«У театрі живуть інстинктами»

На репетиціях у режисера Ігоря Афанасьєва завжди панує доброзичлива атмосфера. Це дехто з його колег дозволяє собі кричати акторам «Та що ви робите, де вас цього вчили!», щедро здобрюючи свої зауваження міцними словечками, і великодушно приймати виправдання зі сторони — «ах, ну це ж творчі люди, їм це дозволено...» В Афанасьєва все зовсім інакше. «А зараз злітають голуби, — «диригує» режисер на репетиції своєї нової вистави «Урус–шайтан». — Ні, це злетіли птеродактилі, а треба, щоб злетіли голуби». Толерантно, дотепно, а головне — дієво. Всі посміялися, а працівник, що відповідає за звукове оформлення спектаклю, робить помітку у своєму блокноті... Інсценівку до вистави «Урус–шайтан. Байка про Сірка, кошового отамана, шевальє Д’Артаньяна і турецького султана» Афанасьєв написав сам за своєю ж книгою. Тут чітко простежується брехтівський стиль подачі матеріалу: одну частину свого існування на сцені актори проживають у відкритому, звичному діалозі, а другу — в зонгу, в діалозі з глядачем. Прем’єра вистави — 24 та 26 грудня.

«Отаман Сірко — людина для України легендарна, а уваги йому приділили дуже мало»

— Ігоре, чим вас сьогодні зацікавив отаман Сірко?

— У назві є ключ розуміння того, чому я зараз узявся за цю тему і чому вона повинна сьогодні звучати. Отаман Сірко — людина для України легендарна, а уваги йому приділили поки що дуже мало. Це дивовижна особистість, яка через цілу низку причин не отримала тієї популярності, як той же шевальє Д’Артаньян. Мені завжди було дуже прикро, що українські література, театр, кіно не мають такого романтичного героя, який би міг посунути і Д’Артаньяна, і Султана, і кого завгодно. І передати силу духу, зневагу до смерті, уміння весело прожити роки, які йому відпущені, і померти з посмішкою на вустах! А все це було закладено в козацтві. Я багато читав про ті часи, збирав матеріали, потім усе це склалося у велику книгу — в романі тринадцять епізодів. На сцені буде лише п’ять — усі не помістилися. Мені здається, що ми дуже гідно відзначимо людину, яка примудрилася свого часу прожити складне життя, була не раз вигнаною і зрадженою, але при цьому берегла Україну, вірність Україні... Він не програв жодної битви і не мав конфліктів iз побратимами. А те, що Сірко вирішив дати клятву на вірність не якомусь конкретному царю, а православній вірі, це був дуже важливий дипломатичний хід. Якому варто було б повчитися і сьогодні.

— Два роки тому на цій же сцені ви випустили музичну виставу «Едіт Піаф». Що легше народжувалося — ваша попередня робота чи «Урус–шайтан»?

— Це зовсім різні спектаклі. І за обсягом — «Едіт Піаф» іде дві години, сам спектакль стоїть на грані музичної вистави і мюзикла. Коли грає Вікторія Васалатій — це мюзикл, коли грає Тетяна Міхіна — це більше драматична вистава. Тут же складний постановочний процес, він масштабний, тут зайнято сімдесят людей... Та й часу у нас було не так багато. Але в театрі живуть інстинктами та інтуїцією. Театр відчуває, коли щось виходить, а коли — ні. Якщо у режисера на початку репетиційного процесу актори всі на місці, а в кінці всі роз’їхалися і похворіли — значить, не виходить. А коли режисерові доводиться спершу всіх збирати, витягувати із зйомок, а перед випуском вистави з’ясовується, що всі присутні хочуть працювати — значить, усе виходить. У нас зараз усі на місці і всі репетирують.

— А Ступки, як було анонсовано до початку роботи над «Урус–шайтаном», репетирують?

— Так, спершу ми заявляли, що у виставі гратимуть Богдан Сильвестрович, а також його син та онук. Але коли Богдан Сильвестрович поїхав на кінозйомки, то від цього знакового моменту довелося відмовитися. Син та онук, до речі, також зайняті в кіно... У виставу я запросив балетмейстера Валерія Дебелого, з яким починав тут свою кар’єру, робив виставу «Конотопська відьма». Він добре знає традиції українського фольклору, це відомий український балетмейстер, багато років працював у Канаді.

«За логікою, нас би вже мали посунути молоді...»

— Ігоре, у Театрі імені Франка ви себе відчуваєте своїм режисером чи все ж таки запрошеним?

— Для мене цей театр не може бути чужим, я тут пропрацював багато років. Тут я і школу певну отримав, і ім’я. Звісно, театр змінюється. Але хочу відзначити — я зараз багато їжджу, багато бачу, — що Театр імені Франка живий. Велика заслуга у цьому нинiшнього художнього керівника Богдана Ступки, який запрошує сюди режисерів. У когось виходять більш успішні вистави, у когось — менш успішні. Але актори постійно долучаються до різних способів творчості, різних прийомів існування на сцені... І вони точно не закостеніли, з ними не відбувається того, чим зараз «хворіють» московські театри, керівникам яких, переважно, давно за вісімдесят...

— Українському театрові зміна поколінь також не зашкодила б.

— Він до цього якось не готовий... За логікою, нас би вже мали посунути молоді, але ми, виявляється, ще щось можемо і робимо. Ось зараз мало б прийти яскраве покоління. Але воно не відбулося, бо у дев’яності роки займалося зовсім іншими речами. Люди, які могли б поповнити лави митців, поповнили лави рекету, аферистів — треба було виживати... Талановита молодь пішла в бізнес, у політику. Я особисто молодих людей, які б сюди прийшли і, як говорив Жан Кокто, чимось би здивували, не бачу.

