Їдучи у Бірки, уявляю собі, що біля кожної сільської хати стрічатиму рожевощоких малюків, які ковзаються на замерзлих калюжах або спускаються на санчатах із гірки. А село зустрічає нас похоронною процесією. На спорожнілих вулицях не видно дітвори. Лише старші жіночки поспішають провести в останню дорогу односельчанина. Вдивляюся в кожне немолоде обличчя, обрамлене хусткою. Ось вони, поліські мадонни, гідні пера художника і поета! Нічим непримітні, спрацьовані, такі безпосередні й чисті, як сльоза немовляти. Це вони прославили своє село на всю Європу, встановлюючи рекорди народжуваності та водночас працюючи, як бджілки, по господарству та на колгоспних полях.