Ольга Репіхович. (Фото з сайту razom.org.ua.)
Коли на вересневому з’їзді «Нашої України» Ольга Репіхович, очільниця Новобузького районного осередку партії, попросила слова, зал схвально загув. І хоча перед тим уже було підведено риску під обговоренням, делегати з’їзду одностайно проголосували за те, щоб додатково таки надати слово колезі. На трибуні пані Ольгу зустрічали оплесками, адже її запальні й гострі промови однопартійці чудово пам’ятали з попередніх зібрань. «На з’їздах же звикли, як правило, щось хороше говорити, хвалити, в компліментах розсипатися, а я зазвичай говорю правду, якою б вона не була», — пояснює свої ораторські успіхи Ольга Семенівна. Тож коли жінка днями приїхала до Києва на засідання політради «Нашої України», «УМ» не оминула нагоди зустрітися з нею...
— Пані Ольго, жінки зазвичай байдужі до політики і тим більше партійного життя. А що вас привело в «Нашу Україну»?
— Моя сім’я підтримувала ідеї Ющенка, а я ще й в ющенківському районному виборчому штабі була керівником аналітичної групи проекту «Від дверей до дверей» і бачила, які були кричущі порушення виборчих законів. У нас, наприклад, на другий тур виборів–2004 у списках було записано до 1200 «мертвих душ», а вулиця Бєляєва з чотирьох будинків «виросла» аж до п’ятдесяти. Про що я писала тоді в районній газеті. Ті вибори мене дуже вразили, бо на власні очі бачила, як, порушуючи законодавство, просували Януковича, який був тиск, як на чорне говорили «біле»... Я була на Майдані у 2004 році. Але ще складніше було почуватися не на київському Майдані, де панувало загальне піднесення, розуміння навіщо ми тут, а в райцентрах. У нас теж був свій маленький майдан. Було дуже складно. Адже тут усі тебе знають, всі на тебе дивляться, кожен може підійти і що завгодно сказати. А районна влада на своїх нарадах нас називала не інакше як «бездєльніками». Отоді я й прийняла рішення, що буду в партії, яка мені близька. І не тільки я так вирішила — в мене було багато однодумців. Ми бачили Віктора Ющенка, він приїздив до нас під час виборчої кампанії. Це було 15 серпня — я дуже добре запам’ятала дату, бо того дня був ювілей у чоловіка. У мене повен ресторан гостей, а я на площі організовую зустріч із кандидатом у президенти (сміється). Мені справді близькі ідеї, позиції та програма «Нашої України». Разом з однодумцями я створювала нашу районну організацію і, незважаючи на складнощі в партії, я й сьогодні в «Нашій Україні».
— Кажете, що мали багато однодумців. Чи багато їх зараз залишилося? Адже чимало людей розчарувалися...
— У перший рік — 2005–й, коли ми створювали районну організацію «Нашої України», до наших лав вступили до 500 осіб. Якщо враховувати, що в районі взагалі нараховується десь тисячі три активних людей, яким цікава політика, тобто які є потенційними членами різних партій, то вважаю, що це немало. Прихильників у «Нашої України» справді було багато. Та й по сьогоднішній день, вважаю, їх залишилося чимало. Так, багато партійців покинули наші ряди, перейшли в інші партії або й просто «зав’язали» з політикою. Справді є розчарування. Але є частина людей, які попри все залишаються з нами.
А гадаєте нинішньою владою люди не розчаровані? Ті, хто голосував за «Регіони», зараз приходять і починають нарікати. Що ж, кажу, маєте те, що маєте. Це ваша влада, ви її обирали. — «Так ми ж не знали, нам обіцяли...». Податковий кодекс, підвищення пенсійного віку для жінок — все це відкрило очі прихильникам Партії регіонів. А на підході Трудовий кодекс. Чого тільки варта ідея зробити шестиденний робочий тиждень! Влада, мабуть, забула, що нині багато людей виживають завдяки городам, дачам. А коли ж на ті городи–дачі людям їздити, коли їх обробляти, якщо вони працюватимуть шість днів у тиждень?