«Я затіяв життя по світу»

— Що цікавого у вашому творчому житті поза Україною?

— Я затіяв життя по світу, воно так у мене і проходить. Цього року у мене відбулася прем’єра у США — мюзикл «Привид Мулен Руж». У себе на батьківщині, в Благовіщенську, поставив вистави «Шукачі щастя» та «Чотири карати кохання» за своєю п’єсою «Самотня леді». Після цього Благовіщенський театр із «Шукачами щастя» побував на гастролях в Америці. В серпні Володимир Бортко почав зйомки фільму «Петро I. Заповіт», сценарій до якого ми з ним писали разом. Це чотирисерійна картина, головні ролі в якій виконують Олександр Балуєв, Ірина Розанова, Сергій Маковецький, Єлизавета Боярська... Я зараз багато працюю в російському кіно. А на початку наступного року я запрошений на батьківщину, на Далекий Схід, попрацювати як головний режисер театру, поставити кілька вистав, підготувати театр до московських гастролей. З губернатором Амурської області Олегом Кожем’яком ми домовилися про один великий проект. Російсько–україно–китайський. У тих краях з’явиться нова кіностудія, орієнтована на східний ринок... До речі, на мою прем’єру «Урус–шайтана» до Києва приїдуть губернатор та директор театру з Благовіщенська.

— То зараз ви більше працюєте в театрі чи в кіно?

— У театрі я зараз працюю не так активно, як раніше. Не можу сказати, що в Росії за моїми творами знімають блискучі фільми, але за п’ять років там з’явилися чотири картини за моїми сценаріями. Це і останній фільм Олександра Абдулова «Лузер» за моєю п’єсою, і «Гра в шиндай»... Всі вони не дуже вдалі, тому я зараз свої сценарії просто так студіям намагаюся не віддавати. Мені навіть пропонували зняти самому, але я гадаю, що в 57 років вчитися нової професії пізно, отож я знімати, мабуть, не буду. Можливо, ділитимуся своїм досвідом з режисерами, які зніматимуть за моїми сценаріями.

«Режисери є, але грошей немає»

— А з українськими режисерами не пробували закрутити якийсь кінопроект?

— Звідки в Україні режисери і звідки в Україні гроші?

— З грошима, зрозуміло, сутужно. Але ж не настільки, як із режисерами... Думаю, у вас вийшов би цікавий кінопродукт у співавторстві з Романом Балаяном.

— Ну, Роман Балаян — це мій учитель. Я у нього і у В’ячеслава Криштофовича вчився сценарній справі... У нас iз Романом Балаяном був прекрасний досвід: він подав мій кіносценарій «Дурик» у Міністерство культури України. Його благополучно завалили, сказали, що такий сценарій не потрібен. І я точно знаю, мої секретні агенти мені всі документи показали, з сімнадцяти рецензій, які пишуть рецензенти в Мінкультури, чотирнадцять були позитивними. А ще три звучали приблизно так: для чого ми будемо витрачати наші українські гроші на твір якогось американця, який десь там живе, ситно жує і навіщось до нас приїхав... Хоча, хочу відзначити, в кіно у нас підростає дуже цікава молодь. Ітигілов виріс — гарний хлопець, працює в Києві прекрасний режисер Алік Будьонний... Режисери справді є, але грошей немає. Ніхто цим не займається. Які б не були в Росії Міхалков та Путін, але десять років тому Путін дав гроші на кіно, і воно в Росії почало розвиватися. Росіяни прийняли закон про те, що меценатів звільняють від податків, і це запрацювало. В Україні аналогічний закон пробивав Ступка, коли був міністром культури. І чим це все закінчилося?

— Нічим.

— Нічим... Але треба жити. Бо яким би не був наш дім — це наш дім. Я коли сюди приїжджаю, намагаюся розуміти обставини, в яких живу... Мені зовсім не все одно, що тут відбувається. Це моя земля, я сюди приїхав у п’ятирічному віці, я тут виріс. Хоча зараз у мене дуже багато контактів у тій самій Росії.

— А в Америці?

— Менше. Я й не намагався вписуватися в американську дійсність, коли туди поїхав. У сорок років не стають частиною чужої культури. А з часом ще більше розхотілося. Там дуже комфортно, але нудно і ніяк. Працював консультантом зі Східної Європи на одній кіностудії, познайомився з дуже талановитим екс–киянином Вадимом Перельманом, зараз намагаємося разом працювати. Не так багато часу залишилося, а задумів нереалізованих, навпаки, чимало, спробую їх реалізувати.

ДОСЬЄ «УМ»

Ігор Афанасьєв.

Актор, режисер, драматург, письменник.

Заслужений діяч мистецтв України.

Закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка–Карого.

Однією з найвідоміших акторських робіт Ігоря Афанасьєва на київській сцені була роль Д’Артаньяна в мюзиклі «Три мушкетери» Театру оперети. Кілька років очолював Театр естради.

В 90–ті роки поїхав до Нью–Йорка, де працював на Російському телебаченні. Автор книг «Мурашиний бог», «Фантом–кохання», «Евтаназія» та інших. Регулярно приїжджає до України з творчими візитами. П’єси Ігоря Афанасьєва є в афішах багатьох українських театрів.