Калинович: Де ж і голосам буть, як не в народі, що вироста на волі, серед степу широкого!
А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степи Гоголя!
Пузир: Не знаю, я на степах у Гоголя не бував...
(Іван Карпенко–Карий, «Хазяїн»)
Пригадався епізод із всесвітньо відомої комедії класика української літератури, бо він яскраво ілюструє ставлення «хазяїнів» усіх часів ( на те й класика!) до культури українського народу. При чому тут Азаров, стинатиме плечима доскіпливий читач? А при тому, що в сучасному життєвому спектаклі йому випала роль якого–не–якого хазяїна. І сучасна таки інтелігенція від імені Наукового товариства імені Сергія Подолинського офіційно спрямувала «хазяїну» листа від 13 вересня 2010 року щодо відзначення 90–річчя Героя України, шевченківського лауреата, дійсного члена Української вільної академії Ннук, знаного у світі письменника, мислителя, правозахисника, першого голови Української Гельсінкської групи Миколи Руденка. Точніше, представники громадськості акцентували увагу очільника Кабінету Міністрів на необхідності виконати розпорядження того таки Кабінету Міністрів № 1469–р від 2 грудня 2009 року (вхід. номер 55436/0/1–10). Тим розпорядженням передбачалося проведення офіційних заходів до 90–річчя Миколи Руденка, видання повного зібрання творів. Нічого цього нема. І славнозвісний імідж–проект «Україна для людей» про це мовчить.
Минуло три місяці. 90–рiччя Руденка вiдзначатимемо цiєї недiлi. Та з Кабміну на адресу Наукового товариства — ні пари з вуст. Хоча закон зобов’язує чиновника хоча б відписки давати... І розпорядження ніхто не скасував, як і відповідний Указ Президента №612 від 15 серпня 2009 року. І ніхто їх виконувати не виконує. І чиновники, відповідальні за виконання, ніби при ділі, вносять значний внесок у розвиток вітчизняної бюрократії, отримують класні чини і ранги. Можливо, подумалося, у нової команди триває запаморочення від успіхів на кадровій ниві після недавніх виборів і всі забули про відповідальність у роботі державного службовця? Аж ось країну облітає крилата фраза Прем’єра «Я за все відповідаю в уряді... », випущена у прямому ефірі одного з телеканалів України. Отже, тепер ми знаємо, хто насправді відповідає і за цілковите ігнорування владою 90–річчя велета інтелектуальної думки Миколи Руденка. До речі, Микола Руденко — син шахтарського краю. Але ж, цілком зрозуміло, що Азаров і його чиновники в степах у Руденка не бували... Інакше, хто б дозволив Держкомтелерадіо брутально викинути з державної програми «Українська книга» на 2010 рік «Повне зібрання творів М. Д. Руденка». Та й чи припустимо в будь–якій іншій державі, не роз’їденій корупцією, щоб виконавчий орган влади ігнорував розпорядження керівного органу влади?
Микола Руденко — особлива постать у світовій науці й літературі. Свого часу його активно підтримали академік Андрiй Сахаров і генерал Петро Григоренко, його приймав у Білому домі президент США Рональд Рейган, і нині проводяться міжнародні наукові конференції, присвячені багатогранній творчій спадщині Миколи Даниловича.
«Рівень моральності суспільства, — зазначає академік Національної академії наук України, поет Борис Олійник, — визначається глибиною пошанування ним же лицарів без страху, які задля його щастя офірували не лише свободою, а й власним життям. Серед них вивищується постать Миколи Руденка — видатного мислителя, котрого визнають вчені світу, і, нарешті, незламного правозахисника, який пройшов арешти, ув’язнення і заслання. Одне слово, це давало всі підстави номінувати Миколу Даниловича на Нобелівську премію. А хто висунув? Він пішов за вічну межу якось тихо і непомітно. Звичайно, його удостоїли честі Героя України. Одначе розголосу, належного такій фігурі, уваги й пошанування він не зазнав. Лишилася по ньому спадщина з численних романів, есе, наукових розмислів. На жаль, вони майже не увійшли в науково–мистецький обіг».
