Мати–мачуха

Давня розповідь вихователя інтернату: хлопчик із далекого села постійно тікав до мами. Дарма, що в інтернаті годували й одягали, — тікав! Коли по нього знову приїздили, заставали сумну картину: брудну холодну хату, немає чого їсти, п’яну маму, яка навряд чи й помічала сина. І його, якому хотілося бути поруч хай і з такою, але мамою...

Сьогодні ми дискутуємо, що важливiше: ізолювати дитину від непутящих батьків чи дати сім’ї шанс відродитися, створивши певні стимули, які б змусили маму й тата «заслужити» свою дитину знову? Проте дослідження свідчать: понад 90 відсотків дітей, які перебувають у дитячих будинках різних типів, і далі жили б у рідній сім’ї, якби батьків вчасно поставили у жорсткі рамки відповідальності — за виховання дитини, за її здоров’я, за свій спосіб життя.

Хто має це робити? У цивілізованому світі на таке спрямована стабільна спільна робота громади, депутатів, соціальних служб. Чи можлива така взаємодія у нас?

Чужа біда?

Сестри жили з мамою та нерідним батьком. Старша впала в око вітчиму першою. Він залякав дитину, і дівчинка плакала, але мовчала про їхні стосунки. Згодом настав час молодшої. Такий собі міні–гарем пасербиць, із якими не треба церемонитися, цілком влаштовував «татка». Та дівчата підросли й зрозуміли, який страх страшніший: мовчати чи терпіти. Ініціаторкою стала молодша, більш рішуча, і доньки поскаржилися на вітчима мамі. Вона розсердилася... на дівчат. Мовляв, придумують. Хоча навряд чи могла не помічати, що відбувається в домі. Просто хотіла бути «при чоловікові», та й випити є з ким. Переживши цю зраду, вони пішли до директорки школи. Та вирішила, що в чужу сім’ю краще не втручатися. Дівчатка — вже підлітки — подалися до голови сільради. Там не стали слухати...

Їхня сексуальна каторга тривала кілька років. У результаті старша просто замкнулася в собі, переставши адекватно реагувати на світ. Вітчима зрештою посадили. Не за розбещення неповнолітніх щось вкрав у агрогосподарстві. Мати незабаром померла. Дівчата потрапили в чужу родину.

Новій мамі історії дітей ніхто не розповів, очевидно, так і не вникнувши в її суть. Вона дізналася про це згодом. Найважливіша проблема для неї сьогодні: чи зможе повернути старшу в реальний світ?

У міліцейських повідомленнях, де йдеться про дітей, досить часто є оце загальне тло байдужості.. Так, воно загалом присутнє у нашому житті. Але ж коли сусіди знають, що в домі є дитина, а потім не бачать її впродовж місяців, то невже їх не тривожить: що з нею? Якщо медсестру не пускають на поріг хати, щоб оглянути маля, то вона повинна не махнути рукою: «як знаєте», а повернутися з міліціонером. На жаль, реальність засвідчує: нам, і посадовцям, і не посадовцям, часто байдуже.

Зведена сім’я — не багатодітна?

Ми вже далекі від єлейного радянського вислову «сиріт виховала держава», бо розуміємо його облудність і усвідомлюємо, що держава — далеко не мама. Слідом за Європою ми почали говорити про важливість хай і нерідної, але родини. Щоправда, час від часу дивуємо цивілізований світ «заявками» на кшталт літнього доручення Азарова відправляти дітей із малозабезпечених сімей на навчання до інтернатів та відкрити там і дошкільні відділення. По суті, доручення розвивати інтернатну систему, за згортання якої виступало попереднє керівництво України.

«Не менш дивним є серпневий документ, який роз’яснює Постанову Кабміну від 2 березня, — каже сумський представник Всеукраїнського комітету захисту дітей, голова громадської організації батьків–вихователів дитбудинків сімейного типу «Калинове гроно» Ніна Чернявська. — Постанова передбачала пільги багатодітним родинам, дитячим будинкам сімейного типу та прийомним сім’ям. У серпневому роз’ясненні про порядок надання цих пільг зазначається, що ДБСТ та прийомні сім’ї на ці пільги претендувати не можуть. А головне — визначено, що не можна вважати багатодітними родини, діти в яких — від різних шлюбів. Тобто якщо в одному шлюбі ви народили дитину, а потім в іншому ще двох, то ви — не багатодітні. Запитується: чому? Ці діти іншого сорту?..»

Звичайно, не варто схвалювати так звані сім’ї, де мама в п’яному чаду приводить на світ дітей від малознайомих «собутильників», а потім не помічає, як вони ростуть. Але ж такі далеко не всі. Водночас маємо катастрофічну статистику щодо розірваних та повторних шлюбів. Це ж як зекономить держава на тому, що сім’ї, де є діти від різних шлюбів, не визнаватимуться багатодітними! До речі, наголошують батьки, згадане роз’яснення до постанови стало публічним тільки після виборів, — фактично через два місці після появи на світ.

