Одна з головних проблем арт–ринку України полягає в тому, що художники працюють паралельно з кількома галереями. Тоді виходять абсурдні ситуації, коли на ярмарку чи не в кожному боксі зустрічаються одні й ті ж імена. «Самі Чічкани», як пожартувала недавно одна кураторка про «Арт–Київ contemporary 2010».
В історичних двориках центрального Києва, де заховалася галерея «Мистецька збірка», відкрилася вельми приємна виставка. Найбільша удача цієї експозиції, що вона грає на контрасті з погодою: на вулиці — сіро й мокро, а у приміщенні галереї — сонячно й тепло. Це ефект від картин львівського художника Михайла Демцю: його роботи яскраві, насичені вітамінними кольорами помаранчевих, жовтих, червоних, зелених відтінків, великі й виписані крупними мазками у стилі експресіонізму. Але художник переконаний, що його картини можна не тільки бачити, а й чути: «Вони дзвінкі, адже кольори повинні бути дзвінкими — такий стан моєї душі».
Новина про те, що Богдан Ступка йде з посади президента Київського міжнародного кінофестивалю, стала справжньою несподіванкою. Адже ще два роки тому, коли КМКФ робив свої перші кроки, Богдан Сильвестрович запевняв, що організувати міжнародний кінофорум у Києві було мрією всього його життя. Виявилося, що мрія ця недовговічна, всього на два роки, протягом яких КМКФ не зміг перетворитися на резонансний огляд кінофільмів, проте став помітною світською подією, яку відвідали такі значні постаті світового кінематографа, як Отар Іоселіані, Пітер Грінуей, Кшиштоф Зануссі, Едріан Броуді, Вадим Перельман, Каспер Ван Дієн, Армен Джигарханян, Станіслав Говорухін, Віра Глаголєва. І саме Богдан Ступка був тим весільним генералом, завдяки якому організатори фестивалю могли заманити в Київ світових знаменитостей.
Героїня Ірини Муравйової із фільму «Москва сльозам не вірить» (1980) казала, що чоловіка собі треба шукати в бібліотеці — там висока концентрація розумних мужчин. Героїню іншої культової стрічки «Секс і місто» (2008) — Керрі Бредшоу — її наречений містер Біг називає останньою жінкою в Нью–Йорку, яка бере книжки в бібліотеці, і Керрі для ексцентрики вибрала публічну Нью–Йоркську бібліотеку як дуже екзотичну локацію для свого весілля, модна фішка. Схоже, це була найбільша промо–акція бібліотек за останні 15—20 років...
Коли українські газети пишуть про бібліотеки, можна не дивитися в календар — там точно 30 вересня. Всеукраїнський день бібліотек, схоже, єдиний інформаційний привід згадати добрим словом книгозбірні і людей, які там працюють за 800—1000 гривень на місяць. Чому ми вирішили бути оригінальними і написати про бібліотеки в грудні, коли всі ЗМІ обговорюють колір суконь, в яких треба зустрічати Новий рік, і долю американських дипломатів — зірок «Вікілікса»? Нічого особистого, між першою і другою вищою освітою бібліотеками я не користувалася взагалі — книжки, які мене цікавлять, стараюся купувати або позичати у друзів. Є в цій темі й «травма по Фрейду»: на початку 1990–х мені відмовилися видати книжки у читальному залі Національної парламентської бібліотеки, бо в мене не було постійної київської прописки — тільки тимчасова студентська. І головна банальна причина — час... Але якісь позитивні рухи бібліотекарів в інформаційному полі, цікаві живі блоги на цю тему, активність піар–менеджера Української бібліотечної асоціації — одного дня все склалося в пазл, і газета звернулася iз запитаннями до виконавчого директора Української бібліотечної асоціації Ярослави Сошинської. З’ясувалося, що мої уявлення про бібліотеки 15–річної давності, на щастя, архаїчні...
Культурологічний альманах «Хроніка 2000» дев’ятнадцятий рік виходить без перерв. Годі пригадати інше періодичне видання такого штибу, котре подолало би шторми й урагани української Незалежності. Та ще й не порушуючи задекларованої періодичності — чотири випуски на рік. Герой–капітан цього історико–популярного вітрильника — поет Юрій Буряк, що спирається на незмінну підтримку Фонду сприяння розвитку мистецтв.
