Голкіпер Маслаченко. 1960–ті роки.
Він був непересічним воротарем: наприкінці 1950–х—першій половині 1960–х років справедливо вважався одним із найкращих на теренах усього Радянського Союзу, отримав звання заслуженого майстра спорту. Воротарем №1 в СРСР Володимирові Маслаченку завадила стати тільки неперевершена слава Льва Яшина.
Ще показово — після завершення кар’єри футболіста він у житті не загубився, а, навпаки, досяг нових висот. Ім’я Маслаченка навічно вписано до трійки «топових», як нині прийнято казати, футбольних телекоментаторів поруч із Миколою Озеровим і Коте Махарадзе. Тільки в порівнянні з ними Маслаченко мав одну принципову відмінність: він футбол не тільки натхненно коментував (чимало його висловлювань стали крилатими), а й сам грав на дуже високому рівні.
Народився Володимир Маслаченко 1936 року у Васильківці — нині одному з райцентрів на Дніпропетровщині. Проте прожив там зовсім мало. Перед війною родина перебралася до Кривого Рогу, де все активніше велася розробка покладів залізної руди. Хоча батько майбутнього воротаря і телекоментатора Микита Данилович до промисловості жодного відношення не мав — спершу почав працювати ветлікарем на центральному ринку, а з часом і взагалі став головним ветлікарем усього Кривого Рогу. Маслаченки до 1949 року просто в будинку ветлікарні й жили, аж доки не обзавелися власним житлом.
Микита Данилович, як пригадує його внучка Людмила Литвиненко, хотів, щоб обидва сини теж пішли у ветеринарію. Проте життя розпорядилося інакше. Старший син Борис, батько Людмили, все життя пропрацював водієм, а молодший за нього на вісім років Володя до батьківської стезі підійшов упритул — все ж вступив у Дніпропетровську до медичного інституту, проте справою його життя став футбол. Що для всіх стало несподіванкою. Хоча, за великим рахунком, Володя тяжів до спорту змалечку — ще відтоді, як на вулиці ганяли м’яча, зшитого з ганчір’я. А ще відзначався дивовижною стрибучістю. Через це навіть прізвисько дістав — Козел, бо гімнастичного «козла» долав легко і невимушено. Хоча змалечку і, вважай, на все життя він мав прізвисько Маслак.
— Наш клас у 1–й криворізькій школі був спортивним, — розповідає «УМ» однокласник Маслаченка Вадим Федорцов. — Однак Володя більше займався волейболом, баскетболом, легкою атлетикою. А на футбольні ворота став зовсім випадково. Я ще в шкільні роки потрапляв до основного складу дорослої команди, яка, до речі, називалася «Спартак». І треба ж такому статися — на один iз матчів на Кубок Кривого Рогу чомусь не з’явився наш воротар. От ми й запропонували Маслаку (ми тоді вже в 10–му класі навчалися), який прийшов повболівати, зайняти його місце. Володька погодився і відіграв вельми успішно, бо від природи був стрибучим і мав довгі пальці — вже як ухопить м’яча, то не випустить. Саме на цей матч приїхав подивитися на гру нашого футболіста Леоніда Філатова, який встиг себе добре зарекомендувати, представник дніпропетровського «Металурга», що тоді виступав у вищому ешелоні радянського футболу. Вiн i запропонував Філатову переїхати до Дніпропетровська, а заодно поцікавився, звідки у нас такий воротар. «Та школяра довелося поставити, бо наш голкіпер чомусь на гру не з’явився», — відповіли йому знічев’я. Але гостя з Дніпропетровська це не збентежило — він одразу запропонував Маслаку спробувати свої сили в «Металурзі». Володя пішов порадитися з батьком, а коли повернувся, то повідомив, що насамперед хоче вступати до медінституту. Представник пообіцяв уладнати питання, і таким чином Маслак відразу після школи опинився у Дніпропетровську. Доля йому й там посміхнулася. Коли «Металург» грав iз московським «Локомотивом», керівництво команди залізничників високо оцінило його майстерність і запропонувало переїхати до Москви. Справжня слава прийшла до Маслаченка у московському «Спартаку», де він навіть був капітаном команди.
Здається вельми символічним і те, що класний керівник у їхньому 10–Б мав прізвище... М’яч. А чимало його випускників добилися помітних успіхів у житті. Згадати хоча б колишнього першого секретаря ЦК ЛКСМ України та секретаря ЦК КПРС Андрія Гіренка — мало хто знає, що вони з Маслаченком однокласники.
Як розповів Вадим Федорцов, їхній клас був настільки дружним, що впродовж 49 років вони регулярно зустрічалися. От тільки Маслаченко не з’явився жодного разу. Але якось у Москві Вадим Олександрович iз Маслаченком зустрічався. Як пригадує, він вирішив переглянути один iз матчів «Спартака», а за одно й із однокласником поспілкуватися. Декілька разів Володю гукнув — не чує. Тоді Вадим... забекав по–козлячому, як колись у дитинстві. І Володя почув, отож трохи поспілкувалися.
Людмила Маслаченко (прізвище Литвиненко вона отримала після заміжжя), яка того року, коли дядько виїхав з Кривого Рогу до Дніпропетровська, тільки народилася, звісно, з ним спілкувалася ще менше. Проте, пригадує, неабияк потерпала від однокласників, коли, приміром, київське «Динамо» вигравало у московського «Спартака». Ті не втрачали нагоди поглузувати: «Ну що, твій дядько...»