Древні римські мудреці говорили: «Sapere aude!» — відважся бути розумним. У часи, коли безпечніше було мовчати, а ще безпечніше разом із мільйонами просвітлених «ученням марксизму–ленінізму» радянських трудящих беззаперечно підтримувати внутрішню і зовнішню політику компартії і з радісними очима вигукувати єдиноправильні здравиці «Слава КПРС!», «Хай живе великий Ленін!», «Партія — наш рульовий»... здатних на опір масовому ідеологічному психозу в СРСР знаходилося небагато. Микола Руденко відважився бути розумним. Витоки його відваги — у матриці здорового селянського роду, що передалася з праукраїнських історичних глибин. Як відомо, по маминій лінії гілка його роду сягає буремної епохи запорозької вольниці.
Життєва дорога Миколи Руденка була встелена майже суцільним глодом. А він продирався крізь тернії до Всесвіту. Він пізнав тємниці Світобудови, дещицею яких устиг поділитися з сучасниками. Сумно, що сучасники здебільшого не сприймали його думок і теорій, оскільки половина їх була зашорена «червоними» шорами радянського тоталітаризму, а інша половина наділена пільгами і підгодовувана всілякими пайками, пильнувала за рештою радянського народу, щоб не дати зазеленіти найменшому пагонові інакомислення. Проголошуючи на папері рівність і братерство, система не тільки не розвивала і не утверджувала демократичні цінності, а навпаки — жорстоко переслідувала кожного, хто посмів би публічно сказати правду про стан речей у «імперії зла»: політичні в’язні, безгосподарність, техногенні аварії на виробництві, загибель сотень солдатів у мирний час, екологічні катастрофи, нестача продуктів харчування, розквіт хабарництва у вищих ешелонах партії і держави, вкорінення блатних стосунків у всіх сферах управління, правоохоронних органів, радянської торгівлі, медицини, освіти і навіть культури... Про свободу слова і преси взагалі не йшлося. Десятками років від нас приховували навіть ті офіційні документи, які СРСР на міжнародній арені для підтримання власного позитивного іміджу визнавав, а то й підписував. У цьому — глибокий цинізм і зневага політичної комуністичної верхівки до зігнаних силою у так званий соціалістичний табір народів. Країна Рад, якою так пишався у своїх публіцистичних творах великий пролетарський письменник Максим Горький, перетворилася на безмежну казарму, де «все — під контролем» зловісної і знавіснілої структури КДБ. А тим часом у розвинених країнах, які наша доблесна пропаганда називала загниваючим капіталізмом, громадяни жили набагато краще за радянських «вічних будівників комунізму», жили і живуть під захистом Європейської конвенції з прав людини, стаття 10 якої гласить: «Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів...» (Рим. 4.ХІ.1950).
Одним із перших повстав проти гнітючої дійсності, лицемірства і невігластва правлячої верхівки СРСР український письменник і мислитель Микола Руденко. Радянська імперія, казав він, убиває землю. А вбиваючи землю, не можна не вбивати людей. Пророче, гостро і страшно. Й актуально донині. Його книга нарисів з фізичної економії «Енергія прогресу» — це і повстання проти невігластва, це й шлях виходу з економічної кризи, яку він передбачив ще на початку 70–х років минулого століття, розібравшись у причинах подібних катаклізмів та намітивши для нащадків план дій. У всьому світі вивчають твори нашого славного земляка, послідовника Франсуа Кене, Сергія Подолинського, Володимира Вернадського і черпають iз них дорогоцінні відповіді на виклики ХХІ століття. Лише Азаров та його чиновники «в степах у Миколи Руденка не бували»...
Олександр МИХАЙЛЮТА,
журналіст,
член Наукового товариства ім. С. Подолинського
