На рiднiй землi. (Фото Укрінформ.)
Проблема реінтеграції в українське суспільство народів, депортованих з наших земель сталінським режимом, є сьогодні однiєю з найпекучіших. Торжество людожерської ідеології колективної відповідальності, трагічні події 1944 року, в який були «спроваджені» цілі народи: 23 лютого — чеченський, 18 травня — кримськотатарський, 24 червня — кримські греки, болгари, вірмени — назавжди залишаться в людській пам'яті як один з найжахливіших злочинів тоталітарної системи. Безпідставно звинувачений «у зраді Родіни» кримськотатарський народ рішенням кремлівського керівництва враз позбувся своєї історичної батьківщини, мови, культури, був пограбований, опинився у безправному становищі спецпереселенця.
Уточнення мартирологу депортованих, скривджених, загиблих ще залишається боргом нашого покоління перед Історією. Час довів байдужість радянської системи до болючих проблем вигнанців і необгрунтованість звинувачень на їх адресу. Ще наприкінці 80-х років у СРСР було створено Державну комісію з проблем кримськотатарського народу, розроблено перспективну програму з розширення будівництва, відкриття національних навчальних закладів, залучення можливостей окремих республік. Здавалося, справедливість починає відновлюватись. Однак сьогодні Україна залишилась віч-на-віч з проблемами, які потребують величезних зусиль, коштів, зацікавленої участі багатьох державних установ. Жорстка економічна криза та політична нестабільність зробили пошуки засобів вирішення цих проблем справою нелегкою і почасти невдячною. Клубок, заплутаний 60 років тому, ще довго триматиме далекі від вирішення клопоти. Але повернути силою відірване коріння народові, історія і культура якого невідривно пов'язанi з українським народом, — не лише політичний і юридичний обов'язок нашої держави, а й наш громадянський борг.
18 травня 1944 року, згідно з постановою Державного комітету оборони від 11.05 1944 року, з Криму почалали депортувати кримських татар. Шовіністичний пафос постанови протиставляв кримських татар — «німецьких холуїв», «колабораціоністів та диверсантів» — «радянським людям», підкреслював «особливу жорстокість» як національну рису цього народу, яка не залишає їм місця серед радянських людей. На НКВС (і товариша Берію особисто) покладався обов'язок закінчити виселення кримських татар до 1 червня. За найбільш вірогідними оцінками істориків, депортації зазнали понад 194 тисячі кримських татар. 24 червня їх долю розділили понад 15 тисяч греків, 12,4 тисячі болгар, 9,6 тисячi вірмен (постанова ДКО від 2.06.44). Ще раніше це лихо спіткало народи Кавказу. Лише чеченців було вивезено до Казахстану понад 300 тисяч (найбільша чисельність з усіх народів, які зазнали депортації). Почалися ж депортації з Криму ще 18 серпня 1941 року висланням 61 тисячі етнічних німців (як «фашистських поплічників») на Урал, до Новосибірської, Омської областей, Алтайського краю, Казахстану.
За постановою ДКО, спецпереселенцям дозволялося «взяти з собою особистих речей, побутового реманенту та продовольства в кількості до 500 кг на сім'ю». На НКВС та інші наркомати покладався обов'язок «забезпечити в ешелонах з переселенцями медико-санітарне обслуговування і гаряче харчування». Насправді ж, як описує виселення в опублікованій у США книзі «Покарані народи» відомий історик Олександр Некрич, «...солдати НКВС витягли жінок, дітей, стариків із постелі («проклятые предатели, сволочи!»), наказали протягом 10 хвилин залишити оселі, не давши навіть як слід одягнутись, узяти з собою документи... Голі, голодні діти та старі помирали в закритих вагонах від тифу. Солдати викидали мерців у вікна вагонів...»
У доповідній записці, яку товариш Берія написав Сталіну на початку липня, змальовується ідилічна картина: під час депортування не було жодного смертельного випадку. В іншому офіційному повідомленні все ж зазначено 191 особу, які померли в ешелонах, але й така невелика чисельність людських втрат здається неймовірною. Порівняння кількості депортованих, згідно з рапортами НКВС, і демографічного розшифрування чисельності привезених, розселених та закріплених за окремими господарствами свідчать про 7889 померлих. Саме така цифра фігурує і в західних виданнях .