— Чи важко було в вашому регіоні агітувати за свою партію? Коли деякі виборці кажуть «А що ваш Ющенко зробив?», які слова знаходите для переконання?
— Важко. Слів особливих не шукаю, просто називаю речі своїми іменами. Починаю разом з людьми і обурюватися, і обговорювати, що не зробила або не так зробила команда Ющенка... А в ході бесіди вже й позитив випливає, люди починають спокійно міркувати. Багато хто вже сьогодні каже: ми ще часи Ющенка будемо згадувати золотим словом. Та якщо говорити про останню виборчу кампанію, то більшість партійних осередків навіть не змогли нормально розгорнути роботу. Бо вся робота й агітація проводилася здебільшого Партією регіонів. Представники місцевої влади боялися виступити на підтримку тієї чи іншої сили. Навіть звичайні люди уникали зустріч і бесід з «інопартійцями», щоб, бува, не помітило начальство. Я вважаю, що з приходом до влади нового Президента і його політичної сили в містечка і села повернувся страх. Люди знову, як і шість років тому, почали боятися! Чиновник боїться, що втратить роботу, бо нове місце ще спробуй знайди, приватний підприємець боїться пресингу, батьки бояться, щоб не нашкодити дітям, якщо вони живуть і працюють у районі. Чи не через цей страх нині Партія регіонів найчисленіша? Бо на місцях як? Хочеш працювати на пристойній посаді — маєш бути в «Регіонах». Але на місцевих виборах 2010 року «регіонали» вже взяли значно менше голосів, ніж на останніх президентських. Так до райради ця сила набрала 42,8% проти 53% на президентських виборах у першому турі та 68,8% у другому. Це, гадаю, багато про що свідчить.
— А який ваш «ужинок» на минулих виборах?
— Невеликий, але... Ми за виборчим списком до районної ради набрали 4,2%. Вважаю, що це непоганий результат, якщо взяти до уваги, як проводилась виборча кампанія. Скажімо, задовго до виборів у нашій районній газеті щотижня з’являвся матеріал про «Сильну Україну» Тігіпка. А результат який? Менший за наш. Мені здається, що при таких фінансових затратах «Сильної України» — це розгромний результат.
— Які проблеми мешканцям Миколаївщини нині «болять» найбільше?
— Якщо говорити про наш район, то найбільша проблема — це брак роботи, а звідси — й жалюгідне існування більшості звичайного люду. Якщо раніше працювати прибиральницею було не престижно й ніхто на таку роботу не хотів іти, то зараз ви ще спробуйте влаштуватися прибиральницею. При чому на цих «посадах» здебільшого молодь працює! Раніше люди були зайняті в колгоспах. А зараз приватник трактора загнав, виорав, засіяв — багато робочих рук йому не вигідно тримати.
Якщо на Західній Україні чимало жінок виїхали на заробітки, то в нас навпаки — здебільшого виїжджають чоловіки. І саме для наших жінок брак роботи стоїть дуже гостро. Чоловіку дещо легше влаштуватися: важкої фізичної праці завжди багато — там якесь будівництво, там треба людина на трактор. А от жінці важче знайти застосування своїм рукам.
— А чому б тоді не розвивати в регіоні, наприклад, зелений туризм?
— Можна було б розвивати цю галузь. У нас дуже гарні місця, через район протікає річка Інгул. Маємо багато паломників, які відвідують наш знаменитий Свято–Михайлівський монастир у селі Пелагеївка. На території нашого району є ландшафтний парк «Приінгулля», в межах якого знаходяться два заказники «Софіївське водосховище» та «Пелагіївський», де росте кілька видів занесеної в Червону книгу ковили. У нас стільки цікавого! Коли до нас приїздять гості, то дивуються: ніколи б не подумали, що на Миколаївщині можуть бути такі місця! Але щоб розвивати зелений туризм у нас нема єдиного — доріг та зацікавленої в цьому місцевої влади.
Народилася в селі Андрієвичі Ємільчинського району на Житомирщині 24 січня 1947 року.
У 1965 році закінчила з золотою медаллю школу і вступила до Житомирського педінституту. У 1996–му здобула фах бухгалтера.