— Але я дядею Володею пишалася завжди, — стверджує Людмила Борисівна. — Хоча б тому, що він зробив себе сам.
Людмила Литвиненко пригадує, як колись московський «Спартак» приїздив до Кривого Рогу на товариську гру з «Кривбасом». Тоді вони мало не всією родиною їхали в автобусі разом iз московською командою. У спілкуванні ж з дядьком жінці особливо запам’яталося його вміння щось розповідати. Це в нього виходило напрочуд дотепно, з гумором.
А коли Людмила Борисівна гостювала в Москві у дядька, коли вже він працював телекоментатором на телебаченні, то неабияк була вражена його ставленням до справи. З роботи приходив пізно й продовжував працювати.
— Ми вже давно полягали спати, а дядя Володя, чую, на кухні тексти наговорює, перечитує, одним словом, відшліфовує, і робить це бозна–скільки разів, — пригадує Людмила Литвиненко.
Кореспондент «УМ» став першим журналістом, який завітав у гості до племінниці Маслаченка. Отож першим і побачив унікальні фото, які Людмила Борисівна дбайливо зберігає упродовж багатьох десятиріч.
Володимира Маслаченка по праву можна вважати великим українцем, якими нам слід пишатися. Коли знімальна група популярної футбольної програми з ТРК «Україна» не так давно завітала до Володимира Микитовича в гості в Москві, то він запропонував поспілкуватися українською мовою...
У Васильківці про Маслаченка згадали тільки після його смерті. Бо дотепер навіть земляком його не вважали — подумаєш, прожив тут якихось чотири роки після народження... Не дивно ж, що кореспонденту «УМ», незважаючи на всі зусилля, у Васильківці, на відміну від Кривого Рогу, так і не вдалося знайти жодної людини, яка б Маслаченків знала. Проте поталанило розшукати будинок, де Володимир Микитович народився. Точніше, місце його розташування. Як і в Кривому Розі, Маслаченки тут також мешкали у будівлі ветлікарні.
Тепер на цьому місці побудувався один iз місцевих скоробагатьків. Новий господар уже заявив про намір спорудити у городі цієї садиби... хокейний майданчик. У Васильківці таке прагнення розцінюють по–своєму — мовляв, у багатіїв свої дивацтва. Але коли дізналися, що легендарний Маслаченко народився саме тут, все більше згадують про спортивну ауру, у якій Володимир Микитович жив упродовж усього свого життя і від якої справді нікуди не дітися.
Але й це не все... Ще за радянських часів Васильківка, з населенням трохи більше 12 тисяч, прославилася початим будівництвом небаченого для сільських райцентрів України Палацу спорту, який, кажуть, мав уміщувати ледь не п’ять тисяч осіб. Планували надувний дах. Але коли вже значну частину справи зробили, фахівці прикинули, що немає жодної гарантії, що така грандіозна споруда не розвалиться, як картковий будинок. Отож будівництво призупинили. І понад 20 років, уважай, у центрі Васильківки вкрай непривабливо муляв очі цей довгобуд. Лише нинішньої осені задумане ще за радянських часів все ж втілили в життя. Хоч і без надувного даху, зате з великим футбольним полем, біговими доріжками із сучасним покриттям, секторами для метання легкоатлетичних снарядів, а ще планують добудувати критий басейн.
Назвали цей грандіозний як для Васильківки диво–комплекс «Олімпієць». Тепер навряд чи доводиться сумніватися, що об’єкт отримає ім’я саме Володимира Маслаченка. Принаймні селищний голова Васильківки Сергій Павлюченко про такий намір уже заявив. Бо й справді в райцентрі тільки тепер в усій повноті усвідомили, якого славного мали земляка. І самі собі дивуються, що раніше про нього навіть не згадували.
Народився 5 березня 1936 р. у Васильківці на Дніпропетровщині в родині ветеринарного лікаря. Із дитинства займався різними видами спорту, а найбільших успіхів досяг у футболі. Був воротарем у криворізькому «Спартаку», дніпропетровському «Металурзі», московських «Локомотиві» та «Спартаку». У чемпіонатах Радянського Союзу провів 315 матчів. Заслужений майстер спорту. Завойовував титул чемпіона СРСР (1962), тричі був володарем Кубка СРСР (1957, 1963, 1965), тричі ставав срібним призером чемпіонату. Був другим воротарем у збірній СРСР, яка виграла чемпіонат Європи 1960 р.
По завершенні кар’єри футболіста присвятив себе журналістиці: у 1973—1990 роках — спортивний коментатор телепрограм «Час» і «Футбольний огляд» на Центральному телебаченні, коментатор футбольних матчів. Працював на НТВ до скону. Останній репортаж (матч італійської серії А між «Інтером» та «Міланом») провів 14 листопада 2010 р., а 28 листопада помер внаслідок серцевої недостатності.
«Шевченко пронісся мимо захисників «Реала», як електричка мимо жебрака».
«Якщо комусь здається, що це вже нецікаво, то цим людям нецікавий футбол взагалі. Ну і що, що 3:0?»
«Це називається: підемо вийдемо».
«Ви знаєте, у мене відчуття було. Клянуся вам!»
«Піжони! Вибачте, піжони лежать, а великі торжествують».
«Ай–я–яй–яй–яй–яй... Мені більше сказати нічого».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