Кримських татар депортували у віддалені райони Сибіру, Уралу, Середньої Азії, де вони опинилися без документів, в умовах комендантського режиму, без права пересування навіть з метою пошуку загублених при виселенні сімей, маючи лише «обов'язки»: нелюдської праці, хвороб і голоду. Указом Президії Верховної Ради СРСР 1948 року встановлено, що депортованих розміщено на спецпоселення навічно і втеча з місця карається 20 роками каторжних робіт. Число спецпереселенців поповнилось у 1945 році, коли, по закінченні війни солдати й офіцери, які воювали з фашизмом, теж були оголошені «зрадниками» і направлені прямісінько на заслання, до своїх сімей.
За даними національного руху кримських татар, у перші 4 роки депортації з них загинуло 46,2 відсотка (за офіційною статистикою — 23 відсотки, тобто 44,9 тисячі). Секретні документи Міністерства охорони громадського порядку Узбецької РСР, вперше опубліковані в 1974 році в Нью-Йорку відомим «дисидентським дзвоном» «Хроника текущих событий», інформували КДБ СРСР щодо «зміни контингенту»: на 1 липня 1944 року до Узбекистану прибуло 151,4 тисячі осіб, на 1 січня 1945 року кримськотатарських спецпоселенців тут уже перебувало 134,7 тисячі, померло 13,2 тисячі. Лише за рік загинуло 17,7 відсотка переселенців. Ця цифра не враховує померлих у дорозі до Узбекистану та «викинутих з вагонів», а також засуджених на 20-річну каторгу.
Роки 1944—1950 були надто важкими навіть для збереження життя, а для його зародження просто неможливими. Наслідок — демографічна прірва, майже повна відсутність у цілого народу осіб з цими роками народження. Історики зазначають: серед спецпоселенців-кримських татар чоловіки становили 15 відсотків, жінки — 32, діти — 53 відсотки. Так само і в інших. У депортованих з Кавказу в Киргизію балкарців: чоловіки — 18 відсотків, жінки — 39, діти — 52 відсотки. Таким чином, радянська машина карала передовсім жінок і дітей, які, виявляється, були «поплічниками німецьких карателів», «учасниками бандформувань», навіть «агентами німецьких та румунських розвідок».
Система покарання цілих народів працювала рішуче. У міжнародному праві цьому явищу давно існує визначення — геноцид. Унаслідок депортації було зруйновано територіальні, матеріальні, культурні підвалини життя і розвитку нації, знищено систему народної освіти. Кримськотатарську мову було поставлено поза законом. Комендант одного з селищ заарештував татарську дівчину, яка без його відома вийшла заміж за казаха. Під час сімейного свята спецвзвод МВС заборонив татарам грати й танцювати під «бандитську музику».
За Указом Президії Верховної Ради РРФСР (до якої в той час входив Крим) «Про перейменування районів та районних центрів Кримської області» від 14.12 1944 року було перейменовано 11 райцентрів. Назви поселень, заснованих татарами, а пізніше — німецькими поселенцями катерининських часів, отримали «ідеологічно бездоганне» «радяноморфне» звучання. Цікавий, серед інших, приклад старовинного татарського селища Сю-Рен, що означає «поганий запах, сморід». Його назва перетворилася на благозвучне — Сірєнь («бузок»)...
Тільки через рік після смерті Сталіна прийшло невелике полегшення. А за часів «хрущовської відлиги» деякі депортовані народи — чеченці, інгуші, балкарці, калмики, карачаєвці — змогли повернутись на свої землі. ЦК КПРС у червні 1956 року розглядав можливість їх повернення на історичну батьківщину, враховуючи невелику чисельність цих народів і недостатню заселеність залишених ними територій. Водночас вважалось недоцільним відновлення автономії чеченців та інгушів. Врешті, 24 листопада 1956 року постановою ЦК КПРС автономії калмицького, карачаєвського, балкарського, черкеського та інгушського народів були відновлені.
