Голодомор в Українi
Ангели в небi мовчать,
Безсмертнi святi у скорботi.
Вiд жаху тремтить земля
І сонце майже не сходить.
Ледь ворухнулась рука,
Голосу вже не чути.
Просить хлiба дитя
У 33–му роцi.
Не знає пухле маля,
Що матiнки вже немає,
Що сонце вже не загра
В оченятах сестер i брата.
І пальчики, мов промiнцi,
Здригнулися, ще живi,
Благаючи їсти...,
Крихiтки хлiба... —
Нема нiчого.
Пусте повiтря.
Вмира бабуся.
Востаннє ледве
Лупа над пiччю,
Щоб якось трiшки
Зiбрать соломи
І з горем навпiл
Малому Колi
Зварити їсти.
Затих Миколка,
Село затихло.
Вся Україна —
то «чорна дошка».
І на кордонах —
вiйська кривавi
У серце зболене
тобi стрiляли...
Палач московський,
його сатрапи
Свiдомо, мамо, тебе вбивали,
Твiй генетичний
рубали корiнь —
Найкращих вбили —
шiсть мiльйонiв!
Той рiк скорботи
Зiбрав врожаї,
Що Україна ще й досi плаче.
Той 33–й горить свiчею
І будить пам’ять
У кожнiм серцi.
У Градизьку, на кладовищi
Горбочкiв безлiч —
Всi — без табличок.
Та в кожнiм серцi
І в кожнiй хатi
Всiх убiєнних
Пойменно знають.
Я в день Скорботи
І в кожне свято
Поставлю свiчку пiд образами,
Скажу молитву: «Спаси, Ісусе,
Нас, українцiв, вiд геноциду!»
Василь КОЛЬЧУГІН,
учитель iсторiї Глобинської гiмназiї
селище Градизьк
Полтавська область