Давня розповідь вихователя інтернату: хлопчик із далекого села постійно тікав до мами. Дарма, що в інтернаті годували й одягали, — тікав! Коли по нього знову приїздили, заставали сумну картину: брудну холодну хату, немає чого їсти, п’яну маму, яка навряд чи й помічала сина. І його, якому хотілося бути поруч хай і з такою, але мамою...

Сьогодні ми дискутуємо, що важливiше: ізолювати дитину від непутящих батьків чи дати сім’ї шанс відродитися, створивши певні стимули, які б змусили маму й тата «заслужити» свою дитину знову? Проте дослідження свідчать: понад 90 відсотків дітей, які перебувають у дитячих будинках різних типів, і далі жили б у рідній сім’ї, якби батьків вчасно поставили у жорсткі рамки відповідальності — за виховання дитини, за її здоров’я, за свій спосіб життя.

Хто має це робити? У цивілізованому світі на таке спрямована стабільна спільна робота громади, депутатів, соціальних служб. Чи можлива така взаємодія у нас?