Триває чергова операція на серці. Третій справа — Тодуров. (Фото Володимира ЗАЇКИ.)
У відділ трансплантації i хiрургiї серця Інституту експериментальної хірургії і трансплантології, більше відомому як інститут Шалімова, харків'янин Едуард Соколов, єдина в Україні людина з трансплантованим серцем, — дорогий гість. Приблизно раз на півтора місяця він приїжджає сюди на обстеження, щоб упевнитись, що донорське серце, яке йому пересадили півроку тому, функціонує як слід. У проміжках між процедурами Едуард спілкується з медсестрами та лікарями. Він — людина товариська й оптимістично налаштована, тож за дев'ять місяців перебування в столиці в очікуванні операції завів тут багато друзів.
Щоб відсвяткувати невеликий «ювілей» — шість місяців після операції — подружжя Соколових приїхало до завідувача відділення Бориса Тодурова, кардіохірурга і трансплантолога, з тортом. Саме Борис Михайлович зробив Едуарду цю найскладнішу операцію з пересадки серця і тепер розповідає, що його пацієнту неймовірно пощастило. Через недосконалий закон про трансплантацію людських органів і тканин пошуки донорських органів розтягуються на роки. Багато реципієнтів просто не доживають до такої нагоди. Очікуючи «свого» серця, Едуард Соколов пережив тридцять інших хворих, що перебували на лікуванні в інституті Шалімова. Труднощі полягають у тому, що за новим законом аби одержати донорське серце, яке беруть тільки від загиблих, потрібна письмова згода родичів. Як правило, убиті горем близькі просто не переймаються зайвими клопотами, бо щоб оформити донорство, треба заповнювати анкети, надавати численні підтвердження того, що вони справді родичі загиблого тощо.
Тому сьогодні одержати донорське серце надзвичайно важко. «Цього разу родичі загиблого 26-річного хлопця погодились, щоб у нього взяли донорські органи, за що ми їм вдячні. А Соколова вибрали тому, що за всіма параметрами — зростом, вагою, групою крові, резус-фактором і ще низкою показників серце донора підходило йому якнайкраще», — розповідає хірург, якому за чотири роки з моменту прийняття закону вперше вдалося отримати дозвіл на донорство від родичів загиблого.
Едуард Соколов і сам чудово усвідомлює щасливий збіг обставин. Щоправда, він ніколи не думав, що захворіє настільки тяжко і потребуватиме пересадки «головного мотора». Протягом 35 років Едуард Костянтинович на здоров'я, як кажуть, не скаржився. Як офіцер він одинадцять років відслужив у ракетних військах. Здавалося, що ракетник — це зовсім непогана професія. Хлопці, які разом із Едуардом закінчували Харківське ракетне училище, уникли і Афганістану, і Чорнобиля. «Коли стався вибух на Чорнобильській АЕС, думаєте, ми по-хлоп'ячому не писали «прошу направити мене у зону катастрофи»? Та нам відповідали: «Є ще кому батьківщину захищати», — тоді розуміли, що навчання офіцера ракетних військ обходиться державі разів у п'ять дорожче, ніж підготовка звичайного військового, тому їх неабияк цінували. Зате потім зарплатню стали виплачувати нерегулярно, питання з житлом не вирішувалося і Едуард залишив лави Збройних сил.
А в 2000 році, коли Едуард уже працював майстром електродільниці на заводі, з ним трапився поширений інфаркт. Одним із його наслідків стала ішемічна кардіоміопатія — недостатність серця. Серцевий м'яз перестав виконувати свої функції — скорочуватися і качати кров. Едуард не те що пересуватися, навіть дихати став через силу, бо власне серце не хотіло служити. Його підтримували за допомогою медикаментозної терапії. Операція стентування коронарних артерiй, яку зробили фахівці з Інституту серцево-судинної хірургії імені Амосова, мала поліпшити стан хворого, але вона не справила очікуваного ефекту. «Після чого мені сказали: з таким серцем вам залишилося жити не більше року. Врятувати може тільки трансплантація», — пригадує Едуард Костянтинович. Так подружжя Соколових потрапило «до рук» кандидата медичних наук Бориса Тодурова.
