Любов, «підкріплена» ниркою

Про те, що народився з однією ниркою, Андрій Шведов не знав аж до самої відставки. Раніше ні йому, ні військовим медикам ця аномальна версія і на думку не спадала. Коли вступав до льотного училища, ультразвукову діагностику медкомісії ще не практикували. Фізично розвинений (школярем виконав норматив кандидата в майстри спорту з плавання), витривалий (колегам–курсантам не поступався першістю у силових вправах і на дистанціях марш–кидків) Андрій на здоров’я ніколи не скаржився.

Грім ударив перед виходом на пенсію. Після «конфліктної» Югославії, де послугами його гелікоптера користувалися спостерігачі місії ООН, в Україні Андрій відразу «став на прикол». Через брак фінансування бойові гвинтокрили в повітря майже не піднімалися. «Нас, пілотів, змушували підмітати аеродром або довбати лід на злітній смузі, а солдати, призвані це робити, ударно будували начальству дачі, — гірко іронізує колишній авіатор. — Під час одного з таких зимових «тренажів» із ломом я відчув раптове знесилення і ледь не знепритомнів. Мене під руки — і в санчастину. Тоді все й з’ясувалося: аналізи дуже погані, маю лише одну нирку, та й та функціонує вже на половину можливостей. Усі шокованi: пілот — без нирки! Мабуть, єдиний випадок в авіації. Думав, що мене вважатимуть героєм, насправді ж виявився нікому не потрібним».

Вітчим у ролі фельдфебеля

Носити погони було родинною традицією. Батько служив у військовій авіації і лише після скорочення за Хрущова радянських збройних сил перекваліфікувався на цивільного пілота. Щоправда, малим Андрій його не пам’ятає — мати подала на розлучення, коли сину виповнилося два роки. Та військовий дух нікуди і з нової сім’ї, що оселилася в Дніпропетровську, не вивітрився. Вітчим, капітан першого рангу, влаштував пасинку таку щоденну муштру, яка мало чим відрізнялася від знущань царських фельдфебелів над солдатами–кріпаками. Якщо у квартирі (підтримувати чистоту було прямим обов’язком Андрія) капітан, провівши носовою хустинкою, знаходив хоч порошину зверху шафи, прибирання повторювалося кілька разів підряд. Додаткове покарання — доба без їжі.

Бравий офіцер–фронтовик не сумнівався, що саме так змалку гартують справжніх чоловіків. Материнське серце теж байдуже спостерігало за екзекуціями. А коли Андрій після дев’ятого класу спробував було поскаржитися на казармений режим, мати з вітчимом вказали на двері. Його старшу сестру, одружену зі студентом стаціонару, на останніх місяцях вагітності також вигнали з дому. До пологів вона жила в селі, де мешкали чоловікові батьки й куди в пошуках родинного тепла навідувався її брат–вигнанець. «Коли сестру забрали в перинатальний центр, я взагалі опинився без даху над головою і засобів до існування, — від важких спогадів Андріїв голос затремтів. — Тому пішов працювати на хлібозавод у нічну зміну, а вдень відсипався на пляжах. У серпні ще сяк–так перебивався, а з приходом осені стало дуже сутужно. За корінцем квитанції про сплату аліментів знайшов батькову адресу і надіслав йому листа в Южно–Сахалінськ. Батько приїхав і забрав до себе. Десятирічку закінчував на Сахаліні».

Спілкувалися листами

З Анею познайомився в селі Ворона неподалік Івано–Франківська, куди приїхав погостювати до товариша (на той час Шведов–старший, вийшовши на пенсію, обміняв южносахалінську квартиру на іванофранківську). Після Андрієвого вступу до Саратовського військового авіаучилища зустрічалися лише двічі на рік, коли навідувався в Івано–Франківськ під час канікул. Спілкувалися листами. «Я в училищі думав так: якщо Аня чекатиме мене чотири роки, то на останньому курсі попрошу її руки, — усміхається Андрій. — Свої почуття ми добре перевірили на міцність, і за два місяці до випуску я освідчився. Аня не відмовила».

Побралися 31 жовтня 1987–го. Рівно через рік, цього ж числа, у них народилася донечка Таня. Тоді вже жили під Ташкентом, де дислокувався вертолітний полк. Звідти Андрій вилітав на бойові завдання в Афганістан, потім служив на Байконурі та виконував миротворчу місію на Балканах.

Розцінки на інвалідність

У 2004–му військового пенсіонера Андрія Шведова списали за пунктом А (непридатний навіть під час бойових дій). Цивільне життя відразу піднесло сюрприз — чиновники від медицини просто так, без хабара, відмовлялися призначати групу інвалідності. «Хоча в мене були всі необхідні для цього висновки військових лікарів, справа ніяк не вирішувалася, — пригадує він. — Одна з працівниць медико–соціальної експертної комісії безсоромно заявила, що за першу групу — найвища такса, друга коштує стільки–то, а третя — стільки. Без цього, попередила, здихати будеш — ні копійки не отримаєш. Я обурився: а не боїтеся, що в суд подам за вимагання хабара? Вона зневажливо хмикнула: і не надійся — ще більшим інвалідом станеш. Намагався хоч десь у високих медичних кабінетах знайти правду — як горохом об стіну. Допоміг знайомий офіцер СБУ. Лише після його дзвінка мені, скрегочучи зубами, дали другу групу, але знущатися не перестали — мусив щорічно підтверджувати «достовірність» хвороби».

