Московські попи рвуться в київський сквер

      Ще з часів Петра I, коли Московське царство нарекло себе імперією, а її верховний державець-цар — імператором, стратегічною політикою цієї імперії стала ще потужніша експансія. Тобто завоювання і поневолення численних народів Європи й Азії. Це схвально висловив О. Пушкін у своєму творі «Медный всадник»: «Куда ты скачешь, гордый конь и где опустишь ты копыта?». Поет великодержавного спрямування Ф. Тютчев навіть визначив один із пунктів такої імперської експансії: «Чтоб кони донцов-молодцов пили воду из Тигра и Евфрата...» А докінечно цю «доктрину» ствердив цар-жандарм Микола I. Під час урочистостей відкриття Київського кадетського корпусу він лишив у привітальній книзі такий запис-настанову: «Наша миссия — воевать. Все завоевать». Цьому агресивному спрямуванню віддано служили і церковні ієрархи. І саме тому архітектор правлячого сенату та Священного синоду в Петербурзі об'єднав їх монументальною аркою — як символ єдності.

      За радянського режиму все пов'язане з релігією, як і служителі її, було піддано тотальному знищенню. Та після тяжких поразок у війні з Німеччиною в 1941—42 роках православне духовенство інтенсивно реабілітовували і поставили його на службу держави. Отак воно набуло сили, як і рецидиву імперської політики. Проявів цього безліч на наших теренах і тепер, коли відтворена незалежна державність України-Руси.

      Здавалося б, більш як застережливим є те, що Києво-Печерська лавра, перша стародавня українська академія, тепер перебуває в підпорядкуванні Московської митрополії, а не Київської. Така експансія поширилася чомусь і на Успенський собор XI століття, відтворений з руїн ученими, фахівцями-реставраторами і коштом України. І  на перший погляд, неймовірно, але більшість церков України теж приналежна до Московської митрополії. До того ж коштом віруючих України інтенсивно споруджують ще й нові. Притому прагнучи зводити їх якнайбільше в центральній частині міст та інших поселень.

      Навіть у Києві, над яким нависла тепер цілком реальна загроза побудови ще одного храму, також Московської митрополії, в стародавній забудові міста. Йдеться про спорудження храму по вул. Олеся Гончара на ділянці № 55 б Шевченківського району. Тобто в охоронному сквері, якому понад сто років, з його стародавнім унікальним водограєм. Цей невеличкий сквер — єдиний зелений куточок — «оаза» всього мікрорайону Києва, яким послуговуються малюки двох дитячих садочків. Тут же відпочивають інваліди війни, пенсіонери і мешканці навколишніх будинків. І в разі втілення цього запланованого будівництва буде втрачено сквер, який служив багатьом поколінням киян. Адже неминуче буде вирубано значну частину дерев, кущів і квіткових клумб. Ідеться ж не лише про місце забудови (хоч і це є згубним!), а й довкілля, бо пов'язано це як з ритуалами культових відправ (хресні ходи), так і з перебуванням віруючих до початку і після відправ.

      Отже, після спорудження цього храму навіть залишки скверу втратять своє давнє призначення. Що відчутно позначиться і на екології центральної частини Києва, і на ансамбливості цієї історично сформованої забудови.

      І це при тому, що, згідно з рішенням Київміськради № 920 від 16.07.1979 р., прийнятого відповідно до Постанови Ради Міністрів України 28.11.1977 р., № 549, цей мікрорайон суворо регламентований щодо нової забудови. А наведені законоположення про охоронні зони Києва є правочинними і тепер, бо їх ніхто не скасовував. Отже, заплановане будівництво буде порушенням Закону держави. До того ж у спорудженні нового храму, та ще й у невеличкому сквері немає потреби. Адже неподалік розташовані Володимирський собор і храм Покровського монастиря. І релігія покликана служити людям, а не шкодити їм.

      Осуджений громадянами передусім автор проекту храму в такому місці Микола Жаріков, який, до того ж, є «адміністративним» архітектором то в Держбуді, то в міськраді. Він не боронив із нами пам'яток історії та культури тоді, як і тепер, коли опинився «за бортом» департаментів. Він спеціалізується на «творчості» храмів саме Московської митрополії. Категоричні протести проти цілком реальної загрози знищення затишного скверу в цьому мікрорайоні висловили громадяни Києва. Серед них і мешканці будинку по вул. Олеся Гончара, в домі № 68, який кияни назвали «Будинком письменників».

      Обгрунтований протест-звернення до Президента України та iнших владцiв надіслали також учені та державні діячі. Серед них і відомі громадськості герої України, академіки-добродії Петро Тронько та Іван Дзюба. А також голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Лесь Танюк та інші депутати. Всі ці аргументовані протести доводять неприпустимість зведення в цьому сквері храму і водночас застерігають від таких згубних рецидивів, вимагають припинити таке чиновницьке свавілля.

Олесь СИЛИН,

заслужений архітектор, заслужений діяч культури та мистецтв України,

головний експерт Всеукраїнського Фонду пам'яток історії та культури ім. Олеся Гончара.