Чотири з половиною години, доки тривала надскладна операція на серці чоловіка, дружина Світлана простояла у церкві поблизу лікарні. Повернулась якраз тоді, коли лікарі почали залишати операційну. «Вони виходили по одному і казали: «Все в порядку, донорське серце забилось». Проте останнім вийшов Борис Михайлович і попередив: «Радіти ще рано, треба почекати».
Через півгодини вона побачила чоловіка з рум'янцем на щоках і в доброму гуморі. Він міг рухатися, серце билось ритмічно і життя продовжувалося. У день сорокаріччя, 31 січня цього року, Борис Михайлович подарував своєму пацієнту велике плюшеве серце. «Візьми, нехай буде «запасним», — пожартував при цьому хірург.
«Побалакати з Едуардом ви можете, але не підходьте близько і не дихайте на нього — боюсь, щоб не інфікували його якимось вірусом грипу абощо», — суворо застеріг Тодуров, даючи дозвіл на інтерв'ю iз своїм «дорогоцінним» підопічним. Щодня Соколов приймає імунодепресанти, без яких донорське серце не може функціонувати в організмі реципієнта, отож будь-який сторонній вірус може призвести до фатальних наслідків.
— Едуарде Костянтиновичу, після операції, ви, мабуть, обмежені у спілкуванні з друзями, бо ж лікарі радять берегтись, уникати багатолюдних місць, щоб не підхопити якийсь вірус?
— Ні, чому ж. Ті ж друзі, які нас підтримували під час хвороби, і зараз навідують, і на базар я ходжу, хоча на рівні підсвідомому розумію, що треба остерігатись... Перечікую на зупинці, якщо тролейбус переповнений... Саме тому зараз маю багато клопоту з переоформленням інвалідної групи — ви ж знаєте, які там черги під цими кабінетами.
А в проміжках між клопотами з переоформленням Едуард пише книжку. Я не можу не запитати його про серце:
— Ваш характер, часом, не помінявся? Все-таки, чуже серце у грудях, а ми всі читали Михайла Булгакова «Собаче серце», де професор Преображенський трансплантував собаці придаток мозку п'яниці й дебошира і той став таким само негідником, як його донор...
— Ні, це не впливає, — категорично відповідає Едуард. І тут же посміхається: — Правда, дружина каже, я вередливішим став.
— Едуарде Костянтиновичу, я знаю, що ви, перебуваючи тут в очікуванні серця, написали гуморески на всіх лікарів. А яку ви написали на Бориса Михайловича?
— Я про нього не писав. Розумієте, про такого героя я напишу в книзі. По-перше, це людина, яка дуже, ви мене зрозумієте, людяна. По-друге, професіонал найвищої категорії. Ми з вами живемо в історичний момент! Пирогова зараз згадують як великого хірурга, то про Бориса Михайловича теж так казатимуть через кілька років, — переконано сказав про «свого» хірурга Едуард. — І по-третє, він справжній громадянин, тому що йому доводиться вирішувати питання, які його не повинні стосуватися, аж до вирішення транспортних проблем.
— Я так зрозуміла, що переговори з родичами донора теж вели не ви, а саме він?
— Так, це саме те, про що я кажу. Це говорить про його свідомість, людяність і громадянськість, бо все було дуже складно з моєю операцією. Транспорт транспортом, мало того, щоб не потрапити в пробку і довезти серце вчасно, Борис Михайлович шукав зв’язки у ДАІ! Чому хірург мав цим займатись? Ця його людяність мені імпонує найбільше, і його віра, яку він передавав мені. Я вірю йому, як мусульмани вірять Богу, — серйозно каже він.
