Пам’ятник Степану Бандері на Європейській площі. (Фото автора.)
Розташований в Івано–Франківську на Європейській площі Центр патріотичного виховання учнівської молоді імені Степана Бандери, як і все, що пов’язано з іменем Головного провідника українських націоналістів, в одних викликає побожний трепет, для інших — як кістка в горлі. Хоча майже на всіх діє гіпнотизуюче. Генеральний консул РФ у Львові Євген Гузєєв теж побував тут із приватним візитом i залишив у книзі відгуків дипломатично толерантний запис українською мовою: «Було цікаво ознайомитися з учбовим центром iз виховання молоді. С.Бандера — дуже суперечлива особистість, яка потребує вивчення». Напевне російський амбасадор мав на увазі ідею написання української історії (зокрема й зображення наших героїв національно–визвольної боротьби ХХ століття винятково чорними фарбами) під наглядом кремлівських літописців, яку з лакейською запопадливістю підтримав Дмитро Табачник. Сам одіозний освітянський міністр, мабуть, особисто розвалив би бандерівський Центр в Івано–Франківську, та руки короткі — цей патріотичний заклад створений рішенням міськради за масової підтримки місцевої громади й фінансується з міського бюджету.
Щоправда, єдиний в Україні учнівський Центр із потужною національно–патріотичною аурою народжувався у тривалих муках. Спершу на цьому місці до 100–літнього ювілею Степана Бандери ударними темпами звели меморіальний комплекс із напівзаритою, за проектом, у землю спорудою площею понад півтисячі квадратних метрів, гранітним повстанським хрестом та бронзовою фігурою провідника ОУН. Меморіал урочисто відкрили 1 січня 2009–го за участі більш як десяти тисяч іванофранківців, проте з музеєм тоді не склалося — забракло експонатів. Про затяжну експозиційну паузу батькам міста через півроку нагадала «УМ» публікацією «Під провідником ОУН — порожнеча». Невдовзі меморіальний комплекс «перепрофілювали». «Музеїв, присвячених Степану Бандері, на той час уже існувало з добрий десяток, — розповідає директор Центру Галина Савченко. — Тож влада міста вирішила передати приміщення дітям. 15 жовтня минулого року тут відкрився Центр патріотичного виховання учнівської молоді з пантеоном борцям за волю України, конференц–залом й виставковими приміщеннями».
Невеличкий колектив нового виховного закладу, сформований iз місцевих педагогів, завзято взявся до роботи. Почали з реалізації двох знакових проектів — «Я громадянин» та «За честь, за славу, за народ!». Налагодили співпрацю з політичними партіями й громадськими організаціями державницької орієнтації, хоча нікому не надавали перевагу і не втягувалися в політику. Не чекали, як у музеях, поки прийдуть відвідувачі. Навпаки, встановили тісні контакти зі школами і майже щодня в Центрі почали проводити інтерактивні заняття з учнями: історичні екскурси (залежно від дат календаря), зустрічі з «живою історією» — людьми, які в надзвичайно важких умовах виборювали незалежність України. Формуючи світогляд юних земляків, обов’язково наголошують на тому, що вони — українці, представники великої європейської нації. Хоча ця позиція в багатьох чиновників від педагогіки викликає невдоволення.
Недоброзичливців не бракує. Якось поріг Центру переступив підтоптаний чолов’яга з манерами ветерана НКВС. Відразу — ні «Доброго дня», ні «Здрасьтє» — задерикувато кинув: «Можна пасматрєть?» — «Будь ласка». Подивився, а потім тицьнув пальцем на портрети керівників ОУН та УПА: «Кто із етіх єщьо жівой?». Йому відповіли, що вже нікого немає — загинули або померли. Махровий енкаведист мало не зомлів від щастя: «Ну і слава Богу — я свой долг виполніл».
Із ним ніхто дискутувати не став — не варто ж бо, як радить Біблія, метати бісер перед свиньми. Тим паче що більшість відвідувачів Центру, навіть зі Сходу України, виходять звідси просвітленими людьми, яким відкрилися незнані досі сторінки героїчної історії власного народу, знеславлені брудною комуністичною пропагандою. «Недавно до нас завітав сивочолий російськомовний киянин, який відпочивав на «Буковелі». Було видно, що він досить прохолодно ставиться до повстанського руху під проводом Бандери, — пригадує пані Галина. — Ми йому не змогли приділити належної уваги, бо розпочинався захід для школярів, присвячений пам’яті Марка Боєслава. Запропонували, якщо бажає, залишитися. Він погодився. Коли гість із Києва дізнався про драматичне життя повстанського поета, його жертовну загибель і почув його поезії у виконанні дітей — не стримав сліз. А на прощання гірко мовив: «У вас є Україна, а в нас її немає». Прозвучало дуже зворушливо. Навіть заради одного такого прозріння варто працювати».
За рік роботи в Центрі побувало майже 9 тисяч осіб не тільки з різних регіонів України, а й із колишніх республік СРСР та далекого зарубіжжя — Бельгії, Канади, Німеччини, США. І лише поодинокі відвідувачі, як той «трухлявий» сталініст, після огляду експозицій продовжували поводитися агресивно. Дехто лякав Януковичем. «Мене, — зізнається пані директриса, — тепер навіть знайомі співчутливо запитують, чи не боюся тут працювати після приходу до влади Партії регіонів. «А чого боятися, — відповідаю. — Я ж нічого поганого ні перед Богом, ні перед людьми не роблю. Хіба наші діти не повинні зростати патріотами, як ті ж поляки, німці чи росіяни? І нашим є з кого брати приклад».
Одна з живих легенд — розвідниця крайового проводу ОУН, політв’язень із багаторічним стажем, голова обласної організації Всеукраїнської ліги українських жінок Стефанія Костюк. Ця мудра жінка, незважаючи на поважний вік і хворі ноги, словом та ділом допомагає виховувати юних українських патріотів. «Такі центри потрібні в кожній області, — переконана пані Стефанія. — Хоча навіть в Івано–Франківську були люди, які вважали за краще звести на цьому місці не меморіальний, а торговельний комплекс. Молодь мусить відчувати нашу підтримку. Якщо не виховаємо підростаюче покоління в національному дусі — ми його втратимо, як, зрештою, й українську державу, за яку поклали голови десятки тисяч моїх побратимів».
О 18.00 об’єднання «Свобода» проведе в столиці смолоскипний марш, який розпочнеться біля пам’ятника Кобзареві в парку Шевченка. Аналогічною акцією відзначить день народження Бандери й кіровоградська «Свобода». А в Запоріжжі ще й планується автопробіг на честь головнокомандувача УПА.
У Тернополі ж з цієї нагоди буде проведено урочисту академію. Урочистості відбудуться в Палаці культури «Березіль» 1 січня о 15.00.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