Із 1969 року проживає на Миколаївщині. Свою трудову діяльність розпочала вчителькою Покровської середньої школи у Веселинівському районі, а в Новому Бузі — секретар райкому комсомолу, викладач в педучилищі, завсектором партобліку в райкомі Компартії, секретар та заступник голови райвиконкому, начальник відділу податкової інспекції, керівник відділення «Ощадбанку», помічник–консультант народного депутата України.
Є співавтором книги «Андрієвичі — мій рідний край, моя історія жива», яку було видано в 2009 році та подаровано кожній родині в рідному селі. Наразі завершує автобіографічну книжку «Мій родовід. Моє життя».
Заміжня, має доньку та онука.
— Миколаївщина, яку ви так добре знаєте, не є вашою батьківщиною?
— Тепер уже є. Це моя друга мала батьківщина. А родом я з Житомирщини. У нашій сім’ї було восьмеро дітей. Мама все життя тяжко працювала біля землі, а батько, який повернувся з війни інвалідом (не мав правої долоні), ще після примусової колективізації дав собі слово, «що в колгоспі його ноги не буде», тож працював сторожем на маслозаводі, куди треба було добиратися шість кілометрів.
У Житомирі я закінчила педінститут (факультет української мови і літератури). І сама обрала направлення на Миколаївщину. Де б не вчилася чи працювала, я скрізь була активісткою. В інституті була комсоргом факультету. І могла обрати собі розподіл будь–куди. Пригадую, ректор мене відмовляв: залишайся, знайдемо тобі місце в райвно. А я — ні, Житомирщину вже знаю, а от на Миколаївщині ще жодного разу не була. Поїду туди! А згодом і душею прикипіла, бо тут отримала своє перше житло, знайшла свою половинку, народила доньку й сина. Після вчителювання якийсь час працювала в райкомі партії, потім секретарем у райвиконкомі, заступником голови у райраді. А потім отримала ще одну освіту: вступила до Миколаївського політехнікуму на бухгалтерський відділ. Мені раніше здавалося, що бухгалтер — це така нудна робота. Нічого подібного! Будь–яка робота цікава, якщо її любити. Я навіть керувала відділенням «Ощадбанку». Дехто казав: не впораєшся. Я не впораюся? Впоралася! Неправда, що в людини одне покликання, вона може успішно реалізувати себе в кількох іпостасях. І їй буде цікаво.
— Мабуть, ви й зараз не обмежені лише партійною роботою?
— Це так. Бог мене щедро винагородив оптимізмом, енергією, організаторськими здібностями. І я намагаюсь використовувати цей дар сповна. Тож не дивно, що після виходу на пенсію так і не змогла зупинитися. Та й як зупинитися, коли в світі стільки цікавого і хочеться «відкусити» якнайбільше!
15 років тому я заснувала жіночу громаду «Сузір’я». При ній маємо співочий ансамбль «Веселинка», який щомісячно влітку в центральному парку розважає мешканців райцентру, а під Новий рік йдемо вітати адміністративні установи міста, організації. Моя новорічна ніч і дівчат з «Веселинки» впродовж уже кількох років незмінно проходить на сцені біля головної ялинки міста. Усе це — безкорисливо, для людей, для душі, для гарного настрою. Шаную і ціную своїх дівчат за сподвижництво і дякую за щедрі серця.
Віддушиною в моєму житті є світлиця «Вікторія», яка заснована в пам’ять про покійного сина Віктора, що зовсім молодим пішов із життя . Під неї виділила частину свого будинку, зробила ремонт, і тепер там проводимо різні виставки — рушників, художніх полотен, дитячих малюнків тощо. Ось і зараз там відбувається виставка «Благословіння», на якій представлено унікальні ікони, вишиті бісером та стразами Сваровські місцевою майстринею Валентиною Масаренко. Вхід — безкоштовний.
Доля вдосталь відсипала мені і радісних, і сумних днів, і щастя, і горя. Але я завжди раділа кожному дню, намагалась і намагаюсь наповнювати його добрими справами. Й залюбки ділюсь своїм щастям із добрими людьми. Хіба мені шкода?
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