— Розкажіть про книжку, яку ви пишете. Як вона буде називатись?
— Буде щось на зразок «Життя Клима Самгіна», — сміється Едуард. — Я справді вважаю, що мій досвід є унікальним, і тому я мушу ним поділитися. Навіть кардіологи, які пропрацювали на своїх посадах по 25 років, дивуються тому, як працює моє нове серце. І це буде обов'язково оптимістична річ.
Соколов дуже здивований останнім часом проблемами з установкою телефону.
— Едуарде, невже у вирішенні телефонного питання вам не допомагає навіть «звання» єдиної в Україні людини з донорським серцем?
— Ви знаєте, не допомагає! Насправді я не прошу якогось особливого ставлення і не порушую букви закону, коли прошу про встановлення телефону. Я стою на черзi на телефон для інвалідів уже два роки, підійшла моя черга, і я готовий заплатити ті шістсот гривень. Я не знаю, що заважає поставити мені телефон, в усьому домі в кожній квартирі він є, а мені, коли я дочекався своєї черги, його поставити чомусь не можна.
— Із Києвом мені доводиться зв'язуватись щодня двічі, тричі, — включається у розмову дружина Соколова, Світлана Павлівна. — А ми ж не маємо телефону. І від сусідів на «вісімку» не подзвониш. Мені доводиться щоразу бігати на переговорну станцію, а це теж не завжди зручно, бо я ж заступник директора, кинути школу і бігти на станцію та влаштовувати якісь свої особисті справи я теж не можу...
Поки що подружжя без особливого успіху ходить по кабінетах місцевого представництва Укртелекому. «Ми б із дорогою душею поставили вам апарат, — запевняють тамтешні фахівці, — але немає технічної можливості».
Отож людині з трансплантованим серцем доводиться обходитись без телефону. А по місту Соколов дзвонить від сусідки — пенсiонерки баби Свєти...
Цікаво, що до першої операції з пересадки серця у 2001 роцi, коли пацiєнт iз трансплантованим серцем прожив усього десять дiб, і недавньої другої операції, яка порятувала Едуарда Соколова, пацієнтами Бориса Тодурова були... свині. Все почалося з того, що у 1997 році молодий кардіохірург випадково потрапив на міжнародний конгрес трансплантологів. Тоді він зацікавився трансплантологією серця, тому що на власні очі побачив, що за кордоном такі операції роблять сотнями, якщо не тисячами, і в більшості випадків успішно. «Вперше пересадку серця здійснив відомий південноафриканський хірург Крістіан Бернард аж у 1967 році. І з тих пір у світі зроблено близько 60 тисяч подібних операцій», — розповідає він.
Повернувшись на Батьківщину, Тодуров почав експерименти на тваринах, під час яких переконався, що й в Україні трансплантологія серця цілком реальна. Він разом з колегами успішно пересадив серце шістьом тримісячним поросятам. «На них ми й відпрацювали методологію і техніку операції», — каже Борис Михайлович. Річ у тім, що саме свиняче серце за своїми енергоресурсами, розміром, будовою найбільш подібне до людського. За радянських часів оперували здебільшого собак, але сучасним українським хірургам це забороняє закон.
Смерть першого пацiєнта не могла не засмутити молодого трансплантолога. Хоч усе було зроблено правильно, та пацієнт від початку був дуже тяжко хворим. «Не складай рук, — порадив Борису Тодурову тоді ще живий Микола Амосов. — Пересадки серця все одно необхідно робити».
Та незважаючи на переконання великого хірурга, в Україні трансплантологія застигла в очікуванні кращих часів. Щорічно близько двох тисяч людей потребують пересадки серця. По стільки ж очікують донорську нирку і підшлункову залозу.
За словами трансплантолога Бориса Тодурова, найкориснішим для хворих був би закон про те, що кожна людина дає прижиттєву згоду на використання донорських органів у разі раптової смерті. У паспорті або водійських правах повинна бути така примітка, яка дозволила б хірургу використовувати донорські органи без бюрократичної тяганини.
