Мати–героїня Ганна Рябіїк. (Фото автора.)
Їдучи у Бірки, уявляю собі, що біля кожної сільської хати стрічатиму рожевощоких малюків, які ковзаються на замерзлих калюжах або спускаються на санчатах із гірки. А село зустрічає нас похоронною процесією. На спорожнілих вулицях не видно дітвори. Лише старші жіночки поспішають провести в останню дорогу односельчанина. Вдивляюся в кожне немолоде обличчя, обрамлене хусткою. Ось вони, поліські мадонни, гідні пера художника і поета! Нічим непримітні, спрацьовані, такі безпосередні й чисті, як сльоза немовляти. Це вони прославили своє село на всю Європу, встановлюючи рекорди народжуваності та водночас працюючи, як бджілки, по господарству та на колгоспних полях.
Багатодітні сім’ї для Полісся — не дивина. Сільські жінки, не дуже грамотні й непосвячені в бодай якісь премудрості контрацепції, народжували тут діток стільки, скільки Бог посилав. Але чому жодне село на Волині не повторило рекорд Бірок? Це й досі залишається загадкою. На початку 90–х років воно було занесене в реєстр ЮНЕСКО як найбагатодітніше село Європи, бо за кількістю матерів–героїнь йому не було рівних: 125 бірківських сімей народили по п’ятеро й більше дітей, ще 58 — по троє і більше, а 43 матері на той момент носили почесне звання героїнь. Причому мода на багатодітність, як естафета, передавалася в Бірках із роду в рід. Недарма його назвали волинським Китаєм. Ще в далеких сімдесятих у селі теж було 34 матері–героїні, які народили по десять і більше дітей. Уявити лишень: у цих трьох десятках родин росло більш як триста дітлахів! Сьогодні на все село, де 555 дворів (разом із сусідніми маленькими Вітулями) налічується трохи більше як п’ять сотень дошкільнят і школяриків. Як на нинішні часи — теж показник непоганий. Бірки намагаються не здавати своїх позицій, однак відродити минулу славу навряд чи вдасться. Зміни, що сталися за останні двадцять літ, суттєво позначилися на народжуваності у цьому унікальному поліському куточку.
Тепер важко уявити, що був період, коли в селі, що стало символом багатодітності, за рік народжувалося лише по 14 немовлят. Цей страшний спад випав на ті ж 90–ті роки. Саме тоді молодь стала масово виїжджати з села, втікаючи від розрухи та безробіття. Народжувати було нікому.
— Тоді виїхало багато молодих родин. Здебільшого в Білорусь, — розповідає секретар Бірківської сільради Світлана Костючик. — Там колгоспи давали житло й роботу, а що ще треба людям? А тут спробуй збудуватися, коли сім’ї великі, роботи ніякої. Виїжджала молодь, яка народилася у сімдесятих роках. Зараз у деяких білоруських селах наші живуть цілими вулицями. Така собі бірківська діаспора на землі сябрів.
Олександр Лукашенко мав би подякувати поліському селу за те, що воно одне стільки робочих рук дало його країні. У Ганни Жук із десяти дітей шестеро живе в Білорусі. Працюють доярками, свинарками, слюсарями. Так уже ведеться у великих родинах: хтось із старших братів чи сестер зачепився, а за ним і менші їдуть. Працюють у Білорусі й діти Марії Матвійчук, яка теж народила їх аж десятеро. Свою першу «Медаль материнства» 71–річна жінка отримала ще в 1969 році. Вона сама працювала в колгоспі на різних роботах, була й дояркою, і телятницею.
Працьовитими повиростали діти у бірківських матерів–героїнь. Дати всім освіту батьки, звичайно, не могли. Але дехто з дітей проклав іншу дорогу в життя, досягнувши своїх вершин. Є серед них військові, лікарі, агрономи й навіть представники модних професій. Наприклад, донька Ганни Романчук (одна із 11 дітей) Надія працює зараз стилістом торгового дому «Риваль» у Москві.
Не лише народити, а й виростити десятеро та більше — то подвиг. Без декретних відпусток, без соціальних допомог, без дитячих садочків. Жодна сучасна жінка такого навіть уявити собі не може. А бірківські селянки народжували скільки Бог посилав і де перейми застануть: вдома, у полі, на підводі по дорозі до райцентру чи найближчої лікарні. Утримували сім’ю, велику господарку, ще й на роботу у колгосп ходили за трудодні та гіркі копійки. Єдина перевага великих сімей — колгоспні ділянки льону гуртом легше було вибирати...
Головний лікар Бірківської амбулаторії Сергій Славік добре пам’ятає часи, коли село встановлювало рекорди народжуваності:
— Коли на початку вісімдесятих я приїхав сюди працювати, по 50—60 малюків у рік народжувалося. Народжували жінки, мами яких ставили рекорди багатодітності у післявоєнних 50–х. А тоді, кажуть, й по вісімдесят пологів на рік припадало. Колгосп змушений був свій пологовий будинок у селі відкрити. Там і кесарили при гасовій лампі, якщо була потреба. Жінок привчали, що народжувати треба у лікарні, а не вдома, як вони звикли. Те покоління здоровіше за нинішнє. Хіба колись було, щоб у дітей тиск підвищений? А тепер школярів обстежували, у чотирнадцять років тиск уже мають. До речі, маємо ставку педіатра, але спеціаліста, який погодився б приїхати сюди працювати, немає. Житла немає, зарплата теж смішна, хто поїде?