Недуга й не думала відступати — болі щораз ставали нестерпнішими. «Якось уночі він знепритомнів від сильного нападу, — згадує дружина. — Я перелякалася неймовірно, думала: помер. Була друга година ночі. Почала молитися. Бог не міг мене не почути — так я кричала. Синок Ігор, нині шестикласник, прокинувся і теж у плач: «Ісусику, — просив, — спаси тата». Паніка страшна. Набираю номер «швидкої», та не можу й слова вимовити. Побризкала його водою — відійшов. Тоді до ранку тримала Андрія за руку, й він теж боявся задрімати, аби у сні не залишити нас назавжди».

Більше, ніж одне ціле

Сумнівів не залишилося: кожен день зволікання з пересадкою нирки міг стати останнім. Та хто з найближчих, генетично споріднених донорів її дасть? Його матір, дізнавшись про синову неміч і потребу в пересадці органа, дотепер не подає голосу. Батько помер 11 років тому. Донька Таня пропонувала свою — відмовився, бо їй ще треба народжувати і ростити діток.

«І тут сталося якесь просвітління, — продовжує пані Анна. — Що ти переживаєш, підбадьорила його, я дам свою нирку. Він засумнівався: «А якщо не підійде?». — «Підійде, — переконувала, — бо ж у Біблії сказано, що відділиться син від матері, пристане до своєї жінки, і стануть вони одне ціле». І з того моменту почали готуватися до операції».

В Одесі їх під свою опіку взяв хірург Віктор Сагатович — талановитий і чуйний трансплантолог. У США, де проходив стажування, йому пропонували високооплачувану роботу в клініці, але повернувся додому, бо «хтось і тут мусить рятувати людей, приречених на муки». За моїми плечима, казав із жалем, — ціле кладовище пацієнтів, яких раніше не можна було виходити: через брак імунодепресантів, що з’явилися пізніше, організм відторгав пересаджені органи. Тепер фармакологічна наука вирішила цю проблему та й хірургія пішла далеко вперед, хоча ризики залишаються високими.

За крок від безвиході

В одеській клініці їм багато хто співчував, особливо ті, хто вже оклигував після подібної операції. Проте, стверджують обоє, вони нічого не боялися, позаяк вірили, що Господь не залишить їх у цей вирішальний момент. Не залишив, але випробувань 9 червня 2008 року таки додав. За відпрацьованими у світовій практиці технологіями, перебування донора на операційному столі значно перевищує час, відведений для пересадки органа реципієнту. В їхньому ж випадку все відбувалося з точністю до навпаки. «Під наркозом я перебувала з дев’ятої ранку до п’ятої вечора, — розповідає пані Анна. — Коли прийшла до тями, розгубилася: чоловіка чомусь ще не привезли з операційної. Запитала свого анестезіолога: «Що сталося?». А вона з таким розпачем зняла із себе косинку і пригнічено відповіла: «Там нічого не виходить. У вас судини в нирці такі, що розлазяться — Віктор Анатолійович їх зшити не може». Я почула це — і ніби провалилася кудись у чорну порожнечу».

Із ними працювали дві операційні бригади лікарів. Коли хірург добрався до Анниної нирки, то занімів від подиву. Орган виявився нестандартним: замість двох–трьох артерій, як це є майже у всіх людей, у неї — п’ять. Отже, пересаджувати не можна — позитивних результатів немає в жодному медичному трактаті. Навпаки, нирку в подібних випадках рекомендовано утилізувати. Коли згодом Віктор Анатолійович розповів їм про цей курйоз, колишній пілот порівняв його з нештатною ситуацією в повітрі — там інколи теж доводиться миттєво приймати рішення, непередбачені інструкціями, аби врятувати людей і техніку. Їхній лікар, на щастя, таке рішення прийняв. Він почав відтинати частинки судин з Андрієвих ніг і «заштопувати» ними зайві артерії вирізаної нирки. Після цього вживив її реципієнту.

Операція тривала цілих десять годин. Хірург сотворив диво. Коли про цей унікальний випадок стало відомо на конгресі трансплантологів у Москві, Віктору Сагатовичу навперебій радили, не гаючи часу, сідати за дисертацію, бо у світі таких прецедентів ще не було. Інтерес колег він сприйняв спокійно: «Мені не слава потрібна — були б люди здорові».

На хірурга — як на ікону

На свого рятівника Шведови й тепер дивляться, як на ікону. «Глибину нашої вдячності йому не передати словами, — каже Андрій. — Він не знав із нами ні вихідних, ні свят. Де б не був, обов’язково телефонував, розпитував про температуру й аналізи. Якось Віктор Анатолійович у суботу поїхав власним легковиком до Києва відвідати своїх дітей. На півдорозі до столиці зв’язався по мобільному зі мною і запитав про самопочуття. Я чесно зізнався, що почуваюся дуже кепсько. Він розвернув авто і повернувся в Одесу».

Пересаджена нирка успішно прижилася, бо, як ствер­джує дружина, «інакше й не могло бути — я ж вірила в це». Щоправда, реабілітаційний період, як часто буває після подібних оперативних втручань, не пройшов гладко. Вже в Івано–Франківську через спричинені катетером пошкодження в пересаджену нирку потрапила інфекція, тому ще двічі Андрієві довелося лягати на операційний стіл одеської клініки. Нині він почувається задовільно, хоча від щоденного прийому імунодепресантів (ця залежність — до кінця життя, аби не сталося відторгнення пересадженого органа) почав катастрофічно падати зір. Вочевидь доведеться ще вдаватися до послуг хірурга–офтальмолога.

Аня, яка й раніше не відзначалася міцним здоров’ям, звикає жити з однією ниркою. Те місце, де була друга, інколи нагадує про себе глухим болем. Мабуть, каже, реагує на зміну погоди. Та найголовніше — вони разом. І приємних житейських клопотів попереду — сила–силенна: малолітнього сина на ноги треба ставити та й з онуками ще не встигли побавитися. Хоча чекати вже не довго — після Різдва донька Таня має ощасливити їх первістком.