Більш категоричним ЦК КПРС був у цій постанові щодо долі кримськотатарського народу. Найбільш доцільним «там» вважали «створення для кримських татар обласної автономії на території Узбецької РСР, де проживає близько 140 тисяч кримських татар, а природні й кліматичні умови республіки є найбільш близькими до умов їх колишнього проживання». Але, по-перше — на території РРФСР вже існувало національне автономне об'єднання — Татарська РСР. По-друге — колишня Кримська АРСР була багатонаціональною автономією, в якій татари складали менше 1/5 частини всього населення. А по-третє — тепер Крим став областю України. І головне — був заселений вельми недостатньо. Однак в обіг вводився свідомо сфальсифікований аргумент про заселеність кримського регіону. Насправді лише у 1958 році населення Криму трохи перевищило свій довоєнний рівень.
Крім цього, рада Міністрів УРСР своєю секретною постановою від 15.12 1956 року визнавала недоцільним розселення депортованих кримських татар, греків, німців, болгар, вірменів на території суміжних Херсонської, Запорізької, Миколаївської та Одеської областей.
Кримським татарам було заборонено повертатись на рідні терени до кінця 80-х, коли тисячі репатріантів почали масово в'їжджати до Криму. З настанням більш «вегетаріанських» постсталінських часів було створено «Ініціативну групу за повернення в Крим». В 1956 році ветерани партії, фронтовики (серед яких — славетний двічі Герой Радянського Союзу льотчик Ахметхан Султан), партизанські комісари звертались до тодішнього «Верховного ідеолога» (майже героя Достоєвського — Великого Інквізитора) Михайла Суслова з проханням розглянути проблему репатріації кримських татар «у світлі рішень ХХ з'їзду КПРС та ленінської національної політики».
У 1957 році колективною заявою до ЦК КПРС, під якою стояло 14 тисяч підписів, було покладено початок масовій кампанії протесту з вимогою відновити справедливість щодо кримськотатарського народу. Боротьба кримських татар за повернення в Крим мала свої етапи, свою логіку, своїх героїв. Видатні правозахисники, такі як академік Андрій Сахаров, генерал Петро Григоренко, перекладач Святослав Караванський, письменник Олексій Костерін та багато інших доклали значних зусиль на відвоювання прав кримськотатарського народу в його прагненні вирватись з існування в модернізованих резерваціях.
За іронією долі, Рафік Нішанов, у 1960-70 роки секретар Узбецького ЦК, який вкрай безцеремонно накидався на «несвідомий кримськотатарський народ, якого в Криму ніхто не чекає» і який мав би за краще «не вистромлюватися» в Узбекистані, в роки горбачовської перебудови став Головою Палати Ради Національностей ВР СРСР, від нього тепер залежало розплутування клубка національних проблем у Союзі. Партійне керівництво і органи держбезпеки відчували серйозну стурбованість наростанням кримськотатарського руху. Політичні репресії проти активу руху не лише не припинились, а й набрали нової сили.
Зовсім не хотіло розв'язувати кримськотатарське питання керівництво Радянської України. Кредо монопольно правлячої партії в цьому повністю розраховувало на ідеал «соціально керованого кіборга», позбавленого будь-яких особистих ознак представника нової нації — «радянської людини», безвольний об'єкт асиміляції згідно із загальнорадянським взірцем (з явною домінацією російських національних рис). Розпочатий весною 1968 року вибірковий «оргнабір» кримських татар для переїзду в Крим проходив під безпосереднім контролем ЦК Компартії Узбекистану, і головним критерієм відбору слугував сільськогосподарський фах та відсутність «компромату» — участі в кримськотатарському русі. Але поставлена мета — його розкол, використовуючи «оргнабір» як політичну акцію, яка галасливо зображувала б «щасливе й безхмарне життя переселених народів», — так і не була досягнута.
І от сьогодні кримські татари, греки, вірмени, німці, болгари повертаються додому, жодному народові не бажаючи своєї пережитої долі. А з якими проблемами доводиться їм зустрічатися, якими проблемами вони обтяженi, що приносять вони разом зі своєю пам'яттю — про це щодня нам розповідають наші ЗМІ. Сьогодні ми читаємо вже нову сторінку хроніки взаємин народів України. Головний урок, який піднесла історія — нас роз'єднує дуже мало, а об'єднує сама мета нашого життя — жити гідно.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
