння родичів остаточно переконали Володимира Повстанського залишитися в рідному краї.
У Рівненській міській лікарні Володимир Повстанський пропрацював анестезіологом 37 років і допоміг хірургам врятувати життя тисячам людей, які досі згадують його із вдячністю. І тепер, коли він на заслуженому відпочинку, до нього часто навідуються учні, яким вказав дорогу в житті. Не забувають пана Володимира і бойові побратими, хоча рік у рік їх стає все менше. Нині його надійними друзями залишаються книги, яких у домі — безліч...
Просто з вікна будинку Володимира Повстанського видніється пам’ятник 99 загиблим героям УПА. А його Бог зберіг і щедро вділив років. Можливо для того, щоб він міг розповісти правду про своїх побратимів, які, мов сухе осіннє листя, згоріли у страшному багатті війни.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