«Амосов казав, що одна з ознак цивілізованої держави — виконання операції пересадки серця, — каже Борис Тодуров. — А у нас закон про трансплантацію органів та тканин поставив хрест на трансплантології в Україні. Побоюючись, що хтось вкраде нирки або серце. Але це абсурд. Термін життя серця людини — три години, його що, можна вивезти кудись і продати, чи що?»
Його серйозно непокоїть і недовіра самого суспільства до хірургів-трансплантологів, що, на його думку, й убиває непрямим чином його пацієнтів. «Чомусь трансплантація людських органів виливається на перших сторінках у якусь чорнуху. Люди досі згадують нібито сенсаційну справу львівських лікарів. А я вам кажу, що такого не може бути просто тому, що у Львові уже протягом п'яти років не було жодної операції з трансплантації! Марк Гресь якось сказав, що заради сенсації ми можемо пожертвувати життям. Так от, у випадку з трансплантологією заради гучної передовиці жертвують життями тисяч реципієнтів. Одна маленька сенсація — і ваші колеги перекреслили тисячі і тисячі чужих життів. Тому що подібні статті створюють стійкий негативний імідж трансплантологам. А родичі загиблих теж читають газети і після таких публікацій просто відмовляють хірургам у донорських органах».
На його думку, сама ідея підпільної пересадки серця в Україні — абсурдна. «Тут офіційно сотні людей працюють на зарплаті, яких у будь-яку мить можна «висмикнути» і вони будуть готувати всі необхідні обстеження й аналізи, ціла клініка працює тільки на трансплантацію одного хворого, і то виживає тільки кожен третій пацієнт, а ви хочете це зробити підпільно!
За які б то не було шалені гроші неможливо в Україні робити кримінальні пересадки ще й тому, що спеціалістів, які можуть це зробити, можна порахувати на пальцях однієї руки. Це абсолютно підконтрольні люди. Крім мене, серце може пересадити ще Олександр Ніконенко із Запоріжжя. То що, за двома хірургами немає контролю?»
Зараз на «аркуші очікування» у відділенні три людини. Чи дочекаються вони донорського серця?
Протистояння навколо можливої ліквідації Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру №2 відбувається у кількамісячному вимірі. Працівники диспансеру просять передати з обласної комунальної власності у міську цілісний майновий комплекс, щоб і майно, і приміщення залишились на місці, а колектив працював там і надалі. Вони згодні на реорганізацію чи оптимізацію, аби лише тубдиспансер не ліквідували. >>
До 30% антибіотиків орального застосування продаються у США за неправильно виписаними рецептами. Помилкова діагностика на невідповідний рецепт на антибіотики є головною причиною виникнення резистентної стійкості мікроорганізмів на антибіотики, випливає з дослідження, результати якого подані в «Журналі Американської медичної асоціації» (Journal of the American Medical Association). >>
Кліщі вже прокинулися, активізувалися і готові атакувати. Під прицілом їхніх укусів — не лише любителі влаштовувати пікніки в лісі, а й ті, хто звик просто прогулюватися в міському парку чи сквері. Лікарі звертаються увагу, що з кожним роком кількість людей, яких покусали кліщі в місті, зростає. >>
«Хворіти сьогодні особливо дорого, навіть не враховуючи вартості ліків, на звичайний похід у поліклініку зараз потрібно викласти мінімум 300 гривень», — такими враженнями діляться між собою українці в бесідах те-а-тет, такими повідомленнями нині завантажена чи не вся інтернет-мережа. >>
Улюблений вітчизняний спосіб заговорити тему: спростовувати неіснуюче або почати планувати давно існуюче. Триває п’ятий рік експерименту з реформи охорони здоров’я у пілотних регіонах країни: на Вінниччині, Дніпропетровщині, Донецькій області (там зараз не на часі) та Києві. І що ж маємо реально? >>