Розгадати феномен бірківської багатодітності бралися навіть науковці. Газета «Аргумєнти і факти» торік у своєму матеріалі подала коментар кандидата медичних наук з Києва Володимира Нечипорова, який зробив сенсаційне припущення: на плодовитість бірківськиж жінок впливає, можливо, вода із підвищеним вмістом йоду. На околиці села протікає струмок, у воді якого — паранормальний вміст йоду. А цей елемент позитивно впливає на дітородні функції жінки.
Секретар Бірківської сільради Світлана Костючик про чудодійне джерело із йодованою водою почула вперше. Хоч знає своє село і все довкола нього, як свої п’ять пальців. Хто, коли й де відкрив те джерело — не відомо.
Спростувала цю версію й Ганна Рябіїк. Вона — одна з багатьох своїх односельчанок, яка звання матері–героїні отримала ще в радянські часи. За дев’ятнадцять років жінка народила сім синів і три донечки. У її матері теж було десятеро дітей.
— Замуж я пушла у дев’ятнадцять, — каже жінка. — Рік iз чоловіком пожили, як його забрали в армію. Чотири роки служив. Як вернувся, ще рік жили, але діток не було. А потім як посипалися одне за одним! Найменшеньку, Альону, вже у сорок штири (чотири — Авт.) родила. У декретах не сиділа, не було тоді декретів. Два місяці — й на роботу. В колхозі ділянки порала, льон брала, все робила. Послідню дитину як родила, то чотири місяці в декреті побула. Народила, а тепера нікого коло мене нема. Всі по світах. Троє — на Білорусі, троє за Луцьком живуть, один — в Голобах, а ще один — у Саратові. Я ж коло сина живу. Він у мене передостанній. Діти добрі у мене. Приїжджають у гості, і мене з собою забирають, жаліють: «Мамо, як важко було вам з нами...»
— Правду кажуть, що тут у вас вода якась особлива, що жінки так багато народжують?— продовжую розпитувати Ганну Павлівну.
— Яка вода? Світла не було — от дітей і родили, — сміється жінка.
Її невістка — теж із багатодітної родини. Сама відважилася лише на двох діток. І коли запитала у Наді, чи не почувалася вона у великій родині чимось обділеною, вона відповіла: «Нас любили. А що ще треба?».
— Ви знаєте всіх своїх онуків? — питаю у бабусі.
— Як звати, усіх знаю. Дні народження вже не можу всі в голові втримати.
— А народжувати вам удома доводилося чи в лікарні?
— Двох вдома родила, а решту — у роддомах. У своєму, у районному, а з одним до Луцька заперли. Думали, що двойня буде, а родився Сергій п’ять кілограмів.
— Усі пологи легкі були?
— Еге, легкі, — іронізує жінка.— Родити — це одне, а на ноги підняти... Як згадаю, коли жили на хуторі, а треба на болото сіно косити йти. Чоловік одне дитя собі на плечі, друге — поперед себе, несемо до моєї матері. А самі на цілий день на косовицю.
— Як у селі ставилися до абортів?
— У нас, пробачте, абортів ніхто не робив. Не прийнято це було. Бо гріх. За моєї пам’яті був один случай. Така молода, гарна була жінка, двоє діток мала. Пішла до одної, щоб збавитися. І зійшла кров’ю, померла.
За слово «аборт» тітка Ганна попросила у мене вибачення. От і вся відповідь на запитання, чому бірківські жінки народжували так багато. Бо про аборт навіть соромно думати було. Сьогодні зазвичай багато дітей народжують жінки, яким за релігійними переконаннями заборонено переривати вагітність. У Бірках матері–героїні не належать до жодної з протестантських церков, а є православними. Праотча віра й усвідомлення гріха зупиняло тамтешніх жінок від дітовбивства. Нині у сільській амбулаторії на стіні висить плакат із переліком сучасних контрацептичних засобів. Якби бабусі й мами нинішніх бірківських молодих мам знали все це — скільки б не з’явилося на світ Божий синів і донечок, які зараз продовжують славні традиції свого села?
Сучасні мами почали трохи старатися і вперше за багато літ Бірки мають хороший приріст населення. Як почали за президентства Ющенка платити допомогу за народження дитини — народжуваність пішла вгору. З початку нинішнього року вже народилося 36 діток. Дитячий садочок, який закрили, коли дітей стало народжуватися мало, тепер не може вмістити всіх бажаючих. Мами пишуться в чергу. Старші жіночки з цього приводу мають свою думку. Їм не зрозуміти, як це дитину в садочок здати, а самій вдома сидіти? І дідусі є, й бабусі, а все одно у садочок несуть дитину навіть у заметіль. Деякі матусі поки не передивляться всі серіали, не підуть ввечері дитя із садка забирати. Нехай би вже працювали, а то без роботи сидять. «І коли вони тих дітей бачать? Зараз у садок, потім у школу, потім поїдуть вчитися діти — і все. А потішитися коли?» — дивується старше покоління.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