Отже, гучно декларуючи підтримку сім’ї, наскільки реально держава надає цю підтримку? «У нас існує шість підрозділів, які займаються цими питаннями, — каже заступник сумського міського голови Сергій Панченко. — Коефіцієнт їх корисної дії невисокий. Взяти той же центр соціальних служб для молоді. Що вони роблять? Кого консультують? Структура не виконує своєї місії. Набагато ліпше було б, якби діяла якась єдина служба з різними підрозділами, що узгоджували б свою роботу». Розмова відбувалася на семінарі, де обговорювалася ініціатива створення іншої соціальної служби — інтегрованої. Вона вже існує в світі, навіть у окремих містах України. Що це за служба й чи потрібна вона, якщо є вже діюча офіційна? Чи не буде це ще одна «структура» на додаток до інших, часто безпорадних?
Як свідчить практика, сенс такої інтеграції є . Йдеться про об’єднання зусиль громадськості й держави для спільної праці. Зокрема, тих аспектів, до яких у держслужбовців часто не доходять руки. І не тільки через небажання чи нефаховість, а через нечисельність, недофінансування. Громадські ж організації мають професійність і людський ресурс. Вони пропонують створити дієві психологічні та психотерапевтичні консультації. Навчання за методом «рівний–рівному», де житейські проблеми допоможуть вирішити ті, хто вже сам їх вирішував. Де завдяки волонтерам можна створити реальний соціальний супровід родин, які того потребують.

Власне, має змінитися підхід. Офіційні служби переважно реагують на факти, а має йтися про профілактику кризи в родинах. Аби діти залишалися в них і були щасливими.

Залиште дітей і вперед, на навчання!

Опонентом офіційної соцслужби виступає й екс–начальник обласного управління в справах молоді та спорту Віктор Бобиренко. «Хибність закладена в саму її суть, — аргументує він. — Вона відпочатку стала «кадровим відстоєм», куди брали тих, кого треба «десь влаштувати». Та й де взяти кваліфіковані кадри в районі? Там працюють троє людей: бухгалтер, який виписує платню для цих трьох людей, начальник і спеціаліст. Причому спеціаліст, виходить, має бути й психологом, і наркологом... Ми пропонували: служби закрити, а ті кошти віддати за конкурсом під проекти громадських організацій, — набагато більше буде зроблено. А центр хай існує, як методичний, тренінговий. І досить такого одного на область. Та наша тупа централізація назад не ходить: хтось угорі придумав — робіть! Замість того, аби ставати ближче до людей, намагаємося підтягнути людей до себе...»

Зразком такого «підтягування» може служити лист–запрошення на навчання для вихователів дитбудинків сімейного типу. Їх скликали до Сум на п’ять днів. І ніхто не врахував, що вони їдуть із районів, що дома залишаються діти. Відмовлятися не рекомендується: можуть початися санкції.

Так само навчають майбутніх прийомних батьків. Не пройдеш навчання — дитини не отримаєш, все правильно! Але чому для багатьох це навчання стає приниженням?

«Я не кажу, що вони погані як фахівці, — ділилася одна з учасниць. — Але замість підтримки — зневага: якого біса тих дітей берете, ви безтолкові, понабираєте, а потім у нас проблеми!..» «Ми щодня їздили з району, бо не було можливості дітей залишати. На третій день кажемо: давайте закінчимо сьогодні, бо складно так мотатися. Попрацюємо дві зайві години. Ні, відповідають, у нас перерва. Пішли пити чай, ми годину їх чекали. Приїхали вчетверте, посиділи рівно дві години, і — назад...» «А які поради вони можуть дати, якщо в мене свої діти є, а у них немає?»

Щоб не пропасти поодинці

...До Конотопа ми приїхали на запрошення мам–виховательок. Запросили, власне, Ніну Чернявську, чия громадська організація стала ініціатором створення інтегрованої соціальної служби. Жінкам явно бракувало неформального спілкування і слова підтримки. Адже ніщо в родинах, які взяли чужих дітей, не складається гладко й однозначно. Отож, говорили про проблеми, розповідали історії, над якими плакали б автори серіалів. Про бабусю, яка взяла до себе хлопчика — дитину жінки, яка жила з її сином, а п’яною його убила. Бабуся ж пожаліла нещасного хлопчика, бо він був нікому не потрібен. І виховує його... Про сестричку й братика, взятих із дитбудинку. Мало того, що діти були некеровані, вони були хворі. І прийомна мама півроку лікувала їх від численних болячок. Тепер вони нормально їдять, зрозуміли, як це — когось слухатися, допомагають удома...

З більшістю своїх проблем жінки були на самоті. А коли описують, які труднощі подолали, аби взяти дитину на виховання, то, здається, вони не благо робили, а намагалися скоїти злочин...

Загалом із численних спілкувань виношу враження: не служби існують, аби підтримувати матерів, а матері — аби ними могли керувати, контролювати і про всяк випадок «строїти». У розмові жінки позгоджувалися: треба об’єднуватися, щоб долати труднощі, відповідно — має бути участь громадськості у допомозі таким, як вони.

І не лише таким. Скільки «звичайних» сімей не знають, куди податися зі своїми проблемами.